Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

І цей крок теж був мистецтвом.

А тут, у Шулмі, у нашому минулому, ремесло й далі залишається ремеслом, уміле й швидке вбивство залишається запорукою власного виживання, і бойова лють кипить, не переплавляючись у душах ненароджених майстрів, і бризки цієї лави солоні й багряні…

Але тоді ми – ми, кабірці, діти емірату – невже волею долі ми всі відступили на крок назад, просто повернувшись до кривавого ремесла?

Хороше запитання.

Чи є на нього хороша відповідь?

Я почував, що відповідь уже світиться десь на краєчку моєї свідомості, і спробував схопити її за вихор, не дати вислизнути – і не дав.

Відповіддю була стіна.

Стіна, тупик, у який уперлися ми – і люди, і Звитяжці емірату. Ми відточили до майже немислимої досконалості леза клинків і Майстерність Контролю; Бесіди наші стали витончені й блискавичні, а ми самі – чемні й безтурботні; ми насолоджувалися життям і своїм мистецтвом, ми забули про те, звідки вийшли – з бруду, з крові, але людська дитина теж народжується в крові й муках, а Звитяжець – у вогні й гуркоті…

І ми справді розучилися вбивати. Ми відітнули цю частину буття – і я стверджую, що це погано, якими б жахливими не здалися мої слова. Бо настав день, коли мистецтво зіткнулося з насильством і не змогло протистояти йому – мертвий Шамшер у пилюці, моя відрубана рука на турнірному полі, Друдл і Дитячий Учитель у клятому провулку!

Чисте Мистецтво відкинуло Ремесло, з якого колись народилося, тоді просто забуло про існування предка – і поплатилося за безпам’ятство.

Тьмяні й батиніти були неправі й праві одночасно; так само, певно, як і ми.

А зараз… зараз ми вміємо вбивати. І вміємо не вбивати. Ми не всесильні, і силам нашим є межа, але ми здатні вибирати, і справа не в ремеслі й мистецтві, не в житті й смерті, а у виборі, який наш і тільки наш.

У вільному виборі.

У виборі між вогнем Масуда й водою Муніра.

– Вибір… – задумливо вимовив Уламок, про якого я геть забув, як і про те, що погладжую його руків’я рукою аль-Мутанаббі. – Зробити крок уперед, відмовитися від ремесла й убивства, набувши мистецтва й радості… А якщо зробити ще крок? Від мистецтва – куди? Що – там? Там, де, може, все зливається воєдино, де немає ні життя, ні смерті, ні вбивства, ні відмови від нього…

Що – там?

Ремесло.

Крок.

Мистецтво.

Крок.

Що далі?

Чи зуміємо ми зробити цей крок? Чи ми вже ступили, самі того не усвідомлюючи?

Ще один крок на Шляху.

На Шляху Меча.

Розділ 24

1

– Дрібку сушеної трави чимук, два очищені корінці сухоросту, півжмені товченої жовтуниці, топлене масло…

– Ти запам’ятав усе з першого разу? – шаман здивовано глянув на Коса. – У тебе хороша пам’ять. Майже як у мене.

– Я не запам’ятав, – у свою чергу здивувався ан-Танья. – Я записав.

І продемонстрував шаманові свої записи.

Слово «записав» Кос вимовив кабірською, оскільки шулмуською його не знав. Як, утім, і я. Але шаман здогадався.

– Записав? – повторив Куш-тенгрі по-кабірськи. – Ось цими значками? Усе, що я казав? Так?

Кос ствердно кивнув.

– Знаки, що розмовляють, – задумливо мовив Неправильний Шаман, почухуючи кінчик свого довгого пташиного носа. – Знаю. У нас теж є. Але інші. Ними не можна записати те, що я казав. Лише найпростіше. П’ять дюжин воїнів пішли в похід. Повернулися три дюжини й ще два. Спалили стійбище маалів. Отаке. Ваші знаки балакучіші від наших. Потім навчиш.

– Навчу, – охоче погодився Кос, а я раптом звернув увагу, що в розмові з шаманом ан-Танья тримається особливо запобігливо й бездоганно чемно. Намагаючись не дивитися в очі.

Що ж, тут я його розумів…

– Навчу, – повторив Кос і помахав у повітрі своїм аркушем. – А ви хіба все це дослівно пам’ятаєте? Я маю на увазі – ви, шамани?..

– Звичайно, – байдужно кинув Куш-тенгрі, подумав і уточнив. – Ми, шамани. Воїни не пам’ятають. У воїнів вітер у голові. Всі слова видуває. А нас із дитинства вчать бачити й пам’ятати. Або пам’ятати й бачити. Ось…

Він мигцем глянув на гурт ориджитів, що йшов під Коблановим проводом облаштовувати похідну кузню; глянув і одразу відвернувся.

