Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл

— Це вірно, — відповів я, — але при зустрічі з мешканцями Краю не вживай подібних виразів. Ти зараз на його межі. Навіщо ж я тобі потрібен? Видно, у важливій справі — адже ти ніколи не любив подорожувати без особливої потреби?

— Я маю до тебе негайне доручення. І новини прикрі. — Тут він оглянувся, немов огорожі могли мати вуха, і прошепотів: — Дев'ятка покинула свою фортецю. Вони потай переправились через Андуїн і посуваються на захід У вигляді вершників, одягнених у чорне. [271]

Ось чого я несвідомо побоювався! А Радагаст вів далі:

— Ворог напевне має у чомусь велику потребу, але навіщо він послав Дев'ятку у таку далечину та глушину, не візьму до тями.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Мені сказали, що вони всюди розпитують про цей самий Край.

— Він же Гобітанія, — додав я спокійно, але серце моє защеміло, бо навіть Мудрому страшно думати про зустріч з Персненосцями, коли всі вони зберуться докупи під проводом свого страхітливого ватажка. Колись давно він був могутнім володарем та чарівником, а нині розсіває навколо себе смертельний жах.

— Хто ж сказав це і хто послав тебе? — спитав я.

— Саруман Білий, — відповів Радагаст. — І він звелів сказати, що готовий допомогти, якщо знадобиться, але ти мусиш вирушити до нього відразу, інакше буде запізно.

Я зрадів: Саруман Білий — найсильніший з нашого братства. Радагаст, звісно, поважний маг, здібний майстерно міняти форми та кольори; він обізнаний у травах і тваринах, а його улюбленці — пернаті. Але Саруман багато років студіював мистецтво Ворога та допомагав нам стримувати його. Саме згідно з задумом Сарумана ми вигнали Чародія з Дол-Гулдору. Саруман міг знайти який-небудь спосіб зупинити Дев'ятку.

— Я поїду до Сарумана, — вирішив я.

— Тоді виїжджай негайно, — порадив мені Радагаст, — адже я згаяв багато часу, поки розшукував тебе, а події не чекають. Мене просили зустрітися з тобою не пізніше Маківки літа, а вийшло тільки зараз. Навіть якщо ти від'їдеш без зволікань, то ледве встигнеш зустріти Сарумана перш, ніж Дев'ятка відшукає потрібну їм країну! І я сам повертаюсь відразу ж!

З цими словами він скочив на коня, збираючись вирушати.

— Стривай-но! — зупинив я його. — Нам знадобиться і допомога від тебе та від будь-кого, хто згоден допомогти. Сповісти всіх дружніх до тебе тварин та птахів, хай приносять до Ортханку вісті про все, що може стати у пригоді Саруману та Гандальфу!

— Все зроблю, — пообіцяв він і помчав так, немов усі Дев'ятеро вершників доганяли його. [272]

Я не міг відразу ж зробити так само? Того дня я довго їхав верхи, втомився, та й коню моєму був потрібний відпочинок. Крім того, треба було все як слід розміркувати. Я зупинився на ніч у Бригорі й вирішив, заради збереження часу, не заїжджати до Гобітанії. І ніколи ще я не припускався більшої помилки!

Щоправда, я написав до Фродо листа й доручив моєму приятелеві, хазяїну заїзду, відіслати його. На світанку я поїхав; і чимало часу минуло, поки мені вдалося дістатися до великого Сарумана. Ізенгард лежить на півдні, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від плоскогір'я Рохан. Бо-ромир може пояснити вам, що це простора відкрита рівнина між Імлистими Горами та найпівнічнішими відрогами Еред-Німрас, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. А Ізенгард — це кільце стрімких скель, що охоплює нерукотворною стіною невелику долину; посеред долини височіє кам'яна вежа Ортханк. Будували її у давні часи, не Саруман, а нуменорці, на вигляд вона схожа на високу скелю і приховує багато секретів. Увійти туди можна лише крізь єдині ворота у стінах Ізенгарду.

Пізно ввечері наблизився я до цих воріт, схожих на велетенську арку у скелях; їх охороняли численні вартові, але брамників попередили про мене; вони сказали, що Саруман чекає. Я проїхав під аркою, ворота безгучно зачинилися за моєю спиною, і я раптом відчув несвідому тривогу. Все ж таки я під'їхав до Ортханку, піднявся по сходах, а там Саруман зустрів мене з розкритими обіймами і провів до своїх покоїв високо над землею. На пальці в нього я помітив перстень.

