Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк

– А ви впевнені, що то був не Бандюга?

– Так Бандюга ж помер, ударившись сп'яну скронею об цеглину, і похований на Старому міському цвинтарі. Ти хіба не знаєш? – запитав корчмар.

– Знаю. Але й ви знаєте, що деякі мертв'яки мають звичку вилазити зі своїх могил. Ви самі таких тут частуєте, – аргументувала Зіночка.

– Вампір? – задумався Ісак Маркович. – Ні, вампіри вилазять із могил ночами, а Вакула Охрімович зустрів Естер з тим хлопцем серед білого дня.

– А може, в якихось особливих випадках вампіри можуть виходити з могил і вдень, дотримуючись, звичайно, тінистих місць, тим більше – в одязі, що закриває їх від сонячних променів, – припустила принцеса. – Треба перевірити усі версії.

– Сподіваюся, ця версія є хибною. Бандюга і без того був виродком, а якщо до того ж став і кровопивцем... Але перевірити треба, – погодився корчмар.

Він встав і подивився графік-календар, що висів на стіні, де були відзначені дні виходу вампірів з могил і склепів.

– Розпитаю графа Дриґала, похованого на тому ж Старому цвинтарі, – продовжив Ісак Маркович. – Він напевно знає: Бандюга простий покійник чи вампір. Але граф із колегами навідаються до корчми лише за півтори тижні. Чекати ніколи. Прийдеться мені самому навідатися до нього в склеп.

Якби в цей момент у корчмі був присутній і чув цю бесіду завсідник Акмус, він відкинув би цю версію і поінформував би Іцхака і Зіночку, що ще в морзі ясновидець Гліб Цвях просканував труп Бандюги ясновидінням і точно встановив, що той звичайний небіжчик, а зовсім не упир. Але Акмуса в корчмі не було, він підійшов пізніше. І корчмар вирішив не гаючи часу вирушити на цвинтар.

– Інша версія: у покійного Бандюги є брат-близнюк... – сказала королівська дочка, теж підводячись. – Може, Роженкранци усиновили одного близнюка, а іншого всиновив хтось інший. Втім, буває, що брати дуже схожі, навіть не будучи близнюками. Поки ви, Ісаку Марковичу, опитуватиме на цвинтарі графа Дриґала, я змотаюся в корчму «Під Мідним Забралом» і випитаю у Роженкранців: що вони знають про народження і кровних родичів усиновленого.

Сказавши це, Зіночка покинула корчму «Під Рятівною Мухою», а слідом за нею вийшов і один із відвідувачів, який під час розмови принцеси з корчмарем за сусіднім столиком нібито читав забуту кимось газету «Тьху!» (Не хвилюйся, читачу: це був той самий таємний охоронець принцеси).

☼ ☼ ☼

Іцхак Маркович, щоб не спокусити вампіра власною кров'ю, бо граф Дриґало, напевно, знемагає в склепі від спраги, збігав до найближчої аптеки, купив там дві плитки гематогену та три літри фізіологічного розчину, і на його основі виготовив кров сурогатну – коктейль «Кровиночку»; нагрітий до сорока градусів за Цельсієм напій налив у великий термос і з цим частуванням вирушив у гості до покійника.

Гільденштернові не доводилося раніше бувати в склепі у графа Дриґала, але біля входу на Старе кладовище розташовувався стенд зі схемою цвинтаря, де були вказані всі склепи і могили (як тільки з'являлося нове поховання, воно відразу заносилося на схему), тому корчмарю не довелося блукати в пошуках.

Дорогою до склепу сім'ї Дриґало він зробив невеликий гак, щоб кинути погляд на могилу Бандюги.

Жодних слідів, котрі вказували б, що з могили вилазили, Ісак Маркович не виявив. Але, може, вампіри вміють не залишати таких слідів. Могилу прикрашав камінь, на якому був напис: «Федір Мойсейович Роженкранц. 17. III. 1972 – 20. IX. 1995» та фотографії покійного. На двох знімках Бандюга був у смугастій тюремній робі зафіксований в анфас та профіль. То були тюремні фото з його кримінальної справи. Жодних інших знімків дорослого Бандюги, крім тюремних, в наявності не було. Звичайно, ретушер міг би замінити тюремну робу цивільним костюмом та білою сорочкою з краваткою, але в Терентопії не заведено зловживати ретушшю, спотворюючи правду.

Коли корчмар наближався до потрібного склепу, двері в цій споруді раптом відчинилися і звідти з'явилася людиноподібна постать із рогами на голові.

– Що за чорт! – здивувався Гільденштерн.

Хоч він, звичайно, не вірив у існування чортів, а вампіри рогів не мають, корчмареві стало на секунду моторошно.

Вечірні сутінки заважали як слід розглянути істоту. Але коли рогатий перемістився ближче і Ісак Маркович його розгледів, оторопілість злиняла: те, що корчмар прийняв за роги, було лише блазенським ковпаком з бубонцями.

