»Головний полудень» - Мірер Олександр

Але я досі ще думав про випадковий постріл. Як же Сур, такий досвідчений стрілець, міг випадково вистрілити, дістаючи патрон із казенника?

Тоді Стьопка ггромовив:

— Поглянь, — і показав кудись убік.

Я не міг відвести очей від Сура і не розумів, куди Стьопка показує. Він за плечі повернув мене до столу.

Там лежав дивовижний предмет. Він був ні на що не схожий. З першого погляду він скидався на сталеву палицю. Та коли пильніше придивитися, то можна збагнути — ця штуковина не сталева, і навіть не з металу, і зовсім не палиця. Навіть не кругла. Овальна? Ні, бугриста, наче її м’яли пальцями. Зеленувато-блискуча. На одному кінці був чорний, дуже блискучий кристал, а на другому виступали дві пластинки, як два плавники. Кілька секунд я думав, що це висушений кальмар — пластинки були схожі на хвіст кальмара чи каракатиці. Завдовжки штуковина мала сантиметрів тридцять.

— Бачиш? Це бластер, — прошепотів Стьопка.

У мене аж підігнулися ноги. Бластер! У деяких фантастичних оповіданнях так називаються рушниці, що стріляють аптиматерією або вбивають променями. В оповіданнях, розумієте? Але ж ми були не в оповіданні, а в будинку три по вулиці Героїв Революції, у підвальному приміщенні, обладнаному під тир. І тут, на столі зброярні, раптом опинився бластер, який приніс під піджаком капітан Рубченко, заступник начальника міліції.

Я повірив відразу — бластер справжній, Стьопка казав правду. Під скісним світлом бластер відливав то зеленим, то сірим, вовчим кольором. Він був зовсім ні на що не схожий. Тепер я зрозумів, що за полум’я палахнуло двічі, чому в бетонній стіні випалило отвір завбільшки як голова і, основне, чому вистрілив Сурен Давидович.

Я тримався за край столу. Ой, надто багато трапилося за один ранок, і кінця подіям не було видно!

Шнурок

Іще лишалося тіло Рубченка на ліжку.

Мені було страшно заговорити, взяти в руки бластер, поглянути на Сурена Давидовича. Стьопка ж був не такий. Він помацав бластер і сказав навмисне голосно:

— Холоднісінький!

Сур почув і повернувся. Ох, згадаю я цю картину… Як він дивиться коричневими лютими очима на розгардіяш, на тремтячого Валерку, на гвинтівки, що валяються в калюжах, і на бластер… Він глянув і зненацька заметався, відчинив залізну шафу із зброєю й швидко-швидко почав запихати в неї гвинтівки. Потягнувся по бластер — Стьопка перехопив його руку.

— Це спуск, Сурене Давидовичу, оці крильця.

Сур почав міцно терти скроні. Тер із злістю, довго. Потім промовив:

— Звичайно, спуск. Отож… Де шнурок?

Стьопка показав пальцем — на підлозі, а я підняв. Чорний шнурок від черевиків, точніше, два шнурки, зв’язані докупи. Всі чотири накінечники були цілі, стриміли на вузлах.

— Розумію, — сказав Сур. — Гидуєш… — Взяв у мене шнурок, поклав у шафу. — Даремно все-таки гидуєш, Степане.

— Він зрадник, — мовив Стьоцка, показуючи на Рубченка, — а ви його жалієте!

Я здригнувся — поряд зі мною закричав Валерка:

— Брешеш! Дядько Павло — татків друг, а не зрадник, брешеш!

— Так, мій хлопчику… Степане, слухай мене: якщо Павло Рубченко — зрадник, то й я зрадник. Таких людей, як він… — Сур закашлявся. — Він не тільки чесний воїн. Не тільки хоробрий і добрий чоловік. На моїх очах він двадцять років працював у міліції. І на фронті. І завжди був справжнім рицарем…

Стьопка мовчав.

Важко було не погодитися — така людина на виду, як у скляній будці. Сур угамував свій відчай і говорив далі:

— Ми втратили багато часу… Потрібен лікар. Хто подзвонить у швидку допомогу? Ти, Лесику? Притримайте двері! — Він обережно підняв бластер і переніс у шафу. Замикаючи, двічі повернув ключ. — Ох, Остапович!.. Ох, Остапович!.. Краще б… — Він затнувся.

Я знав чому. Він сто разів дав би себе спалити цим бластером, тільки б не стріляти в друга. Він вистрілив, рятуючи нас.

І, подивившись на нас, Сур підібрався, труснув головою, став зовні таким, як і раніше, навіть погладив Валерку, як завжди, від носа до потилиці.

— Так, тяжке становище… У швидку не можна звертатися. Стьопо, Альошо! Загляньте в четвертий під’їзд, квартира шістдесят один. Лікарка Ганна Георгіївна… Запросіть її сюди. Що сказати? У нас поранений.

Ми побігли. Стьопка на ходу сказав:

— Правильний наказ.

— Чому? — запитав я.

Він відповів:

— А раптом ц і вже на швидку пробралися?

— Хто — ці?

— З бластерами.

— А навіщо їм пробиратися?

Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:

— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.

— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?

Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:

— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…

— Він же не в тебе стріляв — у Сура!

— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.

— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:

— До мене?

Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.

— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.

У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”

Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:

— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.

Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.

Стьопка забіг наперед, відчинив двері й повів лікарку по коридору в зброярню.

Лікар Ганна Єгорівна

Сурен Давидович був у зброярні наодинці з Рубченком. Стояв, прихилившись до шафи, і хрипів астматолом. Коли ми зайшли, він уклонився й промовив:

— Здрастуйте, Ганно Георгіївно. Ось… — Він показав на ліжко.

— Бачу. Мене звати Ганна Єгорівна… Ого! Дітей — за двері.

— Я розстебнув йому сорочку, — сказав лікарці Сур.

Вона дістала стетоскоп із чемоданчика. Ми, певно ж, залишилися в кімнаті, у найдальшому кутку, під вогнегасниками. Ганна Єгорівна щось робила із стетоскопом, зітхала, потім стукнула наконечником і кинула прилад у чемоданчик.

— Давно стався нещасний випадок?

Сур промовив повільно:

— Вбивство сталося двадцять хвилин тому.

Ганна Єгорівна знову сказала: “Ого!” — і швидко, пильно поглянула на Сурена Давидовича. На нас. Знову на Сура.

— Що тут роблять діти?

Стьопка ступив уперед:

— Ми свідки.

Вона хотіла сказати: “Я не міліція, мені свідки не потрібні”. У неї все було написано на обличчі: здивування перед такою дивною історією і від майже прямого зізнання Сура. Ми теж здалися їй не зовсім звичайними свідками. Вона сказала:

— Моя допомога тут не потрібна. Смерть настала вмить, — і повернулася до дверей.

Та Сур зупинив її:

— Ганно Георгіївно…

— Мене звати Ганна Єгорівна.

— Прошу пробачення. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви погодитесь нас вислухати. Слово офіцера, вам нема чого боятися.