— Отже, ти тут, Гандальфе, — сказав він поважно, а в очах його заметушився вогник, немов у душі він холодно сміявся наді мною.

— Так, я тут заради твоєї допомоги, Сарумане Білий. Це ймення, здається, роздратувало його. Він кинув глузливо:

— Ось воно як, Гандальфе Сірий! Заради допомоги? Рідко можна почути, щоб Гандальф Сірий прохав допомоги, адже він такий розумний та хитромудрий, вештається всюди та втручається у всілякі справи, навіть куди й не просили!

Я глянув на нього з подивом:

— Але якщо мене не ошукали, то зараз починаються події, котрі вимагають від нас спільних зусиль! [273]

— Можливо, — сказав він, — тільки ця думка пізно прийшла тобі в голову. Хотів би я знати, як довго приховував ти від мене, голови Ради, справу надзвичайної важливості? І що примусило тебе покинути своє лігвисько у Гобітанії?

— Дев'ятка з'явилась у світі, - відповів я. — Вони перейшли Ріку. Так сказав мені Радагаст.

— Радагаст Карий! — засміявся Саруман, не приховуючи більше свого презирства. — Радагаст — Приборкувач Птиць! Радагаст Простак! Радагаст Дурний! А все ж таки йому вистачило глузду зіграти ту роль, котру я йому визначив. Бо ти з'явився, а саме цього я й прагнув. Тут ти й залишишся, Гандальфе Сірий, і відпочинеш від блукань. Бо я — Саруман Мудрий, Саруман Майстер Перснів, Саруман Різнобарвний!

Тоді я помітив, що вбрання його тільки здавалося білим, а насправді було виткане з різнокольорових ниток, що при кожному русі мерехтіли та переливалися, засліплюючи очі.

— Білий мені подобався більше, — сказав я.

— Білий! — посміхнувся він. — Це добре для початку. Білу тканину можна пофарбувати. Білу сторінку можна записати; а біле світло можна розщепити.

- І тоді вони більше не будуть білими. А той, хто готовий зламати річ, щоб збагнути її суть, зійшов зі стежки мудрості.

— Можеш не розпатякувати передо мною, немов я один з тих дурнів, що тобі стають за друзів, — сказав він. — Я викликав тебе сюди не для того, щоб вислуховувати твої доручення, а щоб запропонувати тобі вибір…

І він підвівся та почав промову, яку безперечно підготував заздалегідь.

— Стародавні віки минули. Третя епоха завершується. Настають нові часи. Час ельфів минув, а наш час наближається; світ переходить до рук людських, і ми мусимо правити ними. Але для цього потрібна влада, сила для влаштування світу згідно з нашою волею, заради того добра, яке можуть передбачати лише Мудрі.

Слухай же, Гандальфе, мій старий друже й соратнику! — сказав він, підходячи ближче та пом'якшивши голос. — Я сказав «ми», бо сподіваюсь, що ти приєднаєшся до мене. Нині народжується нова Сила. Проти неї не допоможуть учорашні способи та союзи. Не можна сподіватися [274] ні на ельфів, ні на нуменорців, що вимирають. І перед тобою — перед нами — залишається єдиний вибір: приєднатися до цієї Сили. Це буде мудрий вчинок, Гандальфе. На цьому шляху оживуть надії. Перемога тої Сили близька, і ті, хто допоможе їй, будуть щедро винагороджені, її приплив підніме також її випробуваних друзів, а мудреці, на зразок нас з тобою, можуть, набравшись терпіння, взяти її до своїх рук, спрямувати. Ми можемо почекати, ми приховаємо свої справжні наміри; можливо, нам прийдеться оплакувати зло, неминуче на цьому шляху, але все виправдає висока кінцева мета: Знання, Влада, Порядок — усе те, до чого ми так давно й даремно пориваємось і в чому нам скоріше заважають, ніж допомагають наші слабкі чи ліниві друзі. Не мусить бути й не буде зміни у наших задумах, а лише у засобах їх досягнення…

— Сарумане, — перебив я його, — промови подібного ґатунку я чув уже раніше, але тільки з вуст посланців Мордору — промови, що розраховані на ошукання невігласів. Невже ти жадав заманити мене у таку далечінь, тільки щоб втомити мій слух? Не вірю!

Він скоса поглянув на мене і, подумавши, промовив:

— Отже, бачу, ці мудрі міркування до тебе не доходять. Шкода! Вдамося до інших заходів!