Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович

Ми чекаємо на зустріч із мудрішими, а що коли у Всесвіті немає нікого мудрішого від нас, і це інші чекають не дочекаються звістки, чекають на нас, щоб опанувати наші знання, чекають і покладаються на нас, із надією позираючи в зоряне небо?..

Авжеж, ми ніяк не можемо знайти слідів Вищого Розуму. А з іншого боку, може, наш Всесвіт усього лишень гарненька іграшка на письмовому столі якогось зоряного велета іграшка, яку він змайстрував у хвилини дозвілля якогось суботнього вечора? Хто знає… Ми б’ємося над загадками світобудови, ми силкуємося розгадати природу спалахів найновітніших, ми намагаємося убгати в рамки вигаданої нами гіпотези чорних дірок якийсь об’єкт ЛМС у Великій Магеллановій Хмарі, ми маримо єдиною теорією поля, а зазірковий велет показує наш дім, нашого батька-Всесвіта гостям, обережно тримаючи його на долоні і ще й як пишаючися своїм виробом. Можливо, навіть…

— Сумуєш, земляче? Плюнь, далі буде ще гірше. Досліди — том перший, думка — сто сорок дев’ята. І не найновіша.

Похмільна Особа сіла, не дожидаючись запрошення, обережно поставила перед собою склянку з “Ізабеллою”, поклала поруч цукерку, щоб закусити, зняла шапку і примостила її на колінах. В пальті їй, певне, було зручніше, ніж без нього. Якщо взяти до уваги відсторонено щасливий вигляд П. О., то три Едгарових карбованці давно вже пущено було в обіг.

— Чиї досліди? — запитав Едгар, відсунувши порожню тарілку і склянку на край стола.

— Досліди гіркого життя, — відсторонено відповіла П. О. — Мого життя. Така наша доля — шукати і не знаходити, пориватися і не досягати. Це з перших десяти. Те, що я зрозумів іще тисячі дві з половиною, а то й усі три тисячі літрів тому. Щастя — мара, і ми вважаємо щастям те, з чим давно звиклися. Теж із перших… — П. О. відчужено крутила в руках склянку і що далі, то більше впадала в меланхолію. — Все життя сподіваєшся на майбутнє, а воно, оманливо далеке, непомітно обертається на теперішнє і — не встигнеш хоч би втримати, зупинити, вдивитися — обертається вже на далеке минуле, і що далі, то важче дурити себе бадьорими думками про те, що, мовляв, усе ще попереду…

П. О. потягла “Ізабелли”, скуштувала цукерки, страдницьки сіпнула головою і зажурилася. Говорила вона дуже поволі, затинаючись, — чи то згадуючи, чи то під впливом поглинутих напоїв, — і дуже поважно.

— Так і помирають усі чудові мрії наївної юності, помирають, щоб ніколи вже не відродитися, бо відроджуватися міг тільки птах Фенікс, але ж він жив лишень у казках… Том другий. І взагалі, всі наші шляхи закінчуються глухими кутами. Тому, коли його спитали, задля чого він жив, він відповів, що жив, бо всі живуть. Такий, мовляв, звичай — жити. Там пошепотілися й спитали: чи варт було жити? Він відповів, що, на його думку, не варт… Там перезирнулися й винесли вирок: повернути його назад і примусити на покару прожити ще одне життя.

Трохи сп’янілий неголений чоловік років десь так за тридцять у сірому пальті сумно й туманно глянув на Едгара, зітхнув і тихо пояснив:

— Він зітхнув і пішов жити. Том четвертий. Думка передостання.

— А остання? — Едгар нахилився до сірого чоловіка, з якоюсь напруженою, хворобливою, болісною увагою вдивляючись у його рано зів’яле обличчя.

— Жити, коли важко — жити подвійно, — відповів сірий чоловік. — Гадаєш, я завжди був такий? Господи!.. Пам’ятаю, років десять тому… Восени в темному небі падають зірки. Гарно… А тепер і зірки не ті, земляче. Може, скажеш, що це падають зірки? Помиляєшся, земляче. Відра помийні з орбітальних станцій викидають. Абсолютно правдивий факт. Сам читав. Отак і живем, наче в тому пирогу з листкового тіста. Один листок — робота, другий-думки твої, думи твої, фантазії… Третій — спогади. Сумно, земляче… Отак… А про сюжетець я не забув. Дохленький такий собі сюжетець, та вже — чим багаті.

— А може, не треба?

