Покохати відьму - Когтянц Костянтин
Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51
Я обернувся.
Маленька смаглявка. Ну не можу я слів знайти. Очі сині, як зірки на небі.
Приписка на берегах рукопису жіночою рукою: «Це називається – не можу слів знайти»?
Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшиті.
– Проситимеш місце за спиною?
Місце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на півдні ми. Там вожді чужинців до дружини беруть, аби родичів тримати в покорі. Тільки… Чия дружина? Батькова, братова чи…
– Погоджуйся, в мене служба весела!
В неї?! Жінка-вождиха?! То де це ми? На нашому острові немає вождих, я б знав!
– Вільним мисливцем бути справді добре, але ти б до них не дійшов. А могли б і не взяти тебе.
Я що, марив під час лікування?
– Так, наслухалась я про твої лиха.
– То ти мене лікувала?
– А то хто ж?
Вірний буду до смерті. їй – і тому, хто звіра прикінчив.
– Та я ж і вбила.
Жінка?! Кота?!!
– Дивися.
Взяла вона отой лук, що весь із криці та прибитий до палиці, та й почала щось ізбоку накручувати.
Тятива потяглася, роги лука пішли-пішли-пішли назад і притислись до палиці, а вона вставила коротку й товсту стрілу.
– Ходімо надвір.
– Можна не треба, – відповідаю.
Так стріляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я її не порятував?
– Заспокойся, пропала б я без тебе.
Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лісу без, образно кажучи, туза в рукаві. Але ситуація була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.
– Розряджений він був, арбалет мій. Птаха я вбила, тале. Пір'я знадобилося. А тут кіт… Піти… Втекти з цього місця не можна.
Від кота не втечеш, вона що, не знає?
Перекладач. Вид, який народ арб називає котами, – близький родич ягуара. Як і вимерлий європейський ягуар, він був пристосований до життя в холодному кліматі, і то не лише в степах, але й у лісах; набагато більший та сильніший за свого земного родича.
Хіба що хтось затримає.
– Один хлопчик так і зробив.
З цими словами вона мені волосся рукою скуйовдила. І приємно та прикро – як із маленьким розмовляє. Розмовляє?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота відкрив, я думав, а вона відповідала.
– Так, я твої думки читаю.
Демони пекла, хіба думки написані? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив її, перший раз розмовляв – не міг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.
Перекладач. Тобто «мої відчуття аналогічні тим, які я маю, коли я пригадую забуте».
– Отже, Хайні, ми зараз…
«Хайні?!» – перебив я її. Потім не смів перебивати, ні.
– А Ти знаєш, що я вже носив меча?
По правді кажучи, не клинок, а сокиру, одну на все та про все – і дрова рубати, і до бою ставати, але з точки зору Закону це все однаково.
– Здогадувалась, а що?
З моїх ніг знову неначе витягай кістки.
– Пані, Ти хочеш мене всиновити?
– Ні-і… – Пані розтягла це слово, мабуть, на тисячу кроків. – А звідки така ідея?
Як це – звідки? Нашу мову знаєш краще за мене, отже, розуміти повинна: з моменту, коли чоловіка мечем підперезають, називати його найменшим ім'ям можуть або батьки, зокрема батьки в клятві, або його жінка. На мій вік можливе і те, й інше. І раптом… Пирхнув кіт! Вони, тварі ці, на полюванні не гурчать, а лише пирхають.
– Пані! – я вмудрився кричати пошепки. – Кішка пробралася! Стрибай у вікно та клич на допомогу!
Пані. [1] Ох, і перелякав він мене! Річ у тому, що в звіринці Палацу справді жила пара цих хижаків. Сестричка Корітабб вирішила з'ясувати, чому з усіх тварин у Дванадцяти Світах тільки ці найчастіше нападають на людину. Притягла до Палацу молодого зоолога, але замість тварин заходилися вивчати його. Якби ці бестії справді вибралися з вольєра, виникла б не дуже приємна ситуація.
«Ані слова, все представляй мовчки. Де вона, як ти думаєш?» Почав я згадувати, звідки звук, і таки згадав: мені форкнули в обличчя. Пані, а не кіт. Але на кота дуже схоже.
