Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович
Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнилися і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту дирижабля. Цей металевий гігант з гофрованої сталі мав приставити нас у місто: Кец. Ми добігли до причальної щогли, швидко піднялись у ліфті і ввійшли в гондолу.
Подорож на дирижаблі залишила найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість — всього двісті двадцять кілометрів на годину. Ні хитавиці, ні трясіння і цілковита відсутність пилу. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом чути було нові слова: Алай, Кара-Куль, Хорог…
Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Недарма цю “покрівлю світу” називають “підніжжям смерті”. Льодові річки, гори, ущелини, морени, снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями, — траурне вбрання гір. І лише глибоко внизу — зелені пасовиська.
Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті зеленкуватою кригою гори, пояснював Тоні:
— Оцей гладенький льодовик, це голчастий, он там — горбкуватий, далі хвилястий, східчастий…
Раптом блиснуло дзеркало озера.
— Кара-Куль. Висота три тисячі дев’ятсот дев’яносто метрів над рівнем моря, — сказав альпініст.
— Подивіться, подивіться! — окликає мене Тонн.
Дивлюсь. Озеро, як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється.
— Яка краса!
— Так, блискуче озеро, — кажу я, щоб не образити Тоню.
III. Я СТАЮ ШУКАЧЕМ
Та ось ми йдемо на посадку. Я бачу з дирижабля загальний вигляд міста. Воно лежить у дуже довгій, вузькій високогірній долині між снігових верховин. Долина майже прямо простягається з заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста є велике гірське озеро.
Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, — мабуть, обсерваторія. За жилими: будинками — фабричні корпуси.
Наш аеродром розташований у західній частині міста, а в східній простягається якась дивна залізниця — з дуже широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається.
Нарешті земля.
Ми їдемо в готель. Я відмовляюсь оглядати місто: стомився з дороги, і Тоня ласкаво відпускає мене відпочивати. Скинувши черевики, я лягаю відпочити на широкий диван. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів, очі злипаються. Аж ось коли я відпочину на славу!
Ніби стукають у двері. Чи це ще гримлять в голові мотори… Таки справді стукають. От не до речі!
— Ввійдіть! — сердито кричу і схоплююсь з дивана. З’являється Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене зо світу.
— Ну, як відпочили? Ходім, — каже вона.
— Куди ходім? Чому ходім? — голосно питаю я.
— Як куди? Чого ж ми приїхали сюди?
Авжеж. Шукати людину з чорною бородою. Зрозуміло… Але вже вечір, і краще б почати шукати зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягую на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає мене:
— Надягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, а сонце вже зайшло.
Надягаю шубу, і ми виходимо на вулицю. Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені дихати важко. Тоня помічає, як я “позіхаю”, і каже:
— Ви не звикли до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться.
— Дивно, що я в готелі не почував цього, — кажу я.
— А в готелі повітря штучно згущають компресором, — каже Тоня, — не всі переносять гірське повітря. Дехто зовсім не виходить на вулицю, і з такими консультуються дома.
— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшукуванню чорних борід! — невесело пожартував я.
Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. Тут був найрівніший і найміцніший в світі брук — з природного вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-монсіліт.
Нам часто траплялись чорнобороді: мабуть, серед населення було багато жителів півдня.
Тоня щохвилини смикала мене за рукав і питала:
— Це не він?
Я похмуро хитав головою. Непомітно ми дійшли до берега озера.
Раптом завила сирена. Горами пішла луна, і розбуджені гори відгукнулись жалісливим завиванням. Вийшов жахливий концерт.
Береги озера освітились яскравими ліхтарями, і озеро спалахнуло, немов дзеркало в алмазній оправі. Слідом за ліхтарями засвітились десятки потужних прожекторів, спрямувавши своє голубе проміння в синяву безхмарного вечірнього неба. Сирена змовкла. Затихла й луна в горах. Але місто стривожилось.
По озеру вздовж берега забігали швидкохідні катери і глісери. Юрби людей сходилися до озера.
— Куди ж ви дивитесь? — почув я голос Тоні. Цей голос нагадав мені про мій сумний обов’язок.
Я рішуче повернувся спиною до озера, до вогнів і почав вишукувати в натовпі бородатих людей.
Одного разу мені здалося, що я побачив чорнобородого незнайомця. Тільки я хотів сказати про це Тоні, як раптом вона вигукнула:
— Дивіться! Дивіться! — і показала на небо.
Ми побачили золоту зірочку, що наближалася до землі. Натовп стих. Тишу порушив далекий грім. Грім з ясного неба! Гори підхопили цей гуркіт і відповіли глухою канонадою. Грім зростав щосекунди, зірка все збільшувалась. Позаду неї виразно позначився темний димок, і незабаром зірочка перетворилася в сигароподібне тіло з плавцями. Це міг бути тільки міжпланетний корабель. В натовпі лунали вигуки.
— Кец-сім!
— Ні, Кец-п’ять!
Ракета раптом описала невелике коло і перекинулась кормою вниз. Полум’я вихопилося з дюз, і вона дедалі все повільніше почала спускатися до озера. Довжина її трохи перевищувала довжину найбільшого паровоза. І важила вона, мабуть, не менше.
І ось це важке громаддя, не долетівши до поверхні води кількох десятків метрів, ніби повисло в повітрі: сила вибухаючих газів підтримувала його вгорі. Гази здіймали хвилі на поверхні води. Клуби диму стелилися по озеру.
Потім сталева сигара почала ледве помітно спускатися і скоро кормою доторкнулась до води. Вода завирувала, заклекотіла, зашипіла. Пара оповила ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з’явився верхній гострий кінець ракети і опустився вниз. Важкий сплеск води. Велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери і глісери, пішла по озеру. Ракети не було видно. Аж ось вона блиснула в промінні прожектора і загойдалась на поверхні води. Натовп дружними криками привітав її благополучний спуск.
Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, мов акули на кита. Маленький чорний катер узяв її на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету по спеціальному помосту на берег. Нарешті відкрився люк, і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.
Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками: “Здорові чхнувши!”
— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на землю — нежить, кашель.
Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно побувала в безкраїх просторах неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті.
Прибулих зустрічали радісно, без кінця розпитували, потискали руки. Але ось вони сіли в автомобіль і поїхали. Натовп швидко зменшився. Вогні погасли. Я раптом відчув, як задерев’яніли мої ноги. Мене морозило і нудило.
— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, Тоня. — Ходімте додому!
У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:
— А на вас, юначе, погано впливають гори.
— Змерз, — відповів я.
У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Сьорбаючи гарячий чай, я розпитував його, чому їхнє місто і ракета, яка прилетіла, називаються Кец.
— І Зірка також, — відповів лікар, — Зірка Кец. Чули? В ній, власне, вся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви сюди летіли?
Похожие книги на "Зірка КЕЦ", Беляев Александр Романович
Беляев Александр Романович читать все книги автора по порядку
Беляев Александр Романович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.