— Тс-с-с… — шипіли на нас з усіх боків.
В актовому залі запанувала тиша. За столом президії з’явився професор Зарубін. Він задерикувато глянув на присутніх, усміхнувся. Потім поклав блокнот і сказав:
— Товариші, я маю до вас лише два питання. Відповіді на них безпосередньо стосуватимуться заключного етапу нашої роботи.
Ми напружено чекали його запитань.
— Перше питання. Хто зрозумів, що ми робили вчора на стадіоні?
По аудиторії прокотився гомін. Почулися вигуки: “Перевірка уваги…”, “Перевірка надійності, двійкового коду…”, “Гра на відгадування…”
— Так, зрозуміло. Ви не уявляєте, що ми вчора робили. Друге запитання. Хто з вас володіє португальською мовою, підніміть руку.
Це вже була цілковита несподіванка!
Ніхто з нас не знав португальської мови. Англійську, німецьку, французьку — це ще як сказати, а португальську!..
Гомін довго не стихав. Зарубін потряс у повітрі блокнотом, і коли аудиторія змовкла, він прочитав: “Os maiores resultados sao produzidos por pequenos mas contituos esforcos”.
Це португальська фраза. Навряд чи ви зможете здогадатися, що вона означає. І все ж саме її ви вчора перекладали російською мовою. Ось ваш переклад: “Найбільших результатів досягають невеликими, але постійними зусидрамки”. Зверніть увагу. Останнє слово нісенітниця. Наприкінці гри хтось залишив поле або ж порушив правила. Замість цього беззмістовного поєднання літер мало бути слово “зусиллями”.
“Це моя сусідка з Саратова!” — промайнуло в мене в голові.
— Чудеса та й годі! — вигукнув хтось у залі. — Адже не можна зробити те, чого не знаєш або не розумієш!
— Ага! Це якраз те, на що я сподівався, — сказав Зарубін. — Це вже майже вирішення питання, яке стояло сьогодні на порядку денному. Щоб ви не губилися у здогадах, я поясню вам, у чому полягав задум гри. Коротко — ми грали в лічильно-обчислювальну машину. Кожен з учасників виконував роль або комірки пам’яті, або суматора, або лінії затримки, або звичайного реле…
В міру того як говорив професор Зарубін, у залі наростав гомін, розмови, гудіння, галас, бо всі раптом збагнули, яку роль вони відігравали на стадіоні. Захоплення і збудження стали такі сильні, що голос Зарубіна вже неможливо було почути, бо всі півтори тисячі чоловік говорили одночасно.
— Експеримент довів, що прихильники мислячих машин не мають рації! — вигукнув хтось. — Сором їм!
І знову галас, крики, сміх.
Зарубін підніс руку, і аудиторія стихла.
— Кібернетики на чолі з американським математиком Тьюрінгом вважають, що єдиний спосіб дізнатися, чи може машина мислити, в тім, щоб самим стати машиною і усвідомити процес власного мислення. Так ось учора всі ми на чотири години стали машиною. Я взяв схему серійної лічильно-обчислювальної машини “Алтай” і з вас, мої юні друзі, немов з окремих компонентів, побудував її на стадіоні. Я склав програму для перекладу португальських текстів, закодував її і вклав у “блок пам’яті”, роль якого виконувала делегація Грузії. Граматичні правила зберігалися в українців, а необхідний для перекладу словник — у делегації Російської Федерації. Наша жива машина блискуче впиралася з завданням. Переклад іноземної фрази російською мовою було виконано без будь-якої участі вашої свідомості. Ви, звичайно, розумієте, що така жива машина могла б розв’язати яку завгодно математичну чи логічну задачу, як і сучасні електронні лічильно-обчислювальні машини. Правда, для цього потрібно було б значно більше часу. А тепер давайте поміркуємо, як відповісти на одне з найкритичніших питань кібернетики: чи може машина мислити?
— Ні! — гримнув увесь зал.
— Я проти! — закричав мій “запеклий кібернетик” Антон Головін. — У цій грі в машину ми виконували роль окремих реле, тобто нейронів. Але ніхто ніколи не говорив, що мислить кожен окремий нейрон головного мозку. Мислення є наслідок колективної роботи багатьох нейронів!