Так, це був королівський блазень Альфред Ромуальдович Вареник.

Але тепер він мав зовсім інший настрій, ніж той, який ми спостерігали, читачу, в Королівському замку. Тепер він не виглядав похмурим песимістом, тепер він задумливо посміхався і випромінював радість, справляючи враження щасливого індивіда та хронічного оптиміста.

Корчмар сказав йому:

– Доброго вечора, добродіє блазню. Ви теж були у графа Дриґала? І я до нього.

– Здрастуйте. Так, я до нього у справах видавничих, як до члена редколегії газети «Темний шлях», – відповів блазень, поправляючи портфель під пахвою.

– А. А я з приватного питання.

– Бажаю удачі.

– І вам того ж.

Життєрадісний блазень, бадьоро насвистуючи, пішов, а гарний корчмар ввічливо постукав у двері склепу, прикрашені поштовою скринькою, відчинив двері і став спускатися цегляними сходами, повідомляючи мешканцю-небіжчику:

– Графе, це я, корчмар Іцхак Гільденштерн. Доброго вечора. У мене до вас є термінове питання... До речі, я тут прихопив термос із коктейлем «Кровиночка», якщо бажаєте.

– Ласкаво прошу, Ісаку Марковичу, – почувся голос мерця.

У склепі було не те щоб дуже світло, але й не зовсім темно – це підземелля освітлювалося двома джерелами світла: акваріумом, точніше освітлювальним приладом, що висвітлював підводну флору та фауну, і мерехтливим монітором комп'ютера.

Кинувши погляд на акваріум, корчмар зіщулився: серед мальовничих заростей водяної папороті, валіснерії, анубіасу, гігрофіли, кабомби, глечика, стрілолиста та інших акваріумних рослин звивалися жирні чорні хробаки-кровососи. Окрім рослинності та п'явок, у скляній кубічній посудині красувалася і невелика скульптура, що виглядала розпухлим утоплеником.

– За «Кровиночку» дякую, але я вже ситий, – казав вампір, що сидів перед комп'ютером, – мене тільки-но блазень Вареник почастував свіжою кров'ю. Ні, не своєю, а єдинорожою з міської бійні. Втім, зараз до мене навідається колега Яничаров, він від «Кровиночки» не відмовиться.

– Я його зустрів, не Яничарова, а Вареника. Судячи з його сяючого вигляду, ви взяли в друк його нові твори, – припустив Гільденштерн, продовжуючи розглядати житло покійного графа.

Склеп був малогабаритною кімнаткою з цегляними стінами, причому в трьох стінах цегла була стародавня, потемніла від часу, а четверта стіна виглядала новобудовою. У цій новій стіні та в одній із старих були двері. Обидві ці двері теж виглядали зовсім свіжими. Крім столу, за яким сидів упир і на якому нагромаджувалися комп'ютер з монітором, комп'ютерна література, дискети й інше прогресивне барахло, в цьому цвинтарному приміщенні були: тумбочка, що містила в собі відеокасети і тримала на собі телевізор із відеомагнітофоном; прочинена шафка, в якій виднілася спортивна форма, волейбольний м'яч і аналогічна сітка; згаданий акваріум із інвентарем акваріуміста; купа якихось папок, мабуть, рукописів; чотири стільці; труна, в якій покійник, мабуть, віддавався пасивному відпочинку... Труна, треба зазначити, виглядала досить грайливо і життєрадісно. Оскільки зовні була обклеєна фотографіями неодягнених красунь із журналу «Гарнюнізм!»

– Ні, цього разу я йому відмовив. Його нові вірші нам за тематикою не підходять. Я йому одразу сказав, що у нас ще старих його віршів повно, а він каже, мовляв, старі не друкуйте, вони погані, а візьміть нові. А нові зовсім з іншої опери, так би мовити. Одні початки чого варті: «Малюк був дитятко веселе й людинка хоч куди дітвак...», «Реве та стогне щось надворі, а у кімнаті спить дитя...», «Садок вишневий коло хати, в садку в колисці спить малюк...», «Малюки, смокчіть ви цицьки, та й лягайте спочивать...», «Ой там на горі немовля спить...», «Ой на горі люлі дві...», «Смокче соску, смокче млосно, слина опадає...», «Ой горщик чий стоїть...», «Ой під вишнею, під черешнею та й лежало немовля, грало брязкальцем...», «День який сонячний, ясний, безхмарний, видно, хоч діток роди...», «Дивлюсь на колиску та й думку гадаю, що гарне життя, і що суму немає...», і так далі на пологову тематику. Я йому сказав, мовляв, газета «Темний шлях» висвітлює тему смерті, а не навпаки, тому такі вірші не вписуються в тематичний формат нашого видання; мовляв, ми краще його старі вірші продовжимо друкувати. Втім, незважаючи на відмову, він залишився життєрадісним. Вперше бачу його таким життєлюбом... Та що ви стоїте, Ісаку Марковичу, сідайте.