Бот - Кидрук Максим Иванович

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 116

— Ве-е, — скривився хлопець, показавши язика, — воно драглисте… як желе.

Макітра зробилася м’якою, немов здутий футбольний м’яч.

— Що з ним сталося? — затулив рота й носа Алан.

— Під дією магнітного поля нанороботи роз’єдналися. Прорватися назовні не змогли, зате кістки черепа змололи на холодець, — пояснив Тимур.

— Уф-ф-ф… — скривився американець.

Несподівано їхню увагу відволікло надривне квакання. Всі разом (і Ріно у тому числі) повернули голови. Якраз вчасно, щоб побачити, як Штаєрман виригав прямо під себе, а тоді, полегшившись, знепритомнів і завалився, де стояв.

— Ну що ти йому скажеш, — розвів руками Хедхантер, — ідіот.

— Будемо його перевіряти? — кинув погляд на південноафриканця Тимур.

— Давай, для проформи.

Ріно та Алан перетягли зомлілого чилійця до апарата. Тимур, притримуючи голову в циліндрі, увімкнув магнітне поле. Оскар ніяк не відреагував. Голова лишилась твердою.

— Чистий.

— Тепер треба знайти япошку і старого розумника, — потер руки амбал.

— Ти маєш на увазі Кацуро і Ральфа Доернберга? — уточнив Алан.

— Ага. Якщо раптом їх побачиш, передай, що я бажаю провітрити їм мізки.

— А Ігор Ємельянов?

— Цей своє уже відбігав, — гордо заявив Ріно. — Повернемось до спалень, покажу тобі голову.

— Бекка?

— Її пристрелив українець.

Алан здригнувся і почервонів. Тимур опустив голову, запустивши пальці у волосся. І тільки тоді його почало колотити. Хлопець подумав, що може впасти, якщо зараз же не сяде. Куди б він не повертав голову, його погляд за секунду-дві, наче магнітом, тягнуло назад до мертвої Тіани Емерсон.

Ріно натиснув на Тимурове плече. Здушив боляче, аж до білого. Почекав, поки біль приведе хлопця до тями. А тоді повернувся до Лаури:

— Йо, жабоїдко, — Хедхантер блиснув очима, — ти щось молола про те, що знаєш, як вправити ботам мізки?

Дівчина виструнчилася, мимохіть поправивши майку і трусики, і з якоюсь гротескною, майже придуркуватою готовністю випалила:

— Fuck yeah!

— Якщо буде незрозуміло, ви мене спиняйте.

Ріно, Алан і Тимур оточили Лауру. Дівчина оклигала і заговорила з невідлучним апломбом, властивим усім, хто почувається розумово вищим за власне оточення. Старалась не подавати вигляду, що стоїть перед слухачами у спідньому:

— В усіх хребетних, цебто, в організмів, що мають центральну нервову систему, в головному мозку є спеціальна структура, що називається центром задоволення.

Алан кивнув. Це було добре відомо. Лаура вела далі:

— Двох науковців, Олдса і Мілнера, цікавило питання, чи відчуватимуть піддослідні миші дискомфорт при електричній стимуляції певних ділянок мозку.

— Лауро, ближче до суті.

— Алане, не перебивай! Це і є суть! Так ось, ті двоє нейрофізіологів вигадали цікавий експеримент: струм вмикався тоді, коли пацюки забігали у визначений куток клітки. Якби наслідком електричної стимуляції був дискомфорт, пацюки мали б уникати того кутка. На ділі все вийшло навпаки: вони швидко повертались після першої стимуляції, і ще швидше після другої. У пізніших експериментах Олдс і Мілнер здійснили вживляння електродів у ядро лімбічної системи і дозволили пацюкам натискати на механічний вимикач, що ініціював стимуляцію. У результаті гризуни почали стимулювати себе по 700 разів на годину.

— Дрочери, — прокоментував Ріно.

— В яблучко! — сказала Лаура. — Коли щурів лишили напризволяще, вони смикали вмикач, забуваючи про їжу і відпочинок. Врешті-решт, гризуни помирали від виснаження.

Лаура обвела зосереджені обличчя переможним поглядом.

— І що? — зобразив здивування Ріно.

