Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин
Бджоли і медвідь
Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».
Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»
Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.
Бджола рятує гусці життя
Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:
— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…
Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.
Так бджола урятувала гусці життя.
Бідний вовк
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
— А чого, тобі їсти? — каже Бог.
— Чого дай, то дай!
— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака!
- Їй-богу, — каже, — вовк!
— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови! — каже.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?
Лає:
— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Та брешеш, — собака!
— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо! — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов.
— Здоров, свине!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — вовк!
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:
— Чого це ти, — каже, — кричиш?
— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
— Скажи, чого це стільки народу біжить?
— Та це ж, — каже, — для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
— Здоров, чоловіче!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — їй-богу вовк!
— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже:
— Ні, - каже, — братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:
— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!
— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
— Ні, - кажуть, — не можна: злазь!
— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
— Спасибі, - каже, — Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.
