Іменем Землі - Лукьяненко Сергей Васильевич
Він раптом смикнувся і судомним ривком повернув голову убік. Його знудило. Віктор потягнувся був до нього, але з стіни вже вислизнули гнучкі щупальця маніпуляторів, підхопили тіло навідника. Через хвилину Демченко знову лежав нерухомо.
— Капітан, на вас хтось чекає вдома?
Віктор кивнув.
— Чекають. — Він згадав низьке сіре небо і шум хвиль, що набігають на берег, і дрібну звичну мжичку, яка беззвучно лягає на скелі. — Ми не маємо сімей у земному розумінні, але…
— А мене чекає тільки Земля.
Демченко посміхнувся і заплющив очі. А в стіні відчайдушно заверещав зумер, і знову виметнулись маніпулятори. Торкнулися тіла навідника — і повільно поповзли назад.
В рубці було тихо. Майже половина крісел порожніла — командири розходилися. На екранах зовнішнього огляду пливли, ніжно мерехтячи, рожеві хмарки пилу. Секунду Віктор постояв, дивлячись на екрани, потім спитав:
— Ви дали їм сигнал про спуск шлюпок?
— Дали, — з готовністю промовив хтось.
— І що?…
— Лотанці гордий народ. Вони уміють воювати до кінця.
Рожеві хмарки на екрані повільно згасали. Віктор сів у крісло, увімкнув загальну трансляцію. Промовив, схилившись над мікрофоном:
— Екіпаж крейсера «Рубіж», за мужність та героїзм, виявлені в бою з переважаючими силами противника, я дякую вам від імені Генерального штабу… і від себе особисто. Весь особовий склад буде представлено до нагород. Іменем Землі!
— В ім’я Землі… — різноголосо відізвалися навушники, що лежали на краю пульту.
Центральний штаб Спілки — капітану крейсера «Рубіж».
Терміново. Секретно. Синій шифр.
Файл роздруку 8-Н.
«По отриманні цього наказу негайно вивести крейсер до 156-ї населеної планети сьомої галактичної зони. На планеті піднято бунт проти Центрального штабу. Ваша задача — захопити й утримувати до підходу головних сил станцію гравізв’язку, запобігаючи спілкуванню планети з неблагонадійними цивілізаціями у складі Спілки.
Іменем Землі.»
Крейсери рідко сідають на планети. Їм тісно навіть на найбільших космодромах, їх двигуни випалюють ліси й отруюють атмосферу навіть у найтихішому режимі. Але іншого способу висадки десанту у крейсера немає…
Вони опустилися в лісі на маленьке озерце. Вода закипіла, колоною білої пари піднялася в небо назустріч сірій металевій громаді. Коли опори торкнулися дна озера, лише чорні звуглені риби нагадували про те, що нещодавно в цій маленькій западині були вода та життя.
З висоти головної рубки Віктор бачив місце приземлення в усіх деталях. Сірувато-біляве, у чорних ляпках, дно озера. Випалене до білизни кільце попелу, що оточує озеро. Чорні, ніби зіщулені, скелеті дерев. А за ними, до самого горизонту, до недалекого містечка, спочатку боязко, а потім дедалі буйніше зеленіли уцілілі дерева.
— Ми невдало сіли, — ні до кого не звертаючись, сказав Віктор. Він подивився туди, де на стику зеленого лісу і блакитного неба вставали нібито іграшкові на такій відстані доми. — Місто лежить між нами і станцією зв’язку, доведеться йти крізь нього…
— З інших боків станцію оточують болота, — парував навігатор. — Нічого. Я не думаю, що з містом буде багато мороки.
Він помилився.
Машину командира десанту збили ще на околиці. Зараз вона горіла — димно, неохоче, вона взагалі не повинна була горіти…
Самого командира Віктор побачив на порозі зайнятого під тимчасовий штаб особняка. Важкий, широкоплечій Вольф Шнайдер щось говорив у затиснутий у долоні передавач. Передавач був зовсім крихітний, і здавалося, що Вольф півголосом лається, розлючено розмахуючи кулаком перед обличчям. Побачивши Віктора, він спохмурнів.
— Ви мусите керувати боєм з крейсера, капітане. Тут небезпечно.
Немов підтверджуючи його слова, неподалік гримнув короткий, але потужний вибух.
— На кораблі залишився Карлос. Чому ви зупинилися?
