Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр

“Примітив якийсь виходить. Не слід ставити себе на їхнє місце. А коли не слід, то…”

— Костику, а може, це біороботи? — Олександр поступово приходив до норми.

— Не виключено. Проте іксів, тим не менш, — тьма. Досконало володіють нашою мовою — раз. Дорвалися до інформаторів — два. Знаються на земних реаліях — тваринний світ, телефон, одеколон, Маршак, нарешті, — три. І таке інше. Але якщо біороботи — це добре. Це якось зрозуміліше, ближче. Майже по-земному. Щось на кшталт тесту. Ось лише б знати, хто й звідки цими кіберами керує… І що від нас вимагається…

Аж тут мене осяяло:

— Слухай-но, Олександре, а може, нічого складного тут немає? Га? Нумо згадувати з самого початку. Відключають нашу капсулу — перший етап: сказати б, перевірка на виживання. Тоді — позірна гава Чорнушка: чи не вороже ми ставимось до живих істот?

— Еге ж, а Ненажера з Архимедом покликані з’ясувати, чи не агресивні ми до істот, що говорять: до імпульсивних бегемотів і розважливих крокодилів.

— Ой годі… Але те, що до тебе повертається почуття гумору, — це позитивний симптом. Чуєш, а може, вся проблема, справді, в почутті гумору, яке ми досі ніяк не виявляли, а воно б треба?

— Тьху! Дві мацапури в ролі естрадного жюрі, отак?

— Схоже, схоже… Саме цю реакцію вони від нас і одержали.

— А ведмідь?

— Припустимо, перевірка на… “здатність дивуватися”, так би мовити. Іншими словами, ЇМ цікаво: як ми здатні поводити себе в найнелогічніших умовах?

— Занадто воно ловко в тебе виходить. Чи не ти, часом, програму їхню складав? А як до твоєї схеми неіснуюча пустеля влізає? І невидимі хмари? Замовк? Отож-бо…

— Ах, Сашко, як кепсько, як усе кепсько. Одне знаю: мишки ми з тобою. Мишки в лабіринті. Біленькі такі, моторні. Тикаємося рожевими писками, може, пощастить на потрібну кнопку натиснути, — тоді, будь ласка: й нагодують, і напитись дадуть, і спати вкладуть…

— Тс-с-с! — стрепенувся Олександр. — Чуєш?

Звідкись згори до нашого слуху донісся тихий свист. Ми вискочили з “жука”. Все по-старому: жовтогарячий пісок, вранішнє — пляшкового скла — небо, руді тіні. А на самому вершечку небесної сфери, прямісінько над капсулою тріпотів білосніжний клапоть.

— Невже парашут? Костю, кричи “ура”! Нас знайшли!

— Чекай, чекай… До нас летять — це так. А ти точно пам’ятаєш, що на “верблюді” є парашутні зонди? Що вони мусять у нас бути згідно з нормуванням класу “С”? Не помиляєшся?

Я вдивився пильніше. Під білим куполом у стропах висів якийсь дивний предмет — видовжений, з незрозумілими відростками. Предмет… ворушився. А за кілька секунд і без бінокля стало ясно, що до нас спускається… здоровенний… не менше трьох метрів завдовжки… жахливий на вигляд… СКОРПІОН!

Так, саме скорпіон. І я готовий був присягнути, що звали його — Колючка! Напевно, “тест” сягнув останньої фази.

Потвора приземлилася неподалік, м’яко спружинила на могутніх мохнатих лапах і — як стій — перекусила клішнями стропи. Парашут наповнився вітром, що невідь-звідки й узявся, й полетів у небеса.

— Так-от, добірне товариство, — із завиванням прогарчав скорпіон, — мені товариші все про вас розповіли. Тим-то зараз я вас поїм!

Мені здалося, що я не дочув, і тому на цю грізну заяву не зреагував ніяк. А в Сашка в руках — у кого він такий вдався! — знову з’явилася зброя, цього разу найгрізніша з нашого арсеналу — бойовий променемет.

— Хімічний лазер імпульсивної дії на сполуках фтору? — з виглядом знавця поцікавився скорпіон. — Ану, дай сюди! — Він простягнув клешню, що раптом подовжилася, і вирвав у враженого Олександра лазерну зброю.

— Так, так… — Колючка крутив променемет перед очима. — А, дурничка. Дитячі забавки. До позитронних випромінювачів вам ще далеко, — і закинув променемет подалі в пустелю.

— А се що? Розвідувальна самохідна капсула типу РПТ-24, серійний номер 191, прізвисько “жук”? Теж недолуга машина.

Скорпіон схопив клішнею ногу нашого “жука”, почувся металічний вереск, і… капсула похилилась. Півноги — наче й не було.

— Титаново-молібденові сплави. Так, так… — Колючка скоса поглянув на нас — якщо словами “скоса поглянув” можна передати вираз його шести бездонних опуклих очей. — Ви стійте, стійте, вами я зараз займуся. А обшивка з чого?

