Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович

— Ви не в настрої, містер Люк? — запитав я його.

— Будеш не в настрої, — буркнув він. — Щоб дияволи розірвали тельбухи містера Бейлі і всіх ваших «товаришів»!

— В чому справа, містер Люк?

Люк розставив широко ноги, схрестивши руки на грудях, і трагічним тоном відповів:

— Справа в тому, що в містечку немає більше ні краплі джину!

— Як? — вигукнув я здивовано. — Невже запаси містечка вичерпуються?

— Вичерпались! — похмуро огризнувся Люк. — Немає джину, а незабаром нічого буде і їсти, крім мороженого м’яса. — Він помовчав і, махнувши рукою, вів далі: — Ех, та що приховувати! Ви все одно не втечете з цієї мишоловки! Нам доставляли запаси ззовні, на аеропланах. Містер Бейлі весь час підтримував зв’язок із зовнішнім світом. Хоч який він багатий, але йому самому не вдалося б спорудити і вести таке підприємство. Містер Бейлі не сам. У нього багато союзників. І вони весь час підтримували його, поповнювали наші запаси… Але тепер ми в блокаді. Ваші льотчики — і бурі їх не беруть! — встановили такий кордон, що ворона не пролетить, а не те що аероплан. Ми надіслали нашим союзникам в Англію вже три розпачливі телеграми і одержуємо одну і ту ж відповідь: «Немає можливості. Потерпіть, скоро буде укладено мир». Потерпіть! — сердито закінчив Люк. — їм добре там терпіти. А як мені тут!..

Те, що сказав містер Люк, було для мене відкриттям. Тільки в одному Бейлі виявився сильнішим, ніж я думав. Він не був, виходить, борцем-одинаком, він стояв на чолі змови капіталістів!

Можливо, сили всього міжнародного капіталу підтримували Бейлі. «Продавець повітря» — це тільки спритний маневр, щоб серед робітників і населення не викликати гніву проти всіх капіталістів. Справа була поставлена так, нібито один маніак або злодій оволодів повітрям, а капіталісти лише змушені прийняти його умови!

З другого боку, становище самого Бейлі і його містечка, як я узнав від Люка, було майже катастрофічне. А якщо капітулює містечко, то і вся змова зірветься. Цього не знали робітники, не знав і уряд СРСР. Недарма іноземні держави так поспішають укласти мир з містером Бейлі. Настають вирішальні дні. Тепер всі засоби добрі… І якщо Нора не має сил прикінчити містера Бейлі, то це зроблю я!

Новини, що їх повідомив мені Люк, були такі важливі, що я вирішив винагородити його і дістав з-під ліжка пляшку джину, яку припас за тиждень до цього.

Містер Люк, побачивши завітну пляшку, заричав і накинувся на неї, як звір на здобич. Він почав пити просто з пляшки і не відірвався, доки не висмоктав половину. Потім він витер губи, старанно заткнув пляшку, опустив у кишеню і, подякувавши мені, пішов.

XIX. РОЗВ’ЯЗАНІ РУКИ

Я подивився на годинник. Була без десяти хвилин дванадцята година — час іти на площадку.

Нори ще не було. На небі розцвітали лілово-зелені букети, снували веселі жовті і голубі смуги. Біля горизонту танцювали якісь блідооранжові завіски. Сьогодні на небі була святкова ілюмінація. Спектри кисню і неону танцювали кадриль із спектрами азоту й гелію.

Позаду мене тихо скрипнули двері. Я обернувся. Нора!

Вона була бліда, як труп замерзаючого. Ні слова не кажучи, дівчина підійшла до мене, поклала руки на мої плечі, наблизила обличчя і раптом міцно поцілувала. Від несподіваної ласки у мене перехопило дух.

— Нора! — тихо скрикнув я.

Вона швидко відійшла од мене і сказала:

— Тепер усе буде добре. Мені треба піти вниз, до озера рідкого повітря. Батько послав мене туди, — виразно додала вона, — і містер Бейлі. Ходімо зі мною.

— Нора! Нора! А що ж сказав батько? І що все це означає? Чому ви такі бліді?

