Сакрал - Хомин Iрина

Коли вони нарешті сіли за столик і замовили каву, Олег відразу ж перейшов до справи.

— Якщо вірити чуткам, ви нещодавно втратили велику частину робіт?

— Так, їх мені знищили.

— Ви заявили в органи?

— Навряд чи вони мені допоможуть. Та й… — Тереза осіклася.

— Що «та й»?

— Якби можна було заявити в божественну канцелярію, саме так і зробила б!

Вона весело засміялася, впевнена, що Олег не зрозуміє, про що йдеться, і теж посміється. Але його серйозний погляд і кам'яний вираз обличчя змусили сміх розтанути, як сніг весною.

— Чого ви?

— З такими речами не жартують, Терезо!

— Ви про картини? Я ще намалюю!

Дарсов промовчав.

— Послухайте, не можна бути таким серйозним! Усміхніться, може, мені тепліше стане!

І він усміхнувся. Спочатку натягнуто, а потім начебто щиро. Більше того, запропонував свій піджак, аби вона хутчіше зігрілася. Навіть сам натягнув на плечі.

— Вам, мабуть, теж холодно? — спитала Тереза, коли їх руки випадково зустрілися.

— Чому так думаєте?

— У вас руки дуже холодні.

Олег нічого не відповів.

Якраз принесли замовлення, і, радий перевести тему, Олег мовив:

— От зараз зігріємося кавою і потім поговоримо про справи.

— Куди ви поспішаєте?

— Час — гроші.

Тереза не сперечалася. Подібні фрази вже не раз чула від Валентина. Знала, що з такими людьми сперечатися — справа марна. Недарма Дарсов не сподобався їй ще під час телефонної розмови.

— Як ви плануєте виставку?

— Нею займається Корчовський. Ми маємо оплатити все, що він скаже. Ми ж партнери?

— Звичайно. Якщо ваші плани збігаються з моїми.

— Плани?

— Так.

— А які ваші плани?

— На який термін розрахована ваша виставка? — питанням на питання відповів Олег.

— Десять днів.

— Інші міста?

— Не буде.

Його погляд та питання почали дошкуляти. Невже так організовуються всі виставки? Треба було все зіпхнути на Валентина.

— Гаразд. Хай буде так. Ви працюєте в стилі містики, я не помиляюся? — почекавши підтвердження, Олег вів далі. — Я теж, треба буде відділити наші роботи.

— Нехай цим переймаються декоратори.

— Згоден. А чому містика?

— Що? — не зрозуміла Тереза.

— Чому ваші картини мають містичний підтекст?

— А ваші?

Олег проникливим поглядом дивився в самі очі, мов хотів зазирнути в душу. Дівчина не здавалася, щохвилини вона ставала все агресивнішою. Проте довго Дарсов вирішив не тягнути. Неквапом відпив кави і спокійнісінько сказав:

— Бо у світі є сили вищі від людей.

А ось на цю тему Тереза взагалі не хотіла говорити.

— Ви давно малюєте? — майже кокетливо спитала вона, обхопивши чашку долонями.

— Років з вісімнадцяти, і завжди малював містичні сцени.

— Я зрозуміла, — спробувала перевести розмову Тереза. — А в родині хтось малював?

— Ні. Але одна циганка сказала, що в мене особливе призначення.

— Не сумніваюся. А як ваші рідні ставляться до вашої роботи?

— Хобі. Працюю юристом.

— Хобі?

Тут Дарсов зніяковів, і Тереза раптом відчула, що випадково вона натрапила на щось справді серйозне. Він скривився, наче до рота потрапило щось гірке, але відповів:

— Їм не подобається те, що я малюю.

Передчуття недоброго примусило Терезу відвести погляд. Але вона враз заспокоїлася. Хай малює що хоче, лиш би оплатив половину суми. Головне, що виставка відбудеться, а далі можна й розпрощатися з «великим містиком».

— Може, подивимося виставу? — запропонувала Тереза, коли над столиком нависла густа тиша.

Вона вже зрозуміла, що Дарсов фанат своєї справи і критики не любить.

— Авжеж.

Не відомо, як вистачило терпіння досидіти до кінця прем'єри. Вона вже не знала, що їй більше не подобалось — супутник чи вистава. Але Дарсов із серйозним достойним виглядом сидів і дивився, як мумія, на сцену, тому Тереза теж намагалася не розглядатися вусебіч.