— Якщо пацюку дати вибір між стимулюванням центру задоволення та їжею, він буде стимулювати центр задоволення, поки не здохне.

— З ботами так не вийде, — заявив Тимур.

— Чому?

— Тому що реалізований Хортом алгоритм обробки макросів слідкує за потоками, що запускаються у мозкових платах. Він блокує ті процеси, які несуть в собі потенційну загрозу. Це щось на кшталт антивіруса на звичайних компах. Я не можу стверджувати точно. Але я впевнений, що Хортова система контролю за макросами не дасть запустити код, що містить нескінченний цикл.

Психіатр спересердя ляснула собі по голому стегну.

— Ти мене не зрозумів, Тимуре! Не потрібно ніяких циклів.

— Як тоді ти збираєшся реалізувати безперервну стимуляцію центра задоволення?

— Мені необхідна програма, чи модуль, чи як там воно називається, котрий боти могли б запускати самі, — пояснила Лаура.

— Типу звичайного макроса? — перепитав Тимур.

— Точно, макрос! Макрос, який би виконував разову стимуляцію центру задоволення, а потім вимикався. Разову! Чуєш мене, Тимуре? Не треба зациклень. Лише можливість принести задоволення. А нескінченний цикл боти створять самі. Як пацюки.

Тимур відчув, як десь у надрах живота хтось наче черкнув запальничкою, — у нього зародилася надія.

— Боти — не пацюки, — все ще сумнівався Алан. — Ти певна, що вони поведуть себе так само, як гризуни в експерименті?

— Певна, — безапеляційно відрубала Лаура. — По-перше, згадай розстріл, вчинений Хедхантером. Боти усвідомлювали смертельну загрозу, але не відривались від екрана. А по-друге…

— А по-друге, — перебив її Тимур, — ми це можемо легко перевірити.

— Як?

— В цій лабораторії, крім «крісла покути», є пристрій, за допомогою якого ботів уже стимулювали.

— Ти зараз говориш про центр задоволення?

— Саме так. Мені Ральф розповідав. Таким чином вони відзначали ботів за успіхи на тренуваннях. Усе, що від нас вимагається, — дати «малюку» доступ до пульта керування. Якщо він зрозуміє і почне стимулювати сам себе, значить, усе може вийти.

Програмісти — особливий народ. Сторонньому спостерігачеві може видатися дивним, що хлопець, який чверть години тому перебував на межі нервового зриву, так швидко оклигав. Насправді у цьому немає нічого особливого. Програмісти відрізняються від решти людей. Коли вони беруться за розв’язування задачі, нічого більше не має значення. Вони сідають за написання програми з таким завзяттям, наче від правильно виписаного і структурованого коду залежить доля Всесвіту. У програмістів інший світ. З власним сленгом, специфічними жартами і вельми своєрідними цінностями.

— Я все одно не доганяю, — впирався американець. — А що потім?

— Далі я створюю утиліту, котра стимулює центр задоволення, — розхвилювавшись, затараторив Тимур, — компілюю її на мозкові плати бота. Після цього лишається відправити його до решти «малюків» — ділитися досвідом.

На підтвердження Лаура безупинно кивала головою. Коли Тимур замовк, вона додала:

— Якщо це спрацює, я маю на увазі — передача стимулятора з одного процесора на інший, достатньо вивезти кількох ботів до втікачів у пустелі — і все! Через три дні вони здохнуть у солодких муках, не приходячи до тями!

— А чому вивозити? — спитав Алан. — Вони ж між собою контактують.

— Через психоістоту — так. Але воно не може забезпечити передачу програмного коду. Або не хоче. Що, в принципі, одне й те саме. Для того, щоб програма перейшла з одного процесора на інший, боти повинні знаходитися не далі ніж за 800…900 метрів один від одного.

Просити Ріно не довелося. Ґевал швидко змотався до «ясел» і притягнув бота. Тимур з Лаурою всадовили «малюка» і підключили електроди. Тимур знав, що і куди приєднувати, адже не раз спостерігав цю процедуру на відео.

Зате коли діло дійшло до запуску стимуляції, справа застопорилася. Перед українцем простягався здоровенний пульт з кнопками, регуляторами та індикаторами. Він бачив, як процедуру вмикали, але не знав, що саме для того слід натискати.

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 116