Загнутий хвіст його смикнувся, й жало прохромило стінку капсули. Утворилася кругла наскрізна дірка завбільшки як блюдце. Добра, слово честі, була обшивка — потрійна броня вищого захисту.

— Теж мотлох. Ви б ото ще з фанери капсули робили… Е-ех, сміх і гріх! Саджають, вибачте, сопляків у якість ночви, посилають на незнайому планету — це ж на вірну смерть. Дурень ваш шеф, чи як він у вас називається — командир, чи як?

Олександр почав якось гарячково рухати руками. Я подивився на нього і зрозумів: ще секунда — і він кинеться врукопашну. Треба діяти.

Долаючи відразу і зобразивши на обличчі цілковиту незворушність, я наблизився до скорпіона, вдавши, що хочу його помацати. Колючка притьмом одскочив убік.

— Не займай! — погрозливо закричав він. — Диви, хоробрий який!

— Чого це “не займай”? Мені ж цікаво! І взагалі — давно хочу поспитати: як планета ваша називається?

— Ага, ось воно що! Нарешті ім’ячко їм запотребилося, — в голосі потвори почулися помстливі нотки. — Досі воно вам якось було ні до чого. Ви вже давно “своє” придумали — Радість. А претензії скільки, самовдоволеності! Лиш того не втямили, — бо горді, бач, — що в планети самоназва все-таки є і цілком пристойна. Ми вашу Землю, бачиться, теж по-своєму назвати можемо. І знаєте, як це буде звучати? Жрпж’йонсшсу. Варіант, завважте, наближений, бо й половини наших звуків ви й передати не годні, не кажучи вже про ультразвукові дифтонги. А то — Радість!..

— Гаразд, гаразд, маєте рацію, — поспішив я погодитись. — А куди ж острови позникали? Ми бачили згори: сила-силенна води, по якій розкидано острови — чудові, зелені…

— Ба, острови?! Острови, кажете? — скорпіон аж задихнувся. — А те, що на цих островах ви нам дерен і ліси попалили своїми зондами, — це ні про що не свідчить? А про те, що в нас на планеті немає і ніколи не було вогню, — вам відомо? А приходило вам на думку, скільки часу залишаються в грунті пропалені місця? Вісімдесят ваших, сто п’ятнадцять наших років! До речі, від траків ваших гусеничних танків — я маю на оці висадку не “жуків”, а важких ботів, — та ж сама картина. І це не враховуючи віртуальної — і вельми небезпечної в острівних умовах — ерозії! Отак-то…

Гай-гай! — скорпіон ніби потягнувся, підклав під себе лапи й ліг на пісок. — Та хіба ж лише в нерозумному вогні справа? Ось ви себе “гостями” йменуєте, до Контакту готуєтеся. Гадаєте, жорстокі аборигени вам пастку влаштували, випробовують вас, за мишенят з рожевими писками мають. А ви самі нас хіба не випробовуєте? Чому, приміром, на вас респіраторів немає, га? Вважаєте, коли вже наше повітря для вас годяще й нешкідливе — то, виходить, усе гаразд? А ваша власна мікрофлора? Дихання ваше? Страшно й подумати — легіони мікроорганізмів вилітають з вас при кожнім видихові, з кахиканням, чханням. Для вас вони нешкідливі, навіть життєтворчі якоюсь мірою, а для нас? Оце так подаруночок! Погостювало двоє таких, а залишена бактерія, або й гірше — вірус, кладе покосами населення всієї планети… А сміття? Ви подивіться-но, скільки сміття лише ви вдвох понакидали!

Приголомшені, ми заозиралися. І ніби вперше побачили: мотлоху, справді, багато. Клянуся, я почервонів, як той школярик, що наробив шкоди. А скорпіон продовжував дорікати.

— Тепер таке. Ось, скажімо, вихлоп двигунів вашого “жука”. Я маю на увазі не реактор — радіаційний захист у вас ще нічого, терпимий, — а двигуни на згущеному паливі. Вважаєте: мовляв, гази й більш нічого, а ми вважаємо — отрута! Подібність складу атмосфери — це ще не все, біологія не атмосферою визначається, ви, певно, жодного разу не замислилися, що метаболізм у нас може бути відмінним од вашого…

Вернімося до зондів. Вони падають і лишають іонізаційний слід. На біса, даруйте, нам ваша іонізація? Декілька таких пробоїн атмосфери, — і зав’язуються жахні урагани. Так, саме урагани, і не дивіться так здивовано: погодна механіка в нас також своя. А справитися зі штормами ми можемо не завжди, ось і виходить: лихо. Після ваших зондів, додам, у нас понищені вітрами — зламані й повалені — десятки садів, на трьох островах зруйновані споруди. Чогось схожого за сотні літ годі пригадати.