«Та видра, що коліна гріла русалці Лесі, углядів
Трьох подорожніх, хвать за пальці найкращую із водних дів;
Та, згляд від неба відірвавши й прослідкувавши видри згляд,
Помітила, як з брега річки три типи в бік її глядять.
Русалка стала на корчагу ногами в чудній наготі
І в воду – буль! – пірнула шустро, мигнули тільки ноги ті.
Рішивши, що вона злякалась і не появиться уже,
Маг з лицарями засмутились, аж та в краплинках-негліже
Враз випірнула поруч з ними: "Вітаю, – каже, – мужики,
Аеростат ви не видали весь білий в небі край ріки?" –
"Привіт вам, гарная русалко, – галантно герцог відвічав, –
Ні, не видали". – "Жаль", – зітхнула, і в голосі була печаль.
"А ви-от, часом, не видали такого типа?" – і Абрам
Дістав із рюкзака картинку та показав русалці. Там
Зображений був той зловмисник, той самий... "Ні, – відповіла, –
Не бачила". Спитав утнув що велосипеднії діла:
"Ви знаєте русалку Вассу? Де можу я її найти?" –
"У бік джерел котити треба: десь тижні два туди путі".
Маг, шлях торуючи на північ, а лицарі собі – на зюйд,
Уже з русалкою прощались, як німфа, в небо зиркнув, тут
Вся стрепенулась, оживилась (рум'янець виник на щоках,
А перса томно колихнулись) і прошептала томно: "Ах!"
Туди зирнувши, де кидала русалка свій кохання згляд,
Маг з лицарями угляділи: вгорі білів аеростат.
Горошиною сніжной, ясной, він плив по небу не спіша,
А німфа, очі устромивши, все пильнувала, ледь диша.
"Закохані", – рік чародійник; "Закохана, – йому вона. –
Без чоловіка, що на кулі, я є печальна, є сумна.
Хоч з ним я зовсім не знайома, не був зі мною той мастак,
Лиш силует його здалеку я зріла, закохалась, так.
Заочно серце він поцупив моє та мужністю пленив;
Повітроплавець таємничий відважний дуже мені мил.
Аквалангісти, водяні-от до мене сватаються; та –
До водоплавних отих хлопців кохань не більш ніж до кота;
В воді плескатись, шубовстатись, зринати може той і той,
А щоб у небі плавать мужньо – мужчина має буть герой.
Ах, жаль: русалка я – не фея; на швабрі к ньому змила б я
І, вразивши красой своєю, йому би стала милая.
О, якби він тут приземлився поблизу річки, хлопець цей,
Щоб я із вод йому з'явилась у всій красі, і щоб очей
Не міг відвесть від еротичних дівочих-от принад моїх,
І щоб роман любовний стався і увібрав би нас двоїх!
Напевно, в спадщину далася від бабці пристрасть ця мені:
Вона спасла аеронавта, що опинився раз на дні
Ріки – він випав із корзини... Пройшло з тих пір вже сорок літ.
Аеронавт той – мамин тато, мені, звичайно же, він дід.
Мабуть, симпатія к мужчинам летючим у мене в крові,
І цей-от хлоп на білій кулі збудив в мені вогонь любві!" –
Сказала так русалка Леся й замовкла, дивлячись увис,
Де біла куля із корзиной і чоловіком піднеслись.
"Недобре: діва від любові така тут ледве не в сльозах,
А там літун ні сном ні духом... витає в хмарах, небесах, –
Заговорив так герцог. – Треба на землю хлопця опустить
І носом ткнуть в любов русалки, щоб зміг побачить, полюбить".
"А як же ми його опустим? От якби був би арбалет –
Із арбалета в оболонку..." – прикинув Юрій. Герцог: "Ет! –
Кликнув. – Це-от не годиться! До того ж з нами чарівник.
Чаклуйте, пане чародію, щоб сів небесний мандрівник.
А може, ви могли б русалку закинуть на аеростат?
Коротше, чудо сотворите, аби хороший результат".
Гліб Цвях задумався: "На кулі людині зараз я встругну
Бажання спішно приземлитись, а кулю ближче підтягну
Телекінезом, щоби сів він отут край річки у води.
Жаль, високо міхур піднявся... Та спробую... Рушай сюди..."
Направивши магічний погляд на той повітряний балон,
Руками паси став робити і втнув магічний лексикон;
І чоловік, що був в корзині, під дією чарівних сил
Враз дуже захотів на землю та швидко пломінь погасив;
Повітря в кулі остигало, став падати аеростат;
Об'єкт, від ґрунту улетівши, до нього сунувся назад.
Русалка, зрячи це, шепнула: "Можливо, сон це лиш один?! –
І видру в ніс поцілувала від радості. – Вже близько він!"
Спускалась куля нижче, нижче, як сонце у вечірній час,
Як яблуко к главі Ньютона, як екскременти в унітаз,
До дна: Садко, Муму, Чапаєв, "Титанік", Іхтіандр, Кусто...
Спускалась так к землі та штука. Спускалась. Двісті метрів. Сто.
Вже п'ятдесят. Вже двадцять. Десять. П'ять метрів. Три. І метр всього.
Отже, з небес об'єкт скотився, землі торкнувся низ його.
Він сів удало – поруч з річкой (тож хай живе телекінез!);
Повітроплавця Леся зблизька побачила насамкінець»...
