Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович

— Та отакі ж і вигадали.

— Цей, мабуть, і на цвинтарі вже забронював для себе місце…

— Аякже! На центральній алеї…

— І пам’ятник заготовив…

— Лишилося некролог підписати…

— Групою товаришів…

— Жлоб рогатий, — підсумував хтось.

— Самі ви жлоби рогаті, — огризнувся пузань і сів до столика заповняти анкету.

— Ходімо звідси, — сказав Станіслав. — Почалися наші поневіряння. Я так і знав…

— Не панікуй, Славку. Якось влаштуємось. — Оптимізм ніколи не полишав Ніну.

Вони вийшли у вестибюль.

— Що ж, Офелійко, доведеться ночувати в машині. Ночі тут теплі.

— До того ж у нас спальні мішки є, — підморгнула змовницьки, либонь, натякаючи на минулу ніч. — І невеличка практика. Я згодна.

— Але ж тобі соромно.

— Доведеться звикати. Минеться. А зараз давай займемося розшуками Козира. Може, він щось допоможе.

— Їдьмо…

На виході з готелю Ніну зупинила старенька, але жвава бабуся.

— Що, донечко, зупинитися ніде? — запитала, і Ніна здивувалася: що б це мало означати?

Ніяких знайомих у неї немає в цьому містечку, а тут на тобі — “донечко”. Що потрібно цій бабусенції?

— Ніде, бабусю. Наші місця вже зайняті. Заброньовані…

— Здалеку приїхали?

— Здалеку.

— Ви одна чи?..

— Удвох, — показала на Станіслава.

— Надовго? — допитувалася старенька.

— Не знаю, що й відповісти. Бачте, що з житлом робиться?

— Бачу, бачу, голубонько. Але можна зарадити. Зупиніться у мене. Я тут недалечко живу. Запевняю: не гірше, ніж в тому готелі.

— Славку, чуєш що бабуся пропонує?

Бабуся заметушилася, швидко попрямувала до дверей, ведучи за собою Ніну. Прошепотіла тихо, втаємничено:

— Ви ідіть отако он… Біля газетного кіоска зачекайте. Я зараз…

— У нас машина, бабусю.

— Тим краще, голуб’ятка. Тим краще…

Вони перейшли вулицю, де на протилежному боці біля тротуару стояв автомобіль. Сіли. Станіслав завів мотора.

— Куди їхати? — запитав.

— Отако прямо й прямо. А там я скажу. Поїхали. Бабуся принишкла, мовби збиралася з думками. Потім заговорила швидко, улесливо:

— Ой, які ви гарнесенькі, молодяточка. Як сонечка. Мабуть, недавно побралися?

— Недавнечко… У весільну подорож приїхали… Медовий тиждень у нас. На більше часу не вистачає… — не змигнувши оком, збрехала Ніна.

— Знаю, знаю, що то за щастя бути молодими. Сама колись була. Ой була, була!.. Куди й поділося? Як згадаю!.. От дивлюся на вас — наче голубочків пара. Щасти вам, діточки. У мене вам буде гарнесенько… Та й беру недорого. Як з вас, нехай буде всього по п’ятірочці за добу… Тут знаєте скільки тих курортників. Як мошви. По куточках туляться. А я вам окрему кімнатку відпущу, — торохтіла балакуча бабуся. — Розумію, справа молода, гаряченька…

У люстрі, що було прикріплене перед лобовою шибкою, погляди Станіслава й Ніни зустрілися. Вона підморгнула хлопцеві, помітила, як він густо зашарівся, усміхнулася змовницьки й утаємничено. Мовляв, а що, ускочив, парубче?..

Прихилилася й сказала тихо:

— Оце тобі, Славку, й акаузуальний синхронний зв’язок, над яким ви з Шатровим б’єтеся день і ніч. Оце тобі й прогнозування культурологічних проблем!

І задоволено розсміялася.

— Еге ж, дітоньки, правдоньку кажу, гаряченьке… — по-своєму зрозуміла сміх старенька і торкнула Станіслава за плече: — Он біля того особнячка зупинися, лебедику. У нас тут гарно, з квіточками… І море близенько… З чаєчками і корабликами… Приїхали… Покатали стареньку…

Станіслав під’їхав до воріт, зупинився.

— Що ж, давайте знайомитися, — сказав, відчиняючи дверцята. — Станіслав…

— А мене Есмеральдою Іполитівною величають. А тебе як, донечко?

— Я Офелія, — не без гордості сказала Ніна. — Чули про таку?

— Тепер такий світ настав, що завгодно почути можна. Гарненьке ім’я. Виходьте, діточки. Машину можете он там у дворі поставити, біля офіцин… Зараз відкриють ворота. — Вийшла і загукала, перехилившись через хвіртку. — Віталику, онучку, а ходи-но сюди!

