Останній шаман - Тисовська Наталя

— Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю… Це чудесна палиця! — грізно промовила покутниця й стисла кулаки.

— А як… — «її вживати», хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.

— Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час…

Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.

Озвалася нявка:

— Дякуємо вам! — вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. — Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого… вашого…

— Сина, — спокійно промовила покутниця, і нявка повторила:

— Сина… Але ми ту гарбу загубили! — розпачливо крикнула вона. — Навіть слід її загубили в лісі!

— То нічого, — відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. — Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі:

— Куди прийдуть?

— Сюди.

Розділ XI

HTTP://BUF.ORG.UA

Черга на пошті назбиралася довгенька-таки, і незважаючи на свято. Дідо в капелюсі, який за хистким столом довго підписував листівки до Дня перемоги і підписав загалом одинадцять штук, тепер намагався вручити їх поштарці у віконечку й нізащо не згоджувався вкинути в поштову скриньку. «А марка правильна?» — питав він недовірливо. — «У вас же он по сорок п’ять копійок наклеєні — по Україні». — «А у мене й у Білорусь є». — «Покажіть. Ну, що ви мені голову морочите, тут у вас марка по СНД». — «Мені дочка так і сказала — цю підписуй… А коли пошту виймають?..» За п’ять хвилин поштарка капітулювала і листівки прийняла. Дідо довго дякував, тоді помалу позадкував із зали, кілька разів озирнувшись для певності, що листівки потрапили в надійні руки. Щойно він зник за дверима, поштарка простягнула через високу конторку всі одинадцять листівок Юрасеві Булочці, який стояв третім у черзі, і кивнула на велику світлого дерева поштову скриню. Листівки одна по одній щезли у прорізі.

Юрасик повернувся в чергу. Магічні цифри принаджували його: п’ятірка і шість круглих, нахабних нулів, виписаних на пластиковій таблиці, що розсілася збоку на конторці. Юрась почув у вухах звабливий голос телевізійного рекламного актора: «Джекпот збільшився до п’ятьох мільйонів гривень!» На цей раз він не довірився власній інтуїції. Скільки було вже, що вона підводила його! Юрасик простягнув гривню у віконце й відрубав:

— Нехай комп’ютер сам цифри обирає!

Поштарка гривню прийняла, а клієнтові натомість видала рожевого папірця. Журналіст заховав свій майбутній джекпот у нагрудну кишеню сорочки, під светр, і пригладив згори, немов заклинаючи. Обличчя в нього було рішуче, суворе.

Не просто так прокинувся сьогодні Юрась Булочка о восьмій годині, довго вмивався під холодною іржавою водою, що бігла з готельного крана, вдягався ретельно, хоча вибирати особливо не було з чого — сорочка синя й сорочка сіра, светр або курточка. Обрав сорочку синю і светр, щоб виглядати серйозно, але не офіційно. Зрештою, Першотравень — яке-не-яке, а свято. І збирався Юрасик не абикуди, а в гості до самого Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого. Слідчого. Старшого лейтенанта міліції.

І джекпотом Юрась із самого рання зайнявся не просто так. Він розсудив логічно: якщо день почати з виграшу (а у виграші він ні хвилини не сумнівався: скільки ж уже можна чекати!), то щаститиме до самого вечора. І має пощастити там, куди цілеспрямовано рушив Юрасик, — на зустрічі зі слідчим. Клаповуха «копійка» вивезла його у новий район містечка, на несподівано круту й вітряну гору. Нові п’ятиповерхові будинки всі були на один копил, і журналіст заледве відшукав дім номер п’ять на вулиці Замковій. Скільки не роззирався Юрась Булочка на всі боки, жодного замку не уздрів, так і не второпав, чого вулиця носить цю пишну назву.

Двері йому відчинив повногубий русявий парубок, не по-святковому вдягнений у джинси й білу футболку. Вигляд він мав дещо засапаний — мовби зранку притьмом оббіг пів містечка.

— Заходь, не стій, — мовив Валерій Нечипоренко, відступаючи від дверей. — Ти вже снідав?

І зараз-таки Юрасю вдарив у ніздрі запах смаженого. Журналіст жалібно видихнув. Зізнаватися, що він не снідав, йому не хотілося. Тим часом слідчий у шортах уже пройшов на крихітну кухню, грюкнув тарілками.

