Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна

Я частував їх цукерками і розповідав земні казки. І здавалося, малеча розуміла мене. В усякому разі, таких уважних слухачів мені ще не доводилося мати.

А ввечері, коли темніло, приходили дорослі, їм сподобався наш звичай тиснути руки при зустрічі й прощанні, і кожний обов’язково міцно стискав мені руку. Приємно було відчувати їхні грубі, шкарубкі, в твердих мозолях долоні.

Виконавши церемонію потиску рук, гості сідали прямо на холодний пісок (я змайстрував дві поганенькі лави, та вони чогось нехтували ними) і терпляче ждали.

Я виносив кіноапарат, вішав невеличкий екран біля трапа і крутив фільми про нас, землян. Непорушно і мовчки проглядали марсіяни картини земного буття, вбираючи в себе сонячність, голубизну, людяність — всю неповторну красу моєї планети.

Та й сам я жадібно і радісно вдивлявся в давно вивчені напам’ять кадри, немов бачив усе вперше, як і вони.

Після сеансу незвичайні глядачі знову один за одним підходили до мене, тиснули руку, їхні очі дивно світилися в темряві, і той дружній вогник трохи зігрівав мене в холодну ніч.

Високі постаті розтавали в мороці, і я залишався один. Піднімався по трапу, зачиняв двері, роздягався і спішив до оранжереї, де можна було погрітися тілом і душею біля крихітки рідної Землі. Вона огортала мене теплом, світлом, милувала око свіжою зеленню, дихала пахощами квітів. І всього цього можна було торкнутися руками, обличчям.

У куточку, перев’язані вірьовочкою, спали дві яблуньки. Коріння їхнє дбайливо присипане землею.

Я ласкаво погладив тоненькі сонні гілочки: прощався. Післязавтра повернуться з Великого міста командир з професором, і ми стартуватимемо додому. А деревця залишаться тут.

На другий день після обіду я дістав лопаточку, налив у флягу води, взяв яблуньки, кілька жмень землі і пішов у бік селища. Зацікавлена дітвора побігла слідком.

На узбіччі пагорба, поруч з оселею марсіян, я уподобав затишне місце. Викопав дві ямки і сипнув у них потроху землі, аби вона підтримала на перших днях юних поселянок. Посаджені деревця полив водою із фляги і загорнув сухим червонуватим піском. Ростіть, мої любі, квітчайте яблуневим цвітом далекі світи!

Діти слідкували за кожним моїм рухом, намагалися чимось допомогти, дивувалися, цокотіли по-своєму. Розпитували, мабуть. Ми посідали долі, і я розповів їм ще одну земну казку.

— Жив-був на Землі хлопчик. Звичайне собі хлоп’я, таке ж, як і ви, — цікаве, допитливе, пустотливе. Тільки батько у нього як на ті часи був незвичайний — один з перших космонавтів. Назавжди запам’ятав малий хвилюючу картину: на сірих плитах аеродрому простелена червона килимова доріжка. А по ній чітко карбує крок його батько…

Навколо багато-багато радісних людей. Вони щось вигукують, привітно вимахують невеличкими прапорцями, сміються, щедро кидають татові під ноги квіти. Ціле поле квітів виросло там, де він пройшов!

Але найбільше радів і пишався своїм батьком його маленький син. Хлоп’яті так хотілося скоріше підрости, розправити крила, навчитись літати, бо зібралися ж разом з татом побувати на далеких планетах. «Полетимо, синку?» — питає, бувало, батько свого сина. «Полетимо, тату, — відповідає щасливо малий, щільніше пригортаючись до батькового дужого плеча та заглядаючи йому в очі. — До всіх планет, до всіх-всіх зірок злітаємо, всюди побуваємо, правда?..» «Правда, мій маленький астронавте. Відвідаємо всі-всі планети — великі й малі, близькі й далекі. І на кожній посадимо яблуні. Понесемо запашний яблуневий цвіт з планети на планету, заквітчаємо їх ніжним цвітом. Нехай і там знають, яка то краса є у нас на Землі. А потім, через багато років, прилетять туди наші онуки і здивуються: далека, чужа сторона — і вся в піні земного білосніжного яблуневого цвіту… А поки що, синку, посадимо ось цю яблуньку на нашій землі, під нашим вікном. Нехай навесні квітне і сипле свої пелюстки на підвіконня, на мій робочий стіл. І яблука восени прямо в кімнату падатимуть».

Та одного разу батько не повернувся додому. Не було його й на другий день, і на третій… Безсловесні речі мовчки кричали про нього: і порожнє крісло біля робочого столу, і розкладені папери, недописаний рядок, недочитана книжка, і нерозпечатані листи, на які так і не буде відповіді.

