День на роздуми - Зима Александр Викторович

XXXVIII

Джім Френк вийняв довгасту перепустку з кодованим Символом, вкинув її в щілину біля металевої брами головного входу, і двері майже безшумно ввійшли в стіну. Френк опинився у просторому холі підземелля, де біля півсферичного пульта чергував Роні Цвид. Показуючи на заґратовані двері, що поволі перекривали вхід, запитав:

— Як ви гадаєте, скільки чоловік стигли б проскочити слідом за мною? Невже вас влаштовує така система контролю?

Вайлуватий, з густою кучмою білого волосся неговіркий Роні звівся з важкого, пригвинченого до підлоги крісла й навис над Френком, розглядаючи його з височини свого двометрового зросту. Проте він ще не встиг розкрити рота, як Джім Френк зауважив йому, ніби сам Роні встановлював у підземеллі Гленда блокуючі системи вхідних дверей:

— Я попереджав, щоб миша, щоб навіть тінь, не те що людина, не могли проскочити в сектор Хілди Брайнт. Навіть у моєму гаражі ворота швидше зачиняються, ніж у вас, сер. Невже ви покладаєтесь тільки на свою зброю?

— Ви даремне нападаєте, шеф, — гримнув басом Роні. — Якби ви привели приреченого на смерть, я зміг би продемонструвати вам роботу лазерної гармати, вмонтованої в одвірках: вона спрацьовує в режимі тисячної долі секунди, сер.

— Я цього не знав, — озирнувся на прохідну. — А були вже випадки, коли ваша гармата спрацьовувала?

— Так, сер, — сповістив Роні з байдужим виразом на довгастому обличчі, де добру половину займало важке підборіддя. Воно разом з нижньою щелепою видавалося вперед і неприємно вражало Френка.

— Це, напевне, було недавно?

— Минулої середи, сер. Коли виходила міс Хілда, а за нею хотів вибігти один бездомний з її лабораторії.

— Але як він тут опинився?

— Йому не було де жити й що їсти, сер. Він погодився жити й працювати в лабораторії міс Хілди. Ви знаєте, американець, у якого є дах над головою, не схоче жити в цій шахті, сер. Тому ті, хто приходить до нас, не варті називатися американцями. Я правильно думаю, сер?

— Думати корисно тому, хто знає, для чого він думає, - зауважив Френк. — Що сталося з тим… нещасним?

— Його перерізало на дві половини, сер. І ні крапельки крові. Гармата діє безвідмовно, сер.

— Так, погано бути нетерплячим, Роні, - мовив Френк і повернув ліворуч, на половину Гленда.

— Хто його знає, - кинув навздогін Роні, бо не вмів швидко думати. — Може, й погано, але тому, кого переріже моя гармата, буде вже однаково. Він навіть не чує, як його зшивають докупи, щоб похоронити, — пробубонів собі під ніс і важко опустився в крісло.

Френк ішов тінистою алеєю колишньої шахти. Над головою палахкотіли велетенські лампіони, у їхньому світлі грілися троянди, гвоздики, гладіолуси, ромашки, гербери, білі й блаватні волошки, казкові квіти різноманітних кактусів, і все це вживалося поруч, приймаючи умови дивакуватого Гленда, що цілий рік збував не тільки городину, саджанці сосни, білі гриби, а й заполоняв міські базари своїми вишуканими квітами.

— Радий бачити вас, люб’язний, — обізвався хтось до Френка, і це його просто вразило: він ніколи не дозволяв такого панібратства. — Ми дожилися до того, що справжню приязнь сприймаємо як виклик, — скрушно мовив Гленд, виходячи з-за високого куща бузку. — Я справді радий вас бачити, Френк. Відтоді, як ви орендуєте в мене центральний майдан і праве крило моєї ферми, я вдвічі менше плачу за світло.

— Приємно чути. А я оце йду і не можу намилуватися такою красою. Як це вам удалося?

— А що тут особливого, містер Френк? Наша Земля теж літає в чорній безодні, але ви лягаєте спати з надією, що завтра зійде сонце і продовжить вам життя. Хіба не так?

— Але ж там над нами є небо.

— То мана, сер, — усміхнувся Гленд і подивився на вкриту сферичною полудою стелю. — Воно однаковісіньке, як і тут. І якби не сонце, то за мить неба не стало б, сер. Небо — це сонце, а в мене дуже багато сонця, сер. І воно, як на екваторі, завжди стоїть над головою. Тому все живе пнеться рівно вгору, ближче до тепла. Сонце, містер Френк, породило теплолюбний світ на нашій планеті. Ми всі теплолюбці, сер, — уточнив Гленд і сумовито похитав головою. — Дивно, що теплолюбні живуть у стані «холодної війни». Це навіть антиприродно, сер. Можливо, я помиляюся?

