Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич

Хлюпотіла, бурмотіла вода між камінням. Роллінг витяг з кишені руку, стиснуту, певно, вже давно в кулак, і почав глухуватим голосом:

— Якщо тут готується смертний вирок, я протестую. В ім’я права. В ім’я людяності… Я протестую як американець… Як християнин… Я пропоную будь-який викуп за життя.

Зоя стала спиною до нього. Гарін мовив гидливо:

— Вбити вас я міг би й там…

— Викуп? — хутко спитав Роллінг.

— Ні.

— Участь у ваших… — Роллінг мотнув щоками: — У ваших дивних справах?

— Так. Ви повинні це пам’ятати. На бульварі Мальзерб… Я казав вам…

— Гаразд, — погодився Роллінг, — завтра я вас прийму… Я повинен продумати наново ваші пропозиції.

Зоя мовила неголосно:

— Роллінг, не кажіть дурниць.

— Мадемуазель! — Роллінг підскочив, котелок зсунувся йому на носа. — Мадемуазель… ваша поведінка нечувана… Зрада… Співучасть у вбивствах…

Так само тихо Зоя відказала:

— Ну вас до дідька! Розмовляйте з Гаріним.

Тоді Роллінг і Гарін одійшли до здвоєного дуба. Там спалахнув електричний ліхтарик. Нахилилися дві голови.

Кілька секунд було чути тільки, як дзюркотів струмок по камінню.

— …Але нас не троє, нас четверо… тут є свідок, — долинув до Шельги різкий голос Роллінга.

— Хто тут, хто тут? — здригаючись, крізь дрімоту пробурмотів Шельга. Зіниці його розширилися на все око.

Перед ним на білому стільчику, — з капелюхом на колінах, — сидів Хлинов.

— Не вгадав хід наперед… Не було часу думати, — розказував йому Шельга, — пошився в такі дурні, що — ну.

— Ваша помилка у тому, що ви взяли в автомобіль Роллінга, — мовив Хлинов.

— Де в чорта я взяв… Коли в готелі почалася стрілянина й різанина, Роллінг сидів, як пацюк, в автомобілі, — наїжився двома кольтами. Зі мною зброї не було. Я виліз на балкон і побачив, як Гарін розквитався з бандитами. Повідомив про це Роллінга. Той злякався, засичав, рішуче відмовився виходити з машини. Потім намагався стріляти в Зою Монроз. Але я і Гарін скрутили йому руки. Довго морочитися було ніколи, я скочив за руль — і гайда…

— Коли ви були вже на галявині і вони радилися біля дуба, невже ви не збагнули?..

— Збагнув, що моє діло кепське. А що було робити? Тікати? Ну, знаєте, я все-таки спортсмен… До того і план весь обміркував… У кишені фальшивий паспорт для Гаріна з десятьма візами… Апарат його, — рукою взяти, — в автомобілі… Чи міг я за таких обставин думати про свою шкуру?

— Ну, гаразд. Вони домовилися…

— Роллінг підписав якийсь папірець там, під деревом, — я добре бачив. Після цього — чую — він сказав про четвертого свідка, тобто про мене. Я півголосом кажу Зої: “Слухайте, щойно ми проїхали повз полісмена, він помітив номер машини. Коли мене зараз уб’ють, до ранку ви всі троє будете в сталевих наручниках”. Знаєте, що вона мені відказала? От жінка!.. Через плече, не дивлячись: “Добре, я візьму це до відома”. Ну, гаразд. Гарін і Роллінг повернулися до машини. Я — ніби нічого не сталося. Першою сіла Зоя. Висунулась і щось проказала по-англійському. Гарін — до мене: “Товаришу Шельга, тепер давайте: щодуху по шосе на захід”. Я нахилився над радіатором… Ось де моя помилка. У них тільки й була оця одна хвилина… Коли машина на ходу, вони б зі мною нічого не зробили, побоялися… Добре, — заводжу машину… Раптом у тім’я, у мозок — наче на голову впав будинок, хряснули кістки, вдарило, обпалило світлом, перекинуло навзнак… Бачив тільки — майнула перекривлена пика Роллінга. Сучий син! Чотири кулі в мене запустив. Потім я розплющую очі — оця кімната.

Шельга стомився розповідаючи. Довго мовчали. Хлинов спитав:

— Де може бути тепер Роллінг?

— Як — де? Звісно, в Парижі. Орудує пресою. У нього тепер великий наступ на хімічному фронті. Гроші лопатою загрібає. В тому-то й справа, що з хвилини на хвилину чекаю кулю у вікно або отруту в соуснику. Він мене все-таки припече, звичайно…

— Чого ж ви мовчите?.. Негайно треба повідомити шефа поліції.

— Товаришу дорогий, ви збожеволіли! Я й живий досі тільки тому, що мовчу.

— Отже, Шельга, ви на власні очі бачили дію апарата?

— Бачив і тепер знаю: гармати, гази, аероплани — все це дитячі іграшки. Ви не забувайте, тут не сам Гарін… Гарін і Роллінг. Смертоносна машина і мільярди. Всього можна чекати.

Хлинов підняв штору і довго стояв край вікна, дивлячись на смарагдову зелень, на старого садівника, котрий ледве перетягував металеві суглобисті труби у тінявий бік саду, на чорних дроздів, — вони діловито й заклопотано бігали під кущами вербени, витягуючи з чорнозему дощових черв’яків. Небо, синє й прегарне, вічним спокоєм стелилося над садом.

— А то полишити їх сам на сам, хай розкрутяться в усій пишноті — Роллінг і Гарін, і кінець буде ближчий, — проказав Хлинов. — Цей світ загине неминуче… Тут тІлькїї дрозди живуть розумно. — Хлинов відвернувся од вікна. — Людина кам’яного віку була значнішою, безумовно… Безплатно, тільки з внутрішньої потреби, розмальовувала печери, думала, сидячи коло вогнища, про мамонтів, про грози, про дивне обертання життя й смерті і про саму себе. Чорт знає, як це було почесно!.. Мозок ще маленький, череп товстий, але духовна енергія блискавками випромінювалася з її голови… А оці, нинішні, на якого дідька їм літальні машини? Посадити б якого-небудь дженджика з бульвару в печеру навпроти палеолітної людини. Той би, волосатий дядько, його запитав: “Розказуй, до чого ти додумався за оці сто тисяч літ?..” — “Ах, ах, — засовався б дженджик, — я, знаєте, не стільки думаю, скільки втішаюся плодами цивілізації, добродію пращуре… Якби не небезпека революцій з боку простолюддя, то наш світ був би воістину прекрасний. Та от лихо, — ці постійні кризи й революції, — це стає стомливим…” — “Ух ти, — сказав би на це пращур, втуплюючи в дженджика палаючі очі, — а мені ось подобається ду-у-у-мати, я ось сиджу й шаную мій геніальний мозок… Мені б хотілося проштрикнути ним всесвіт…”

Хлинов змовк. Усміхаючись, вдивлявся в сутінки палеолітної печери. Струснув головою;

— Чого домагаються Гарін та Роллінг? Лоскоту. Хай вони його називають владою над світом. Все-таки це не більше, ніж лоскіт. Минулої війни загинуло тридцять мільйонів. Вони постараються вбити триста. Духовна енергія у найглибшій непритомності. Професор Рейхер обідає лише в неділю. В будні він їсть два бутерброди з повидлом і з маргарином — на сніданок і варену картоплю з сіллю — в обід. Така платня за мозкову працю… І так буде, поки ми не висадимо в повітря усю оцю їхню “цивілізацію”, Гаріна посадимо у божевільню, а Роллінга відправимо завгоспом куди-небудь на острів Врангеля… Ваша правда, треба боротися… Що ж, — я готовий. Апаратом Гаріна повинен володіти СРСР…

— Апарат буде у нас, — заплющивши очі, проказав Шельга.

— З якого кінця підходити до справи?

— З розвідки, як годиться.

— В якому напрямку?

— Гарін тепер, мабуть, шалено будує апарати. У Білль Давре в нього була тільки модель. Коли він встигне збудувати бойовий апарат, — тоді його взяти буде дуже важко. Перше — треба дізнатися, де він будує апарати.

— Знадобляться гроші.

- Їдьте сьогодні ж на вулицю Гренелль, порозмовляйте з нашим послом, я йому дещо вже розповів. Гроші будуть. Тепер друге — треба знайти Зою Монроз. Це дуже важливо. Ця жінка розумна, жорстока, з великою фантазією. Вона Гаріна і Роллінга зв’язала на смерть. У ній вся пружина їхньої махінації.

— Даруйте, боротися з жінками відмовляюся.

— Олексію Семеновичу, вона сильніша за нас обох… Вона ще чимало проллє крові.

Зоя, у білому, морського крою піджачку з золотими ґудзиками і в білій спідничці, вийшла на палубу, де з тіньового боку на низькому очеретяному столику було накрито сніданок.

Зоя сіла край столу. Розламала шматочок хліба й задивилася. Білий вузький корпус моторної яхти мчав дзеркальною водою; море було ясно-блакитне, трохи темніше за безхмарне небо. Пахло свіжістю чисто вимитої палуби. Повівав теплий вітерець, пестячи щоки.