Все, що я хотів сказати Норі, вилетіло в мене з голови. Поведінка дівчини була така незвичайна, і вона говорила так владно, що я пішов за нею, як автомат. Вона йшла дуже швидко. Кілька разів я окликав її і намагався зав’язати розмову, але дівчина тільки прискорювала ходу.

Ми ввійшли в кімнату, де зберігався одяг для подорожі в печерах абсолютного холоду.

— Допоможіть мені швидше одягтися, — сказала Нора, — і не запитуйте ні про що. Ви незабаром про все довідаєтеся.

Я змушений був підкоритися. Швидко надівши «водолазні» костюми, ми спустилися ліфтом, мовчки минули ряд дверей і ввійшли в підземну печеру. Голубе озеро рідкого повітря ледь парувало. Холодне світло ламп яскраво освітлювало дорогу.

Ми йшли берегом озера. Нора почала уповільнювати ходу і кілька разів спіткнулася, неначе ноги не тримали її. Я взяв її під руку, але вона вивільнила свою руку і сказала мені:

— Ідіть уперед.

— Навіщо?

— Так треба.

Я покірно пройшов кілька кроків уперед і раптом почув слабий крик. Я швидко оглянувся і здригнувся від жаху.

— Що ви робите?! — закричав я.

Але було вже пізно.

Нора розстебнула свій ізоляційний костюм, розкривши голову й груди…

Холод у двісті сімдесят три градуси нижче нуля мав убити її моментально. Я підбіг до дівчини і тремтячими руками намагався натягнути їй на голову скафандр і закрити одежу на грудях. Тіло Нори вмить покрилося пушистим інеєм і затверділо, як сталь… Навіть її очі, що залишилися розплющеними, вкрилися серпанком інею, а з губ, відкритих усмішкою, впала льодяна грудочка — останній подих Нори. Частина інею відокремилася од її тіла і лапатим снігом осипалася на підлогу.

— Нора! Нора… Що ти наробила!.. — кричав я в нестямі.

Я стояв перед сніговою статуєю дівчини, не знаючи, що робити. І раптом я помітив біля її ніг чотирикутний, запушений інеєм предмет. Я підняв його, стер іній і побачив, що це лист.

Поглянувши ще раз на Нору, я побачив, що іній спустився нижче, запушивши всю її фігуру. Я вирішив перенести її в «пантеон» і поставити на п’єдестал, приготовлений містером Бейлі для мене. Мені здавалося, що це буде найкращий спосіб похорон бідної дівчини. Я обняв її замерзлий стан і спробував підняти труп. Але ноги дівчини не відривалися, припаяні льодом, що утворився від випаруваної внутрішньої теплоти її тіла. Я напружився і раптом відчув, що тіло Нори тріснуло і розломилося на кілька шматків. Здригнувшись, я відпустив руку, і верхня половина тіла впала на бік, стримувана тільки одягом. Кілька шматків замороженого тіла, мов осколки розбитої статуї, випали з одягу, що розгорнувся Нора, жива гаряча Нора вмить перетворилася на крихку, ніжнішу за фарфор статую!..

Я глибоко був засмучений і вражений цим перетворенням. Відірвавши, нарешті, ноги дівчини од землі, я взяв на плечі фарфорові останки, одніс їх в «пантеон» і поклав на п’єдестал. На жаль, я зміг встановити там тільки бюстовий пам’ятник Норі… Обережно очистивши її обличчя від інею і глянувши востаннє на губи, які так недавно цілували мене, я вийшов з похмурої печери, піднявся, поспішив у свою кімнату, обережно зігрів і просушив лист і почав читати його.

Нора писала:

«Любий друже!

Пробачте, що я примусила вас пережити неприємні хвилини. Але я боялася, що без вас не зроблю те, що треба було зробити. Ваша присутність підтримувала мене.

Я говорила з батьком. Я заставила його признатись у всьому. І тепер я знаю, що примушувало його працювати з містером Бейлі.

Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.

Таким чином я зв’язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.

Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: «Батьку, твої руки більше не зв’язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект».