Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51
Я обернувся.
Маленька смаглявка. Ну не можу я слів знайти. Очі сині, як зірки на небі.
Приписка на берегах рукопису жіночою рукою: «Це називається – не можу слів знайти»?
Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшиті.
– Проситимеш місце за спиною?
Місце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на півдні ми. Там вожді чужинців до дружини беруть, аби родичів тримати в покорі. Тільки… Чия дружина? Батькова, братова чи…
– Погоджуйся, в мене служба весела!
В неї?! Жінка-вождиха?! То де це ми? На нашому острові немає вождих, я б знав!
– Вільним мисливцем бути справді добре, але ти б до них не дійшов. А могли б і не взяти тебе.
Я що, марив під час лікування?
– Так, наслухалась я про твої лиха.
– То ти мене лікувала?
– А то хто ж?
Вірний буду до смерті. їй – і тому, хто звіра прикінчив.
– Та я ж і вбила.
Жінка?! Кота?!!
– Дивися.
Взяла вона отой лук, що весь із криці та прибитий до палиці, та й почала щось ізбоку накручувати.
Тятива потяглася, роги лука пішли-пішли-пішли назад і притислись до палиці, а вона вставила коротку й товсту стрілу.
– Ходімо надвір.
– Можна не треба, – відповідаю.
Так стріляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я її не порятував?
– Заспокойся, пропала б я без тебе.
Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лісу без, образно кажучи, туза в рукаві. Але ситуація була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.
– Розряджений він був, арбалет мій. Птаха я вбила, тале. Пір'я знадобилося. А тут кіт… Піти… Втекти з цього місця не можна.
Від кота не втечеш, вона що, не знає?
Перекладач. Вид, який народ арб називає котами, – близький родич ягуара. Як і вимерлий європейський ягуар, він був пристосований до життя в холодному кліматі, і то не лише в степах, але й у лісах; набагато більший та сильніший за свого земного родича.
Хіба що хтось затримає.
– Один хлопчик так і зробив.
З цими словами вона мені волосся рукою скуйовдила. І приємно та прикро – як із маленьким розмовляє. Розмовляє?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота відкрив, я думав, а вона відповідала.
– Так, я твої думки читаю.
Демони пекла, хіба думки написані? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив її, перший раз розмовляв – не міг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.
Перекладач. Тобто «мої відчуття аналогічні тим, які я маю, коли я пригадую забуте».
– Отже, Хайні, ми зараз…
«Хайні?!» – перебив я її. Потім не смів перебивати, ні.
– А Ти знаєш, що я вже носив меча?
По правді кажучи, не клинок, а сокиру, одну на все та про все – і дрова рубати, і до бою ставати, але з точки зору Закону це все однаково.
– Здогадувалась, а що?
З моїх ніг знову неначе витягай кістки.
– Пані, Ти хочеш мене всиновити?
– Ні-і… – Пані розтягла це слово, мабуть, на тисячу кроків. – А звідки така ідея?
Як це – звідки? Нашу мову знаєш краще за мене, отже, розуміти повинна: з моменту, коли чоловіка мечем підперезають, називати його найменшим ім'ям можуть або батьки, зокрема батьки в клятві, або його жінка. На мій вік можливе і те, й інше. І раптом… Пирхнув кіт! Вони, тварі ці, на полюванні не гурчать, а лише пирхають.
– Пані! – я вмудрився кричати пошепки. – Кішка пробралася! Стрибай у вікно та клич на допомогу!
Пані. [1] Ох, і перелякав він мене! Річ у тому, що в звіринці Палацу справді жила пара цих хижаків. Сестричка Корітабб вирішила з'ясувати, чому з усіх тварин у Дванадцяти Світах тільки ці найчастіше нападають на людину. Притягла до Палацу молодого зоолога, але замість тварин заходилися вивчати його. Якби ці бестії справді вибралися з вольєра, виникла б не дуже приємна ситуація.
«Ані слова, все представляй мовчки. Де вона, як ти думаєш?» Почав я згадувати, звідки звук, і таки згадав: мені форкнули в обличчя. Пані, а не кіт. Але на кота дуже схоже.
Пані. Він дещо замовчує. Тут певні тонкощі, пов'язані з побудовою речення. Законна дружина поставила б «Хайні» або на початку, або у кінці речення. Я поставила всередині, і він припустив, що я визнаю себе його коханкою! Як то кажуть, дякую за честь, але змушена відмовитися.
Ну, Пані, від Твого голосу можна померти, і від сміху також. Навпаки тільки.
– Не кукся, відвагу я поцінувала. Беру тебе на службу – якщо, звісно, згоден.
На останніх словах знову пирхнула.
Пані. А куди б ти подівся?
…На службу – це не до клану. Але, мабуть, мені в їхньому клані випробувань не пройти, в них же, мабуть, усе життя – чарівне…
Їй служити, накази отримувати цим голосом.
– Ну, нарешті! Отож, хлопчику…
До речі, я так і не наважився спитати, як її звуть. Звертався – або «пані», або «хазяйка».
…Вона ж мене звала хлопчиком. Чи чоловічком.
Пані. Та не повертався в мене язик називати його повним іменем. Середня форма – «Хайнлорі» – у вустах жінки значить, що вона належить іншому, – ситуація, яку я не визнаю принципово, бо всіх зарозумілих, що вважають жінку майном, посилаю дуже далеко. А кожного разу, коли в мене виривалося «Хайні», то починалися всякі непорозуміння на кшталт «де тут Святилище?» – це для того, щоб обвінчатися, і сміх і горе. Доводилося змушувати його забувати, а це й для мене нелегко й для нього шкідливо.
– Ходімо до зброярні. Бо вже й до п'ятисот порахувати можна, а все ще не озброєний – куди це годиться?
Знов як з малим розмовляє…
– Сказано – не кукся! Ти в бою теж прислухатимешся, яким тоном наказую?
Пані. Найефективніший педагогічний прийом: варто було сказати, що так у бою не годиться, – зразу ставав шовковим.
Комора така велика, що весь клан – колишній клан – озброїти можна, іще й залишиться. Між іншим, ані вікон, ані світильників – але світло. Здається, що світяться самі стіни.
– Оцей ряд – на твій зріст. Вибирай.
Ох, як важко було проходити повз кольчуги! Не можна. Кольчуга – це ж цілий скарб, а зброярня явно всього клану. Не можна брати того, чого не заслужив – навіть якщо дозволили. Або їй скажуть, нескромного слугу вибрала, або Вона сама таке подумає.
Пані. Його правда – це була перевірка. Як не дивно, вміння читати думки – ще не гарантія від помилок. З багатьох причин, починаючи від тієї, що читати можна лише сформовані думки, думки у вигляді слів. Егоїст мені був непотрібен.
…Та після кольчуг пішли такі обладунки, що й не зразу скажеш, як їх одягати!
– Хазяйко, а шкіряного немає?
– Он у тому кутку.
Правду кажучи, я хотів мати плетінку – обладунок, сплетений з ременів, а кожен із них – з кількох шарів шкіри, так що не набагато гірший він від кольчуги, проте не дзвякне, коли не треба. А там просто шкіряна куртка висіла. Сам напросився. Та й не заслужив поки що нічого кращого. Так, а куртка залізними ж пластинами вкладена. Тонке, але залізо. А поли одна за одну заходять до самих боків, так що на грудях – у два шари. Стріла не візьме.
– Стріла? Ось тобі пластина – така самісінько, от сокира – рубай!
Ну, раз кажуть «рубати», можна й не рубати.
Пані. Ще б пак! Загартовано холодним поглядом. А два шари не візьме й куля, яких у його світі ще довго не буде.
Поряд з обладунком – рукавиці та чоботи, такі ж, як він сам, та шолом з маскою, що геть закриває обличчя. Пані накинула на шолом капюшон від куртки, підтягла всі поворозки, а я – просто з цікавості – торкнувся рукою одного обладунку, що висів поряд, – сіренький обладунок, я й не знав, що таким красивим буває цей колір…