— Це божевільна планета, капітане. В нас стріляють з кожного вікна… — Вольф підніс до губ мікрофон, кинув туди: — Третій і п’ятий, зближуйтесь… — і знову повернувся до капітана: — Не уявляю, де вони відкопали стільки старої зброї. Один з бронеходів підбили з порохової гармати. Захист не відреагував на снаряд — той летів занадто повільно. Але броню розтрощив не гірше за бойовий лазер… Так, лазери в них теж є…
Віктор повільно роззирнувся по сторонах і відчув, як напливає неясна тривога. Притихлі домі з невидимими зовні мешканцями, стилізовані під старину, складені з каменю особняки, навіть запеклий опір десанту — все це було знайоме і звичне. Але щось насторожувало…
— Якщо б дати по місту з головного калібру, — неголосно промовив Вольф.
— Ні.
— Або по станції… Рознести антену…
Сіру колону гравіантени біло видно навіть звідси. Вона вставала з-за домів, і на вершині її, піднесеній на двокілометрову висоту, посмикувалися блакитні блискавиці — станція працювала.
— Не можна, — із щирою шкодою відповів Віктор. — Станцію наказано захопити, а не знищувати…
Удовж вулиці із вереском пронісся вогненний клубок — вистрелили з плазмомета. Слідом прогуркотів бронехід. За ним втомлено і мовчки пробігли кілька десантників. Віктор поглянув на Вольфа, який знову втупився у передавач, на свій всюдихід із застиглою біля нього охороною… І кинувся слідом за десантниками.
Він не помітив, як залишився один. Ще недавно разом із ледь знайомими хлопцями з пілотажної групи Віктор стріляв по високій будівлі з бетону і чорного дзеркального скла. З будівлі огризалися — розриви самонавідних ракет лягали все ближче і ближче. Потім промені їх бластерів підрубали будівлю, рознесли на пил перші поверхи, і вся бетонна коробка обрушилася вниз, ховаючи стрільців… Вони бігли далі, і нікому з десантників не було діла до того, що поруч з ними — капітан крейсера, найменш потрібна людина в бою… А потім він залишився один.
Вуличка була вузька, затиснута між глухими стінами домів. Рідкі вікна, ще рідкіші двері, що виходять у цю бетонну розколину в тілі міста… Віктор йшов, тримаючи бластер напоготів, час від часу клацаючи перемикачем рації. Зв’язку не було. Мабуть, заважали доми…
Вулиця закінчилася несподівано. Доми мов розступилися, і Віктор опинився на маленькій площі, а може, на великому дворі. Скоріше, дворі — тут було багато газонів, стежок з білого піску, альтанок, лавочок… З одного боку на майданчик виходив торець дивної, явно занедбаної будівлі — шість чи сім поверхів з червоно-коричневої цегли, маленькі декоративні башточки на даху…
Віктор зробив кілька кроків, виходячи на середину двору, і зупинився. Де ж він бачив цей двір? Де? Бачив… або чув про нього?
На одній з башточок палахнула яскрава, сліпуча точка. Віктор не відчув ні поштовху, ні болю. Просто у вухах задзвеніло, а ноги почали підкошуватись. Він підняв руку, ловлячи башточку у приціл бластера… і раптом нібито побачив себе збоку. Згори. З цієї башточки. Очима хлопчиська з іграшковим пістолетом у руках…
— Демченко…
Він опустився на коліна, так і не вистріливши у відповідь. Пісок довкола нього був багряний — чому він раніше не помітив? І земля гойдається, як від близьких розривів — чому він цього не відчував?… Земля.
Віктор підтягнув руку з передавачем до обличчя. І не здивувався, що той запрацював — повинно ж йому пощастити хоча б у чомусь.
— У зв’язку з відсутністю капітана на зв’язку протягом дев’яноста хвилин, згідно зі статутом, беру командування крейсером, — сичав у рації голос Карлоса, — на себе…
Звідкись здалеку Віктор почув власний голос:
— Говорить капітан.
Голос Карлоса зник, розчинився. Крізь підступаючу сонливість Віктор подумав, що тепер він знає, що треба було відповісти Демченкові, коли той назвав капітана найменш потрібною людиною в бою. Так, капітан не потрібен, щоб вести бій. Він потрібен, щоб вчасно його зупинити. І поки перший помічник не зрозуміє цього, він не стане справжнім капітаном…
Похожие книги на "Іменем Землі", Лукьяненко Сергей Васильевич
Лукьяненко Сергей Васильевич читать все книги автора по порядку
Лукьяненко Сергей Васильевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.