На ґанок вискочив голопузий русявий хлопчик років десяти, одягнений у блакитні вицвілі шорти, на ногах теліпалися розбиті сандалики.

— Відчини ворота, Віталику, нехай дядько заїде. Мама не дзвонила? — метушилася Есмеральда Іполитівна.

— Ні, — відповів хлопець, відчиняючи ворота. Станіслав заїхав у двір.

— Ми живемо з дочкою, — пояснила Есмеральда Іполитівна. — Та ще оцей шибеник. Байстрючок неслухняний. Влітку живемо в офіцинах, а будинок здаємо курортникам. Треба ж виручати людей… Зараз я вам відчиню… Там у нас кімнатка з окремим ходом. Вам буде зручно. Ніхто не заважатиме.

Есмеральда Іполитівна повела Ніну на другий бік будинку, піднялася на маленький ґаночок, довго шукала в сумочці ключа, нарешті відчинила двері, і Ніна зайшла у невеличкий танок, в якому стояла газова плитка, кухонний столик і два стільці.

— Тут можна приготувати сніданок, зігріти каву, пообідати, — пояснила, відчиняючи ще одні двері, теж замкнені.

Кімната була невеликою, але затишною. Стіни обклеєні свіжими шпалерами, підлога пофарбована, перед канапою, застеленою плюшевою покривкою, лежав невеличкий килимок. На канапі, як і в будь-якому готелі, — чисті простирадла, рушник, дві подушки. На невеликому письмовому столі у вазочці стояли квіти. Стіну перед ліжком прикрашала репродукція картини відомого мариніста, вправлена в багетову рамочку. Телевізор, карафка з водою, дві склянки, шафа для одягу, два фотелі… Все як мається бути.

— Подобається? — запитала Есмеральда Іполитівна.

— Годиться… — відповіла Ніна. — Піду покличу свого судженого.

— І речі заодно можете забрати, — підказала бабуся. — Живіть скільки вам забажається.

Ніна вийшла. На подвір’ї Станіслав розмовляв із Віталиком, що крутився біля автомобіля, не перестаючи стукати об землю футбольним м’ячем.

— Давай речі, чоловіче. Будемо поселятися, — по-господарськи розпорядилася Ніна.

— Ну, що там?

— Не люкс, але жити можна. Саме для молодят, — не забула вколоти. — Люксові номера заброньовано.

— А ми тут з Віталиком вияснили одну важливу справу. Виявляється, він знає Олеся Архиповича.

— Он як!

— Він викладає у них фізкультуру в школі-інтернаті. Вважай, нам пощастило. Віталик береться влаштувати нам зустріч. Сьогодні ж…

— Тебе, Віталику, сама доля нам послала, — Ніна провела рукою по його шорсткому білявому волоссі. — А далеко ваша школа?

— Та ні, не так щоб і далеко, але бабуся…

— Що? Не пускає з дому? Хлопець кивнув головою.

— Нічого, — сказав Станіслав. — Ми її гарненько попросимо. Хочеш покататися?

— Хочу.

— Тоді збирайся.

— Прямо зараз?

— А навіщо відкладати на потім? Ось ми тільки перенесемо свої речі, влаштуємося і поїдемо. Згода?.. — Станіслав узяв із автомобіля валізу, меншу передав Ніні.

— Ти тільки не забувай, Славку, називати мене Офелією, — шепнула Ніна. — А то може статися конфуз. І запам’ятай: я твоя дружина. І у нас… медовий тиждень…

— Намагатимуся не забути. Все жартуєш? Дивися!.. А то може статися так, що роль нареченої може бути останньою в твоєму репертуарі.

— На що ти натякаєш?

— Гарне мені “натякаєш”! Сама затіяла цей спектакль. Що ж… Доведеться тепер грати роль закоханого чоловіка.

— Доведеться… — Ніна подивилася на нього закоханими очима. — Думаю, з моєю допомогою впораємося.

— Де вже мені без твоєї допомоги! Вони піднялися на ґанок.

— Розташовуйтесь, — запросила Есмеральда Іполитівна. — Я ненадовго вийду. Треба ще раз пройтися до готелю. Бачили, що там робиться? А в нас половина будинку пустує. Треба виручати людей.

— Ми вас підвеземо, — сказав Станіслав. — Тільки відпустіть з нами Віталика. Виявляється, він знає чоловіка, з яким нам треба побачитися.

— Той шибеник усіх знає. А чого ж! Нехай їде. Тільки дивіться за ним. А то може таке вчворити!

— Гаразд… Віталику, ти вже зібрався? — гукнув Станіслав. — Тоді на коней! Не будемо вас затримувати, Есмеральдо Іполитівно. Ощасливте ще когось.