— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти
здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім
зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на
Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею,
що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?
— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж
навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.
— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.
— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя. Чому ти
така…
— Яка?
— Не така, як…
— Як хто?
— Як я. Ти не звичайна дівчина.
— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж
Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від
страху.
Він стурбовано ворухнувся.
— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю
напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі
вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш
інакше.
— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких
жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені
жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу? [8]
— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим
світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що
ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти
інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?
Вона не знала, що сказати.
— Але ж… Я така, яка є.
Його очі дивно заблисли.
— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть
страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він
замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і
навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?
— Не розумію. Я… просто я допомагаю тобі пристосуватися до життя у нашому світі. Дбаю про
тебе. Таке моє завдання. Я намагаюся робити це якнайліпше, та й годі.
— Хто велів тобі це робити? А може, про це не годиться питати? — раптом зніяковів він.
Кама посміхнулась.
— Чому ж бо! Тут нема чого таїти. Я сама домагалась, аби мені доручили тебе. Вчена Рада
інституту погодилась, тому я…
— Ти сама хотіла? — жваво підхопив він.
— Хотіла. Не дивуйся. Випадок, що трапився з тобою, дуже цікавий. Просто незвичайний!
— Випадок? Незвичайний? Так. Незвичайний! І ти теж…
Загув сигнал візофону.
— П’ять! — мовила Кама гасло, і на екрані з’явилось обличчя доктора Балича.
— Привіт тобі, о Камо, далека річко!
— Облиш! Чого тобі?
— Чи не могла б шановна колега бути такою ласкавою і передати мені на годинку свого
підопічного?
— Зараз?
— Насмілюсь уклінно прохати. Ти могла б тим часом збігати в басейн. Я щойно звідти. Вода і
сонце — мрія. Окрім того… — він багатозначно знизив голос, — я зустрів там Мікшу. Стеф був би в
захваті.
— Не знаю, чи зможу.
Вона запитливо глянула на Мюнха, але той лише опустив очі. Кама зміркувала, що зараз таки
слушніше урвати розмову й подумати, як повестися далі.
— Бачу, я обрав не дуже вдалу нагоду, — зітхнувши, промовив Балич. Вирішив, мабуть, що
Камине мовчання означає відмову.
Одначе він помилився.
— Слухай, Моде! Ти можеш зараз поговорити з доктором Баличем? — спитала вона.
— Буде так, як ти хочеш, — ухильно відповів Мюнх. Він не полюбляв Балича, але не
наважувався показати це в його присутності.
— Я гадаю, ми могли б зараз припинити нашу розмову. Доктор, напевне, хоче сказати тобі щось
цікаве.
— Мені б хотілося подискутувати про… пекло, — підохотливо мовив Балич. — А може, ти не маєш
бажання, брате Модесте?
Мюнх стурбовано засовався.
— Я маю бажання, — квапливо погодився він. — Ти можеш прийти сюди?
— Уже йду!
— А може, мені теж лишитись? — спитала Кама, але Ром невдоволено скривився.
— Ні. Мабуть, не варто. Про пекло краще говорити віч-на-віч, — багатозначно промовив він. —
Чи не так, брате Модесте?
Той кивнув.
Кама підвелася з крісла.
— Ну, то я на годинку зникну.
— Але ми сьогодні ще побачимося? — запитав Мюнх.
— Неодмінно. Скористаюсь нагодою й домовлюся із Стефом про поїздку до Варшави. Можливо,
завтра втрьох злітаємо на кілька годин.
— Авжеж. Завтра.
Балича Кама зустріла коло ліфта.
— Модест сьогодні не в гуморі. Не дуже його дошкуляй.
— Не бійся, пастирю заблудлих душ. Я хотів би тільки дещо перевірити. Твоя присутність може
змінити реакцію Модеста. Розумієш? Він дуже прислухається до твоєї думки. Коли говорити відверто,
навіть занадто… Боюся, тут щось більше, ніж авторитет.
— Я згодна з тобою. Мене це теж хвилює.
— Добре, що ти це розумієш. А чи не здається тобі, що не завадило б ефективніше чинити опір
підсиленню цього афекту?
Вона вдала, що не помітила насмішки.
— Роблю, що можу… Але це не так просто, як тобі здається. Тому прошу тебе, уникай такого
тону, як зараз. Він не розуміє, що це жарти. Сприймає усе так, як є. Я домагаюсь, аби він дивився
на мене, як на звичайну людину. Прошу тебе, не заважай, допомагай мені!
— Твої бажання — закон для мене, о пресвітла! — посміхнувся Балич і помахав на прощання
рукою.
— Отже, за годину я повернуся.
— Ну, хоч і за півтори, коли ласка.
— Гаразд, за півтори години.
ЦИРОГРАФ
Балич прохилив двері лекційної зали й увійшов. Чернець сидів у кріслі й шептав Молитву.
— Тут трохи темнувато, — зауважив з порога Балич. — А я хотів показати тобі один
документ.
— Якщо треба, пане…
Мюнх простяг руку до перемикача — стіни засвітились.
Балич сів поруч нього в крісло, розкрив тоненьку течку й вийняв з неї загорнутий у прозорий
пластик аркуш пергаменту.
— Якої ти думки про це? — запитав він, подаючи аркуш ченцеві. — Повідай, брате Модесте.
Мюнх якусь мить дивився на пергамент, потім обережно поклав його на пюпітр і
перехрестився.
— Це єретичний лист, пане. Або навіть… угода з сатаною. Перевернутим письмом написано. Хто
не знає — не прочитає. Потрібне дзеркало.
— Знаю, — кивнув Балич. Він добув з течки фотокопію документа. — Це справді цирограф. Ось
маєш пряме зображення. Дата свідчить, що листа було написано тисяча шістсот тридцять дев’ятого
року. Аналіз підтверджує цю дату. Документ написано трохи пізніше “твого” часу, але в даному разі
це не має значення. Чи впевнений ти, як фахівець, що це справжня угода з сатаною?
Мюнх уважно оглянув копію і, перемагаючи відразу, потягся до пергаменту. Довго й уважно
порівнював оригінал із копією, розшифровував підписи.
— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді,
буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед
людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на
диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут,
бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна
написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…
— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?