– Скільки людей? – різко запитав шаман.

Як батогом хльоснув.

Кос, який теж спершу глянув у той бік, а тоді знову втупився в Неправильного Шамана, задумався, намагаючись не повертати голови до ориджитів.

– Вісім, – невпевнено заявив ан-Танья. – І Коблан із Тохтаром.

– Сім, – відрізав шаман. – Сім ориджитів, ваш коваль і хитрун Тохтар. Хто з них у шапках, хто – без?

Кос зам’явся.

– Гаразд, – змилостивився шаман. – Нехай буде не хто. Нехай буде – скільки. Скільки шапок на дев’ятьох людях?

– П’ять, – буркнув Кос.

По моєму, навмання.

– Три, – підсумував шаман, і мені навіть не захотілося його перевіряти. – У кого з дев’яти волосся на вуха спадає, а в кого назад зачесане?

Ан-Танья лише руками розвів.

– У коваля вашого волосся кучеряве, вуха стирчать, – почав Куш-тенгрі, – у Тохтара волосся мало, а ось вуха закриті; троє дітей Ориджа кінські гриви відростили, незабаром не те що вух – очей видно не буде… ще троє волосся ремінцем пов’язали й назад закинули; один – лисий. Геть. Далі будемо чи вистачить? Так?

– Вистачить, – в один голос сказали я й Кос.

– Шаман мусить не дивитися, а бачити, – повчально завважив Куш-тенгрі. – Шаман не запам’ятовувати повинен, а пам’ятати. Інакше він – поганий шаман. Життя зрозуміти не зможе. Пропажу знайти не зможе. Долю довідатися не зможе. Пророчити її не зможе. Нічого не зможе. Такий шаман – і не шаман зовсім.

Кос розуміюче кивнув, а Я-Єдиноріг подумав: «Пророкувати. Долю дізнаватися. Гуси, камінчики, волосся… очі твої ненаситні. І взагалі – як він довідався про моє прибуття? Як у степу знайшов?»

Схоже, Куш-тенгрі міг багато такого, про що ми й гадки не мали. І це в Шулмі, у дикій Шулмі, де життя не варте й тріснутого горняти! Було в умінні шаманському щось, пов’язане з кроком від ремесла до мистецтва, з люттю й радістю, з вибором між Масудом і Муніром…

І Я-Єдиноріг ще подумав, що справа, напевно, не в пам’яті, гостроті зору чи якихось особливих навичках (хоча й у них теж), а в стані душі, який дозволяє зливатися з тим, що відбувається. Ми теж у стані Бесіди встигаємо чимало такого, чого в повсякденному житті й помітити б не встигли!

– Будемо говорити, Куш-тенгрі? – запитав я.

– Будемо, – ледь помітно усміхнувся Неправильний Шаман. – Тільки завтра. Зранку. Так?

– Так, – відповів Я-Єдиноріг, і рушив до Коблана, який гримів язиком не гірше від молота – через що ориджити працювали якщо не краще, то бодай значно швидше.

Завтра – отже, завтра.

2

А завтра виявилося зовсім поруч.

І таким же, як учора – намет, шаман, і я з Єдинорогом і Уламком.

– Ти дозволиш мені глянути на твоє минуле, Асмохат-та? – мало не врочисто запитав Куш-тенгрі, всідаючись навпроти.

Ні, я не сумнівався в можливостях шамана. На його обличчі було написано, що він хоче не розповідь мою вислухати – а саме глянути. Самому.

Але чи варто йому показувати?

– Варто, – рішуче заявив Єдиноріг.

– Варто, – погодився Уламок, зловтішно блиснувши. – Нам приховувати нема чого.

Я вслухався в це «нам» і зрозумів задум Звитяжців.

– Що ж, шамане, дивися, – я й сам внутрішньо усміхнувся, звільняючи Єдинорога від піхов і простягаючи його вістрям до Неправильного Шамана. – Так, здається, це робиться?

Куш-тенгрі, не підводячи очей, простягнув руку й неспішно зімкнув пальці на клинку Єдинорога. Якийсь час нічого не відбувалося, я розслабився й пропустив той момент, коли допитливо похмурий погляд шамана блиснув назустріч мені, як воронована сталь, і, провалюючись у тьму, я встиг міцніше схопитися за руків’я Єдинорога, і… і стати ним.

У тьмі або при світлі, тут або ніде, учора або завтра – лише Меч стоїть спокійно під небом!

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120