О Боже, вистава здавалася безкінечною. У вас коли-небудь виникало бажання не додивитися щось до завершення, наприклад фільм. Вимкнути телевізор або встати і піти чи хоча б перемкнути канали? Для Терези в цю мить таке бажання стало недосяжною мрією. Все, що змогла зрозуміти, — вистава на сучасний мотив, хтось свариться, хтось кохається, зрештою, когось убивають, на передній план вийшов один з головних героїв і сказав, що життя — це дуже крихка річ.

Коли опустилася завіса, Тереза аплодувала більше, ніж інші. Не тому, що вистава сподобалася, — від радості, що вона нарешті закінчилася. Аплодувала й усміхалася, не в змозі стримати втіхи — нарешті вона буде вільною і зможе піти додому. А може, й не додому.

Останню думку вона намагалася відігнати подалі. Ну що подумає Борис, коли вона з'явиться у нього о дванадцятій ночі? Тим більше, що вони ледь знайомі.

— Я обіцяв познайомити вас із постановником.

— Цього шедевру? — підколола Тереза і прикусила язика, згадавши реакцію Олега на критику.

Гаразд, треба тримати себе в руках. Вона тільки познайомиться тут з ким треба, а потім буде вільною, як птаха.

Дарсов, обминаючи людей, завів її за куліси, а потім східцями повів кудись униз.

— Тут кімнатки, Антон полюбляє в них відпочивати.

— А ви впевнені, що відразу по закінченні прем'єри він спуститься у Богом забуту улюблену кімнатку?

Питання залишилось непочутим. Або проігнорованим.

Спустилися вони на два поверхи вниз. У нормальних будинках це нижче, ніж підвальне приміщення. Але тут справді було кілька кімнат. Судячи з ремонту, килимів та світильників, місце справді улюблене багатьма і досить непогано облаштоване.

Вони підійшли до одних із дверей. Без таблички, пофарбовані у світло-коричневий колір, як і решта. Олег впевнено постукав і таким же рухом потягнувся до ручки. Не дивно, що в кімнаті було порожньо. Тереза про це попереджала. Тепер увесь її вигляд питав: «Що, знову нагору на пошуки чудесного таланту?»

Але Дарсов зовсім не знітився.

— Зараз спустяться. Ви ніколи не були під Оперним?

— Ні, я не знала про існування кімнат.

— Крім них тут ще багато цікавого.

— А як же річка?

— Та, на якій побудований театр?

— Так.

— Вона справді протікає тут неподалік у спеціальних комунікаціях. Я проведу для вас невеличку екскурсію. Хвилин на п'ятнадцять. Не стояти ж нам тут, поки до нас забажають спуститися боги з Олімпу.

Тереза спробувала заперечити, але Дарсов зупинив її жестом.

— Ви ніколи не побачите нічого подібного. Клянуся. Якщо відмовитеся, шкодуватимете до кінця життя. Даю стовідсоткову гарантію.

Вона все ще продовжувала дивитися на нього недовірливим поглядом, але врешті-решт здалася.

— П'ятнадцять хвилин? — перепитала новоспеченого гіда і широко посміхнулася.

Замість того, аби повести дівчину нагору, Олег провів її в кінець коридору до крайніх дверей, демонстративно відчинив їх навстіж і жестом запропонував зайти.

За мить Тереза опинилася в столітті так сімнадцятому-вісімнадцятому, а може, й давнішому. Звичайно, вона не пройшла крізь віки, просто… тут не було жодних слідів цивілізації. Відразу за фарбованими у світло-коричневе дверима з'явився мурований з кам'яних брил вузенький коридор і такі ж східці, що вели майже вертикально вниз. Світло лилося звідкілясь ізнизу, і Тереза не здивувалася б, якби виявилося, що джерелом є факели.

— Я на підборах, — спробувала відмовитися від прогулянки.

— Як хочете, — не наполягав Дарсов, — але те, що знаходиться далі, вас не розчарує.

Знову ця жіноча цікавість.

А чому б і ні. Все одно вечір втрачено. Зараз вона погляне, що там, а потім познайомиться з постановником. У принципі, день склався непогано, незважаючи на поганий настрій та передчуття…

Ступивши перші кроки, зрозуміла — далі так справа не піде — надто крутий спуск, триматися немає за що і через високі підбори в будь-який момент полетить вниз.

Вимушено посміхнулась Олегу і роззулася. Чекала почути якусь репліку чи жарт, але він мовчки безпристрасно стежив за дійством, наче так мало бути.