— Гаразд, — погодився Зарубін. — В такому разі ви мусите припустити, що під час нашої гри в повітрі чи ще не знати де витали якісь “машинні наддумки”, невідомі й незбагненні для мислячих деталей машини! Щось на взірець гегелівського світового розуму, [1] чи не так?
Головін осікся і сів на місце.
— Коли ви, мислячі структурні одиниці певної логічної схеми, не мали жодного уявлення про те, що ви робили, то чи можна серйозно говорити про мислення електронно-механічних установок, котрі збудовано з деталей, здатність до мислення яких не відстоюють навіть найпалкіші прихильники електронного мозку? Вам відомі ці деталі — радіолампи, напівпровідники, магнітні матриці і таке інше. Я гадаю, що наша гра однозначно вирішила питання—чи може машина мислити. Вона переконливо довела, що навіть тоді, коли машини надзвичайно тонко імітують мислення, — це ще не саме мислення. Воно є вищою формою руху живої матерії. На цьому роботу нашого з’їзду дозвольте вважати закінченою.
Ми проводжали професора Зарубіна бурхливими, тривалими оплесками.
МАШИНА “ЕР, МОДЕЛЬ № 1”
Мова зайшла про необмежені можливості сучасної техніки. Почали від холодильників та автомобілів, а згодом поступово перейшли до телевізорів, реактивних літаків і керованих снарядів. Кожен з присутніх висловлювався так, немовби він був визначним фахівцем, хоч усе, про що говорилося, було взяте з ілюстрованих додатків до недільних газет.
Звичайно, не обійшлося без розмов про кібернетику. Про цю нову науку чомусь говорили напівпошепки, боязко й таємниче, як п’ятдесят років тому про гіпноз і сто років тому про примари. Проте усвідомлення того, що кібернетика існує і кібернетичні машини— також, поступово надавало співрозмовникам сміливості.
— Ми їх робимо, ми, — захоплено шепотів високий блондин у старенькій потертій синій блузі. Він випростав уперед руки і розчепірив товсті пальці. — Ось бачите, всі пальці в червоних плямах. Це від олова. З ранку й До вечора паяю ці кляті машини. Скільки там дротів, ламп і різної всячини! Зазирнеш усередину — велетенський радіомагазин. І уявіть собі, усе це працює. Техніка! Може збивати літаки. Передбачає, з ким ти одружишся.
— Старе, брате, старе, — прохрипів похмурий полисілий бродяга, який бездумно совав по брудній клейонці руками. — Ці штуковини не тільки пророкують, з ким ти одружишся, але й вибирають губернаторів. Ще в п’ятдесят другому електронна бестія на ймення “Юнівак” обрала губернатора штату Міссурі. Це ще гірше, ніж вибрати дружину: як не кажи — начальство.
— А чи правда, що кажуть, ніби в поліції є машина, котра передбачає, де й коли хлопці збираються зробити наліт? Кажуть, ідуть хлопці на “діло”, а на них там, голубчиків сизих, уже чекають, — хихикаючи, пропищав підозрілий тип у чорних окулярах і боязко зіщулився.
— Правда. Є й такі. І суд, і слідство озброїлись такими машинами. Картинка! Задає ця машина якісь дурні запитання. А ти відповідай тільки “так” або “ні”. Дідько його знає, де треба “так”, а де треба “ні”. А ще коли вона питає: “Чи хотів би ти побувати на Місяці?” або “Чи кусали тебе в дитинстві собаки?” Після того, як ти наверзеш невлад штук із сто отих “так” і “ні”, машина й каже: “Одягніть на нього наручники, йому належить десять років каторги”. Ось так. Усе це на нашу погибель, — вів далі лисий бродяга. — Скоро ці машини всіх нас замінять. Житимуть замість нас. Питимуть пиво. Ходитимуть у кіно. Все робитимуть самі…
— Розумні машини. Геніальні. Вони відновлять на Землі благополуччя й порядок. Щезне хаос. Розквітне бізнес, — натхненно продекламував інтелігентний алкоголік, що вирізнявся в натовпі бродяг своїм навдивовижу добре збереженим фраком.
— Що ви сказали? Щезне хаос і розквітне бізнес? Ха, містере! Чи не гадаєте ви, що перед вами немовлята? І на електроніці ви розумієтесь стільки ж, скільки я на породах жаб. Ніколи цього не буде, не сподівайтесь.