— Це вже філософія, містер Гленд, а громадяни Америки завжди були практиками і реалістами. Тільки тому й вижили. Не треба впадати в оманливу сплячку, містер Гленд, тверезими очима дивитися на світ.

— Теплолюбці — не тільки американці, сер. Це всі народи планети. І звірі, і комахи, і птахи, і оцей ось кактус, містер Френк. І їм не однаково, який їхнім очам відкривається світ. Вони хочуть жити надією, що завтра знову зійде сонце, а не чорна мла навіки закриє сподіваний день.

— Ви дуже давно живете в самотині, містер Гленд, — мовив Френк і поквапно додав: — Я до вас у справі. Чи не могли б ми пройти до вашого кабінету?

— Вам пощастило, бо я справді зібрався додому, — сказав Гленд і рушив алеєю, тримаючи в руці садові ножиці.

Підлога підземної галереї зрідка поблискувала кристаликами солі. Посеред неї вгадувалася стежка, мов між перелісками справжньої ферми. «Гленд протестує проти теперішнього життя під сонцем, а стежки топче точнісінько, як у дитинстві. Від світу не можна втекти чи заперечити його, бо саме у тому світі, а не в підземеллі, народився і збагнув себе розум людський», — подумав Френк, але промовчав. І вже в кабінеті, стіни якого були обшальовані грубо тесаним дубом, зауважив господареві:

— Ви говорите одне, а залишаєтеся справжнім бізнесменом. Вам уже заздрять, хоча й сміються з вашого дивацтва.

— Якби не наші теперішні закони про безпритульних, я взяв би торбу й став мандрівним проповідником миру, сер, — з гіркотою заперечив Гленд і сів до інкрустованого деревом столу, поклавши на поліровану поверхню великі кістляві кулаки. Потім глянув на мальовані на дереві й полотні ікони. — Тепер навіть у бога дозволено вірити тільки тим, хто має свій дім. А я не хочу доживати віку у в’язниці, де нема бога, нема правди й совісті, але куди неодмінно запроторять мандрівного пророка.

— Так уже й пророка… — Френк теж глянув на довгасту ікону. Вона була давня, і Френку довелося нагнутися вперед, щоб розгледіти високого чоловіка з цяцькованою торбою при боці. Здавалося, той святий кидає попереду себе, як сівач, довгасті золоті кульки, а позаду підіймається із землі жовтавий туман. — Це ваш учитель? — запитав Френк, бо його справді зацікавила притча з житія святого.

— Ні, тут нема святого. Це просто засторога нам з вами, містер Френк. Ікона з житія смертних людей. Цей чоловік сіє золото надії, але за його спиною виростає привид сумніву. Кожен, хто має розум, повинен починати свою надію з сумніву. Тільки так можна зберегти світ, у якому не тільки ми живемо під примарним небом.

— І який ми завжди можемо спалити, — підказав Френк. — Ви це мали на увазі, сер?

— Усе це гра в слова, містер Френк. У житті все набагато простіше. Один дурень подає команду, і світ гине в жахливих корчах вогненних завірюх. У голові нікчемного політика ніколи не проклюнеться зернина сумніву, в цьому криється трагедія цивилізації, сер. Або ми втрачаємо розум, якщо дозволяємо таким сидіти на троні, або змирилися, що кінець світу неминучий, і тільки чекаємо, кого наш бог висвятить на вселюдського ката. Я не хочу жити з баранами, які йдуть за цапом на бійню.

Джім Френк слухав Гленда, і тінь лукавої посмішки блукала на його повних губах.

— Кленучи світ і політиків, ви користуєтеся привілеями цивілізації, сер. І досить успішно.

— Якби не сумнів, містер Френк, я не пустив би вас з вашими пропозиціями навіть на поріг ферми. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі?

— Важко вгадати чужі думки, сер, — ухилився від відповіді Джім, якому вже почала набридати проповідь монаха, який усамітнився в печері, але вгамовує голод світським хлібом.

— Ви все прекрасно розумієте, сер. Якби я не дозволив вам орендувати мої володіння, ви знайшли б привід позбавити мене світла й приректи на передчасну смерть. Вам навіть вигідно мати такого дивака, як я, бо тут надійно займатися тим, чого не повинні знати звичайні смертні. Хіба не так, сер?