Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович

Як це, виявляється, просто! Треба було давно-давно здогадатися примружити очі, щоб зірки притягли його до себе. Як просто!

Куди щез земний вечір? Він бачив світ начебто крізь тонесенькі червоні пелюстки, що тріпотіли в нього перед очима, лагідно торкаючись до обличчя. Ось воно — неземне… За пелюстками він, примружившись, розгледів химерне море блідо-червоних квітів, що линули в зеленавій неяскравості чужого неба. Навкруги — то тут, то там — спалахували багряні кулі; вони то з’являлися, то зникали, розтікалися колами, мінилися, як візерунки в калейдоскопі…

Не втримавшись, він широко розплющив очі, хоча звідкись знав, що робити цього не можна і блідо-червона долина враз потьмяніла, зжужмилась і стала розчинятись у мороці, який наринув невідь звідки. Він квапливо нахилився й зірвав блідо-червону квітку, пальці його стислися так, що ніяка сила не здолала б видерти з них тоненьку стеблинку.

І все. Казкова долина щезла, очі заплющились, і до повік доторкнулася спершу миттєва минущість холоду чорних порожнеч, а тоді — тепле, просочене запахом живиці, повітря.

— Що ви робите тут, любий Едгаре?

Голос був ласкавий і стривожений.

Він здригнувся й розплющив очі. Й роздивився в сутіні знайому сукню та невиразні обриси здивованого обличчя.

— А ви? — помовчавши, спитав він, і далі стискаючи тоненьку стеблинку.

— Гуляю, — відповіла Юдіф. — Я люблю тут гуляти.

Він стояв мовчазний, дослухаючись до шереху зірок.

— Що з вами, Едгаре?

Він повільно підняв обличчя до неба.

— Щойно я був серед зірок…

Юдіф зачаїла подих.

— Я був десь там. Там квіти. Багато квітів, ти ж знаєш. Твоїх квітів. Аж до обрію. Дивись…

Він навіть не зауважив, що перейшов на “ти”, і підніс їй до обличчя руку з неземною квіткою, і Юдіф, подавшись уперед, втупила погляд у те, що стискали його пальці.

“Та це ж звичайнісінька волошка”, — скаже вона зараз. Скаже трохи розчаровано.

— Так це ж звичайнісінька… — почала була Юдіф і враз замовкла, пильно подивилася на нього, перевела погляд на його розкриту долоню — і раптом ніжно провела рукою по його щоці.

І — відсторонилась, і відвернулась, і пішла змережаною копитами піщаною доріжкою, і зникла в теплій сутіні.

Він випустив тонку стеблинку й прошепотів, відчуваючи на щоці миттєвий доторк ледь шерехатої долоні:

— Юдіф…

Тихо шелестіли сосни. А може — зірки.

Посвітлішало, за спиною в Едгара гучнішав гул тролейбусів, і цокотіли по асфальту підбори, і грюкали двері магазину.

Він стояв проти свого відображення в дзеркальній вітрині гастронома. Відображення кивнуло йому й усміхнулося кутиками уст. Едгар, схиливши голову набік, роздивлявся його, а Відображення й далі ледь помітно усміхалося. Відображення виказувало задоволення Едгаром.

Відображення дуже схоже було на того, кого ми домовилися називати Едгаром. Воно носило таку саму захисного кольору куртку з блискучими застібками, такий самий червоно-зелено-синій шарф і так само було простоволосе. Відображення споріднювало з Едгаром худорляве обличчя, маленькі акуратні губи, ніс, що схожий був у профіль на качачий, глибоко посаджені карі очі і радше темне, аніж ясне волосся. До особливих прикмет Відображення й Едгара можна віднести таку деталь: одна повіка в них опускалася нижче, ніж друга, тільки у Відображення це стосувалося лівого ока, а в Едагара — правого. Як Відображення, так і Едгар мали десь близько тридцяти років; радше — понад, аніж — до. На такі літа вони виглядали, і такий був їхній біологічний вік.

На мить Едгарові здалося, що там, у дзеркальній вітрині, перебуває не Відображення, а Двійник, котрий нещодавно в “Комбінаті побутових послуг” байдуже роздивлявся плечі Юдіф, та він одразу ж збагнув, що помилився. У вітрині перебувало саме Відображення, і воно привітно, з розумінням усміхнулося, й Едгарові раптом закортіло потиснути йому руку. І викурити з ним по сигареті.