Мама того хлопчика залишила все в кімнаті батька так, як було при ньому. І тепер все немов би чекало на нього. Але батько не приходив, тільки посміхався з портрета доброю посмішкою. Посмішкою, яку знав увесь світ…

А син, як і раніше, кожного дня вранці або ввечері заходив у батькову кімнату:

— Доброго ранку, тату! Вчора я одержав дві п’ятірки. Звечора ми з мамою гуляли і, як завжди, ходили до пам’ятника Космонавту, поклали квіти…

— Доброго вечора, тату! Я записався в гурток юних астрономів. Адже космонавт повинен добре знати астрономію, правда? Мама купила мені нові ковзани.

— …Знову весна. Цвітуть дерева. Твоя яблуня засипала весь двір білими пелюстками, немов снігом. Незабаром ми всім класом підемо в похід.

— Я закінчив школу! На зорі пішов до пам’ятника Космонавту. І весь колишній десятий «Б» зі мною. Сходило сонце, і твоє обличчя було як живе в рожевому промінні.

— Так багато роботи! Ледве встигаю. Чому така коротка доба на Землі?

— Корабель назвали твоїм ім’ям, тату. Так що летимо разом, як колись ми і мріяли. Мама зовні спокійна. Та ти знаєш нашу маму, найкращу в світі!

— …її звуть Ніною. Розумієш, такої дівчини немає навіть у Всесвіті. І вона згодна бути дружиною космонавта. А це нелегко, говорить мама, ой, як нелегко.;

— …Сьогодні старт. Я готовий. Взяв з собою саджанці, які я виростив від твоєї яблуні. Присядьмо, тату, перед дорогою…

Діти заворожено слухали мене, і я був певен, все-все зрозуміли, а що не зрозуміли, то відчули своїм чутливим дитячим серцем. Бо чого б то вони підсунулися ближче, гладили мою руку, комбінезон, заглядали у вічі.

Я дістав із кишені яблука, свіжі, рожеві, сонячні, поділив на шматочки, дав кожному, і при цьому виразно вказав на посаджені дерева. Діти гризли яблука, і прозорий сік стікав по їх гостреньких підборіддях.

Потім ми збирали каміння і складали невисокий паркан навколо яблуньок, щоб пісок не засипав їх.

А вночі знялася зненацька, як тут буває часто, піщана буря, стугоніла за стінами корабля, розлючено кидалася піском у товсте скло ілюмінаторів.

Я не міг заснути всю ніч — з думки не сходили сиротливі яблуньки, такі одинокі, такі слабі проти безжальних, колючих, злих пісків…

Уранці, перелізши через кучугури піску, наметеного за ніч до корабля, я побіг до того місця, де вчора посадив дерева. Можливо, хоч одне вціліло, не зламалося, встояло.

Я сподівався на чудо. І чудо сталося! Ще здалека углядів їх живими. Стрункі тоненькі стовбурці чітко викреслювалися на червонуватому тлі піщаного пагорбка. Я зменшив кроки і полегшено зітхнув: вистояли. Недарма вони з Землі!

А коли підійшов ближче, то побачив, що навкруги яблуньок за ніч виросла міцна фортеця. Те, що я прийняв за піщаний пагорбок, було стіною, викладеною з червоного каміння. Фортеця мала широкі ворота, які зараз були відчинені назустріч неяскравому вранішньому сонцю і тиші після буремної ночі.

І яблуньки вже були политі, политі дорогоцінною марсіянською водою.

Я задумливо провів рукою по шершавому, в рубцях, зраненому піском камінню фортеці, немов потиснув грубі і в той же час тендітні робочі руки.

Вдома, на Землі, коли ми повернемось, я зайду, як звик заходити багато років, в батькову кімнату. Тільки тепер ми зайдемо вдвох — з сином.

— Доброго ранку, тату! Я повернувся. Яблуньки твої ростуть. Їх доглядають марсіяни. Мине кілька років — і яблуневий цвіт заквітчає всю їхню планету. І ось цей малий, твій онук, підросте, полетить туди і здивується: далека, чужа сторона — і вся в піні земного білосніжного яблуневого цвіту.

І понесе він той запашний цвіт далі, на іншу планету, до іншої зірки.

Людина, яка вкрала майбутнє

Місто здається вимерлим. На широких вулицях пусто, а в будинках за проваллям вікон причаївся глухий морок. Всюди брудно, насмічено, запорошено. Навіть осяйному ранковому сонцю не під силу прикрасити своїм світлом вищирені руїни, занедбаність, безлюддя.