— Треба, — розслаблено відповів Сірий Чоловік. — Борги треба віддавати. Навіть коли взяв у борг ціле життя… А втім, як хочеш, земляче. Може, й твоя правда. Сюжетець не вартий того, щоб із ним морочитись. Але знай — за мною не пропаде. Однаково завжди одне й те саме — думаєш, викручуєш собі мізки, втілюєш… А тоді виявляється, що все це нісенітниця, яка не часто трапляється, сумбур і штампи, та й ще висловлене було кимось до тебе, тільки набагато краще. А ти не здатний передати навіть сотої часточки того, що хотів. Не можеш, хоча й силкуєшся. Бліденько якось усе виходить. Перечитаєш— і плакати хочеться: яке ж бо все убоге! Отак, земляче. Марудишся, марудишся, і під завісу дістаєш те, що дістаєш… Кривдно!

Едгар мовчав. Сірий Чоловік, задумливо похитуючись, втупився поглядом в якусь цятку на поверхні стола і, судячи з усього, що далі то більше занурювавсь у невеселі думки, замикаючись, зачиняючись у собі й обертаючись на щось подібне до чорної дірки, в надрах якої, спресовані велетенським тиском, перемішалися шари кривд і нерозуміння, відчуження й гіркоти, приниженого самолюбства й незмірного егоїзму, спроектованості виключно на інтереси власного “я” і цілковитого нерозуміння й навіть більше того — небажання розуміти реальність, навколишній світ, з усіма складнощами й доконечностями його численних стосунків.

— Взимку, в холоди, помираєм ми… Засинаємо, — бубонів похитуючись, Сірий Чоловік, бубонів сам для себе, а не для Едгара. — Лиш дихне весна подихом тепла — зі снів зринаємо… Сточить кригу вкрай гомінкий ручай… Оживаємо… Після довгих снів б’ють фонтани слів… Знов співаємо… Співи у блакиті височать щомиті… Славлячи свій рід… А тоді знов сон, забуття полон… Так із року в рік…

Сірий Чоловік замовк, заплющив очі, сперся ліктями на хисткий столик й уткнувсь чолом у стиснуті кисті рук. Зітхнув тужно.

— Та прийде пора, нам недоля зла… Вже нема зими, але й навесні ми в лихому сні — не встаємо ми… Шелесне вночі вітер вічності… І підхопить нас… Назавжди — зима… Хай прийде весна — не для нас вона… І весь час думаєш, думаєш… От зникну я, а хто мене коли згадає? Хто згадає?..

Сірий Чоловік підвів голову і подивився на Едгара каламутним поглядом. Праве око в нього було майже повністю закрите важкою повікою.

— Хто згадає, га? Ніхто не згадає. Бо друзів ніколи не мав… Та й нікому потрібен не був. І не цікавий нікому. Отак-то, земляче. І не гризися ти отими Потрібними Речами. Не шукай. Марна то річ, я ж бо знаю… Шукаєш, шукаєш їх десь за обрієм, за морями та долами… А вони ондечки, в тебе під носом. — Сірий Чоловік підняв склянку й труснув нею. — Склянка і те, що в ній. Можна й без склянки… Навіть зручніше. Оце тобі й усе вкрай потрібне… Хильнімо ще, земляче!

Едгар заперечливо похитав головою, і Сірий Чоловік сам допив “Ізабеллу”, важко підвівся й неквапливо пішов до прилавка, щоб узяти ще вина.

Едгар теж підвівся, одягнув куртку і вийшов з їдальні.

На стіні у вестибюлі висіло велике, вище людського зросту, дзеркало. Воно було немите, Едгар поправив шарф, спробував роздивитись у дзеркалі своє обличчя, глянув ліворуч, глянув праворуч, — свідків не було виявлено — і квапливо ступив у задзеркальний простір.

Разом із Відображенням вони вийшли з їдальні-ресторану й зупинилися на високому ґанку. Ліворуч від них знаходився фонтан, праворуч — скверик з показниками виробничих досягнень провідних підприємств міста, прямо перед ними — неширока вулиця. Вулицею ішли люди. Все здавалося тьмяним, як і годилось у немитому дзеркалі, хоча задзеркальний простір освітлювало не сонце, а найяскравіший небесний об’єкт, що його досить сухо називали квазаром С50014 + 81.

Квазар докладав усіх зусиль, та однаково безнадійно програвав з немитим дзеркалом. Нелегко йому було боротися звідти, з відстані десь із десять мільярдів світлових років. Квазар знемагав.

Відображення попросило вибачення й помчало на вокзал зустрічати когось — Едгар зостався сам. Він не поспішаючи пішов вулицею повз магазини й ательє, повз ощадні каси й кінотеатри, повз поліклініки й Палац піонерів, повз краєзнавчий музей і аптеки. Магазини й ательє чомусь були зачинені, на дверях ощадних кас висіли об’яви, які у дзеркальному відображенні сповіщали про хвороби касирів і несправність касових апаратів, останній сеанс у кінотеатрі, якщо зважити на афішу, закінчився півгодини тому, а наступний мав початись аж за дві години. Людей на вулиці було небагато. У скверику хлопець і дівчина, обійнявши одне одного за стан, уважно вивчали виробничі показники провідних підприємств міста.