Він запрошувально кивнув і оглядівся: люди йшли кожен у своїй справі, штовхались у гастрономі; тролейбуси, зачепившись рогами за дроти, діловито бігли по мокрому асфальту; не там, де годилося, переходив дорогу старезний дідуган у червоно-синій спортивній шапочці “adidas”; на розі жваво торгували морозивом і лотереєю “Спринт”; на балконі третього поверху, над гастрономом, стояла дама в барвистому халаті, задумливо вдивляючись удалину, задумливо лускаючи насіння й так само задумливо кидаючи лушпиння на голови перехожих; під ринвою вовтузилися горобці; у сквері по той бік вулиці сиділа дівчина з пишними чорними косами, вдаючи, ніби читає “Майстра і Маргариту” М. Булгакова, а насправді спостерігаючи за тим, чи бачать перехожі, а особливо молодики в джинсах, куртках і з підголеними скронями, які сидять навпроти неї, що вона читає “Майстра і Маргариту” М. Булгакова. Загалом кажучи, континуум вирував.

Відображення, наслідуючи Едгара, огляділося, і, як зважити на його подальшу поведінку, по той бік дзеркальної вітрини все так само було, як і годиться бути. Бо Відображення підморгнуло Едгарові й ступнуло на тротуар перед гастрономом.

Вони перетнули вулицю там, де годиться, переходом типу “зебра”, перед скляними очима тролейбуса, — він так само підморгував Едгарові, бо впізнав його (віз-бо “уночі чи вранці”) — й посідали в скверику неподалік чорнокосої власниці М. Булгакова. Точніше — книжки М. Булгакова.

Горобці, лементуючи, вовтузились у вербовому гіллі над головою, було дуже затишно, нікуди не треба було поспішати, і Відображення з Едгаром, розімлівши на сонечку, неквапливо курили собі й бесідували.

Бесідували вони просто так, ні про що. Про роботу, звісно, від цієї теми нікуди не втечеш, про шкільних знайомих, про наближення комети Галлея, про Марсіанського Сфінкса, невдалу гру оленегірської “Зірки” і про події в Новій Каледонії.

Бесідуючи, вони з’ясували, що робота, як тут, так і в задзеркальних просторах, однаково цікава, що комета Галлея існує і тут, і там, тільки наближається до задзеркального спостерігача з іншого боку, що Марсіанський Сфінкс поводиться так само некоректно в обох світах, що оленегірська “Зірка” безнадійно програє незалежно від просторово-часових координат і події в Новій Каледонії розвиваються так само адекватно і по цей, і по той бік дзеркала.

Бесідуючи, Едгар, крім того, довідався, що не все в задзеркальному просторі й часі відповідає світові по цей бік дзеркала, хоча обидва простори і часові виміри є складовими частинами одного й того ж континуума.

Виявилося, що в задзеркальному просторі вже розшифровано сигнали, які надійшли від зірок Епсилон Ерідана й Тау Кита, що в періодиці почалась публікація з продовженням роману Л. М. Толстого “Війна і мир”, політ на Марс експериментально підтвердив гіпотезу про порожнистість Фобоса, що налагоджено контакт з дельфінами, які живуть на Атлантиді, затонулій там, за дзеркалом, неподалік від марокканських континентальних вод.

Виявилося також, що задзеркалля не знає кубізму та твору О. і Б. Стругацьких “Жук у муравлищі”, зате знає неймізм, кінофільм “Кілька слів про потоп” та другу частину повісті “Прогулянка звичайна”, опублікована там, у задзеркаллі, в солідному видавництві “Молодь”.

А взагалі, так воно й має бути — адже дзеркала відображають лише дуже невеличкий шматочок нашої реальності. Теоретично, певна річ, можна створити дзеркало завбільшки в тисячі кілометрів й розмістити його на орбіті ІСВ — та в ньому відіб’ється (в кращому випадку) лише одна частина планети. Можна запустити дзеркало навколо Землі, та чи все тоді стане нам відомо?

Можна прихилитися до будь-якого дзеркала й спробувати зазирнути вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч. Що ж ми там побачимо?

Дуже мало ми там побачимо.

Ото й виходить, що нам геть нічого не відомо про життя за дзеркалом, і всі наші висновки про це життя залишаться усього лишень казкою, нехай навіть і талановитою, приміром, як історія про Алісу. І цілком можливо, що герої наших оповідей марно долають космічні простори, щоб на невідомій планеті виявити весь свій героїзм та вміння бути на висоті в нестандартних ситуаціях — варто лишень послати їх у задзеркальні глибини, в найближче дзеркало, і, повірте мені, на їхню долю випаде не менше пригод.