Треба зауважити, що Юрасик слідчого побоювався, і хтозна чому. Валерій Нечипоренко натуру загалом мав флегматичну, норов веселий, людей любив і, незважаючи на свої тридцять років, юнацького оптимізму не розгубив. От тільки дружини він не мав, а це, знаєте, для слідчого великий мінус: нема кому вечерю зварити, нема з ким після роботи склянку вина випити й словом перекинутися. Не в чайну ж іти! Тільки й розради, що Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, дядько слідчого, майор, мешкав у тому самому будинку, у сусідньому під’їзді.

Та без дружини було кепсько, а де її знайти — не відомо…

Валерій Нечипоренко гримнув ослінчиком об підлогу й коротким жестом указав гостю на нього. Жорсткий ослінчик захитався під худим журналістом, і Юрась Булочка подумав, що старі меблі все-таки краще викидати перш, ніж вони розваляться нехай і під небажаним гостем. А з іншого боку, хіба не сам слідчий прикликав його до себе? Юрасик притулився спиною до стіни, ще й ліктем для рівноваги себе підпер.

— Ковбаса смажена, — повідомив слідчий у джинсах. — Будеш?

Журналіст кивнув. Кава магічно з’явилася перед ним, щойно він опинився за столом.

— А є новини? — спитав він, сьорбаючи неміцний напій із великої фаянсової кружки з темною тріщиною на боці.

— Нема поки. Експертиза аж після свят буде.

Свята ж були довгі — перше, друге травня, та ще субота й неділя на додачу.

— Ліна дзвонитиме, а Ореста нема…

— Ну, всяке буває, телефон поламався, лінію обірвало… Ти ковбасу їж, бо у нас багато справ, треба бути в формі.

Юрась і без підказок наминав ковбасу, аж за вухами лящало.

— Ану, розкажи мені, — попросив Валерій Нечипоренко, — про фірму, яка виготовила «їжака».

Юрасик зам’явся. Задарма видати слідчому всі таємниці в перший же день?..

— Директор каже, прилад — не автономний. Має існувати комп’ютер, до якого він приєднується…

— А на комп’ютері, я так розумію, спеціальна програма?

— Мабуть, — знизав плечима журналіст.

— А Святослав Пилипович Шапка програмістом не був, отже, хтось йому програму написав…

Юрась Булочка застиг на рипучому ослінчику. А бодай тобі жаба на ногу наступила! Про це він не подумав! Кінчик ниточки, що нагло обірвалася вчора вночі в хаті Ореста, знову визирнув із клубка.

Тим часом Валерій Нечипоренко на хвильку зник із кухні й повернувся з невеликою пачкою, завинутою в газету. Розчистивши місце на вузькому складаному столі, він розгорнув газету. На стіл вилетіли лазерні диски. Юрась жадібно потягнувся до них.

— Що там?

— Пощастило нам, що технічний прогрес наше місто і не зачепив. Інтернет — хіба в райдержадміністрації та у комп’ютерному клубі на вокзалі. Уявляєш, удома практично ні в кого нема.

Цього Юрасик уявити не зміг, скільки не старався.

— А диски до чого? — спитав він.

— А на дисках — архів електронної пошти з комп’ютерного клубу. Віриш, вони два роки нічого не видаляли!

У це повірити було набагато легше — Юрась Булочка сам особливим натхненням до роботи не вирізнявся. Він покрутив диск у руці.

— Два роки, стільки дисків… — промимрив невдоволено.

— Ну, — поблажливо плеснув його Валерій Нечипоренко по плечі, — всі два роки нам, може, і не потрібні. Отут записали архів за півроку до загибелі Святослава Пилиповича Шапки. Ти готовий? Мені Орестів комп’ютер хлопці притягнули, — почав він вибачатися, — а я з комп’ютером не цеє… не дружу…

У кімнаті, за розмірами більше схожій на вузьку комору, на письмовому столі стояв розібраний комп’ютер — блок окремо, монітор окремо, клавіатура на стільці. Юрасик розпрямив плечі — нарешті видалася нагода показати себе! Він рішуче зіпхнув блок на підлогу, з’єднав необхідні дроти, увімкнув. Комп’ютер завантажився, не спитавши пароль. Перший диск зник у дисководі. Заархівований файл не хотів відкриватися, доки Юрась не списав решту дисків на комп’ютерний «робочий стіл». Аж ось поштова програма відкрилася. Роботи було до холери.