Пані. Він дещо замовчує. Тут певні тонкощі, пов'язані з побудовою речення. Законна дружина поставила б «Хайні» або на початку, або у кінці речення. Я поставила всередині, і він припустив, що я визнаю себе його коханкою! Як то кажуть, дякую за честь, але змушена відмовитися.
Ну, Пані, від Твого голосу можна померти, і від сміху також. Навпаки тільки.
– Не кукся, відвагу я поцінувала. Беру тебе на службу – якщо, звісно, згоден.
На останніх словах знову пирхнула.
Пані. А куди б ти подівся?
…На службу – це не до клану. Але, мабуть, мені в їхньому клані випробувань не пройти, в них же, мабуть, усе життя – чарівне…
Пані. Якби ж то.
Їй служити, накази отримувати цим голосом.
– Ну, нарешті! Отож, хлопчику…
До речі, я так і не наважився спитати, як її звуть. Звертався – або «пані», або «хазяйка».
Пані. А мені подобалося.
…Вона ж мене звала хлопчиком. Чи чоловічком.
Пані. Та не повертався в мене язик називати його повним іменем. Середня форма – «Хайнлорі» – у вустах жінки значить, що вона належить іншому, – ситуація, яку я не визнаю принципово, бо всіх зарозумілих, що вважають жінку майном, посилаю дуже далеко. А кожного разу, коли в мене виривалося «Хайні», то починалися всякі непорозуміння на кшталт «де тут Святилище?» – це для того, щоб обвінчатися, і сміх і горе. Доводилося змушувати його забувати, а це й для мене нелегко й для нього шкідливо.
– Ходімо до зброярні. Бо вже й до п'ятисот порахувати можна, а все ще не озброєний – куди це годиться?
Знов як з малим розмовляє…
– Сказано – не кукся! Ти в бою теж прислухатимешся, яким тоном наказую?
Пані. Найефективніший педагогічний прийом: варто було сказати, що так у бою не годиться, – зразу ставав шовковим.
Комора така велика, що весь клан – колишній клан – озброїти можна, іще й залишиться. Між іншим, ані вікон, ані світильників – але світло. Здається, що світяться самі стіни.
– Оцей ряд – на твій зріст. Вибирай.
Ох, як важко було проходити повз кольчуги! Не можна. Кольчуга – це ж цілий скарб, а зброярня явно всього клану. Не можна брати того, чого не заслужив – навіть якщо дозволили. Або їй скажуть, нескромного слугу вибрала, або Вона сама таке подумає.
Пані. Його правда – це була перевірка. Як не дивно, вміння читати думки – ще не гарантія від помилок. З багатьох причин, починаючи від тієї, що читати можна лише сформовані думки, думки у вигляді слів. Егоїст мені був непотрібен.
…Та після кольчуг пішли такі обладунки, що й не зразу скажеш, як їх одягати!
– Хазяйко, а шкіряного немає?
– Он у тому кутку.
Правду кажучи, я хотів мати плетінку – обладунок, сплетений з ременів, а кожен із них – з кількох шарів шкіри, так що не набагато гірший він від кольчуги, проте не дзвякне, коли не треба. А там просто шкіряна куртка висіла. Сам напросився. Та й не заслужив поки що нічого кращого. Так, а куртка залізними ж пластинами вкладена. Тонке, але залізо. А поли одна за одну заходять до самих боків, так що на грудях – у два шари. Стріла не візьме.
– Стріла? Ось тобі пластина – така самісінько, от сокира – рубай!
Ну, раз кажуть «рубати», можна й не рубати.
Пані. Ще б пак! Загартовано холодним поглядом. А два шари не візьме й куля, яких у його світі ще довго не буде.
Поряд з обладунком – рукавиці та чоботи, такі ж, як він сам, та шолом з маскою, що геть закриває обличчя. Пані накинула на шолом капюшон від куртки, підтягла всі поворозки, а я – просто з цікавості – торкнувся рукою одного обладунку, що висів поряд, – сіренький обладунок, я й не знав, що таким красивим буває цей колір…
1
Хайнлорі користується своєю рідною мовою каро (народ аро, мова – каро). А Пані свої примітки писала або отерською, або французькою мовами.
Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51
Похожие книги на "Покохати відьму", Когтянц Костянтин
Когтянц Костянтин читать все книги автора по порядку
Когтянц Костянтин - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.