У листі А.Мельника до фельдмаршала Кейтеля від 6 лютого
1943 року піднято питання про необхідність створення української
армії і використання її у бойових діях на радянсько-німецькому фронті
при умові, що за Україною “... буде визнане право на існування як
держави”. (Арх. спр. №372, т. 32, арк. 414-415).
Зазнаючи до середини війни втрати в живій військовій силі,
керівництво Німеччини погодилось з пропозицією А.Мельника. 28-го
квітня 1943 року спеціальним “державним актом” генерал-губернатора
211
Галичини Вехтера було офіційно проголошенно про формування
стрілецької дивізії СС “Галичина” з числа добровольців-галичан.
Активну роль у створенні дивізії СС “Галичина” відіграв “Український
Центральний Комітет”, що знаходився під впливом ОУН – мельниківців
(ПУН) і очолюваний професором Кубійовичем, а також керівництвом
греко-католицької церкви. За повідомленням газети “Український
доброволець” (№9 від 26.07.43р.) на кінець липня у дивізію записалося
80 тис. добровільців. Її командиром став генерал Курманович, який
входив до складу “воєнного штабу” при А.Мельнику.
Розпорядженням рейхсфюрера Г.Гіммлера від 14 липня 1943 року,
яке міститься у “Збірнику повідомлень начальника поліції безпеки і
СД” №2. Від 18 серпня 1943 року, “галиційську дивізію” заборонялось
іменувати українською. Повне найменування дивізії-114 добровольча
піхотна дивізія СС “Галичина”. (Щодо діяльності всіх формувань “СС”
відповідна оцінка була дана Міжнародним трибуналом на нюрнберзькому
процесі).
ОУН-б бачили в учасниках зазначеної дивізії можливий резерв
поповнення своїх рядів. Про це, зокрема, свідчить “Інструкція 4.7/22”
організаційної референтури Крайового проводу ОУН від 29 лютого
1944 року, де зазначено:
“...2. На терени ЗУЗ-ель прибули малі частини “СС Дивізії Гличина”.
На підставі деяких відомостей і промов Вехтера... можна здогадуватися,
що влада уживає “СС Дивізію Галичина” до боротьби з партизанами
на ЗУЗ-ях. У зв’язку з тим поручаю:
а) Нав’язати сталий і добрий зв’язок з частинами “Дивізії Галичина”,
переміщеними на ЗУЗ...
б) Використовувати “СС Див. Галичина” до боротьби з больше-
вицькою партизанською й польськими бандитами на українських землях.
в) За допомогою зв’язків з “СС Див. Галичина” збільшувати
боєприпаси Організації.
д) В разі відступу німців з Українських Земель, в разі евентуального
роззброєння чи вивезення “СС Див. Галичина” поза землі України
належить усі частини долучити до УНС-у (УПА). Забрати в ліс...”
(Збірник №1, арх. №409, арк. 395).
19 листопада 1941 р. всім німецьким окупаційним органам влади
була надіслана директива, якою заборонялося набирати в органи само-
управління і поліції прихильників бандерівського руху, а 25 листопада
того ж року німці видали наказ про їх знищення. (В архівах не знайдено
212
узагальнених даних щодо кількості загиблих від рук німців учасників
ОУН-УПА). (Арх. спр. № 372, т.74, арк. 43).
Внаслідок початих німцями масових репресій проти бандерівців,
останні перейшли на нелегальне становище і повели активну роботу
із створення підпільних оунівських організацій і збройних бойових
груп (боївок).
З осені 1942 року на базі цих бойових груп бандерівським
проводом почалось формування “Української повстанської армії”.
Зазначене твердження свідчить про те, що керівництво ОУН і
УПА розглядало СРСР і фашистську Німеччину як двох рівних за
можливостями своїх супротивників. Однак німецька оцінка діяльності
УПА була іншою. Так, у трофейному документі, підготовленому
Управлінням 2 – Схід фронтової розвідки Німеччини і надісланому в
Головне міністерство окупованих Східних областей 17 листопада
1944 року, зазначалося:
“УПА – военная организация ОУН стремится к созданию само-
стоятельного украинского государства в борьбе с «оккупантами»
украинской территории. Советский Союз (или Россия) и Польша
рассматриваются в данном случае главным противником и историческим
врагом… Главной задачей является борьба против Советского Союза, т.е.
Красной Армии. Форма борьбы УПА состояла до сих пор, главным
образом, в нападениях, саботаже, волнениях, ликвидации советских
функционеров, пропаганде и т.д.» (Арх. спр. №372, т. 36, арк. 264-269.
Переклад документа здійснено російською мовою).
УПА мала розгалужену структуру. Головнокомандувачем УПА з
1943 року був військовий референт Центрального проводу ОУН Роман
Шухевич (“Тарас Чупринка”, “Тур”). У своєму розпорядженні він мав
Головний військовий штаб (ГВШ) УПА. У складі штабу функціонували
відділи: оперативний, політичний, бойової підготовки, зв’язку, санітарний
і господарчий. Крім того, при Головному командуванні УПА був
відділ “Служби безпеки” – “СБ”.
В територіально-організаційному відношенні УПА поділялась
на три групи: УПА – Північ (Волинська, Рівненська, частково Жито-
мирська і Київська області); УПА – Захід (Львівська, Дрогобицька,
Станіславська, Тернопільська та частково Закарпатська і Чернівецька
області) з окремим військовим округом “Сян” (район так званого
Закерзонського краю – Перемишльщина, Холмщина, Лемківщина);
УПА – Південь (частково Хмельницька і Вінницька області). Неодноразові
спроби створити групу УПА – Схід успіху не мали.
213
Наказом Головнокомандувачем УПА від 15.07.1943 року на
території Галичини була створена “Українська народна самооборона”
(УНС), яка діяла на території Львівської, Дрогобицької і Станіславської
областей.
У кінці 1943 – на початку 1944 років, коли чисельність УПА
була найбільшою, в її загонах нараховувалося близько 45 тисяч бійців.
Комплектуванням УПА займалися референтури з військових справ
крайових, обласних, окружних, надрайонних і районних екзекутив
ОУН. Командний склад від командирів сотень і вище підбирався і
призначався крайовими екзекутивами з числа активних оунівців.
При головному командуванні УПА діяли школи підготовки
командних кадрів – офіцерських і підофіцерських.
УПА будувалася за військовим зразком, тобто: рій (відділення),
чота (взвод (3 рої)), сотня (рота із 3 чот), курінь (батальйон з 3-4
сотень і “роя” польової жандармерії). 2-3 курені складали загін
(бригаду), а в інших випадках 4-5 куренів складали групу – вище
військове формування УПА (Арх. спр. №372, т. 5, арк. 141-144).
Поповнення УПА йшло за рахунок добровольців з числа сільської
і міської молоді, а також мобілізації чоловічого населення. Мобілізовані
складали приблизно 60% загальної чисельності УПА.
Разом з тим, УПА широко використовувала для свого поповнення
створену німцями українську поліцію, військовополонених, що втекли
з таборів, а також осіб, які переховувалися від відправлення на при-
мусову працю до Німеччини. Пізніше в підрозділи УПА забиралися
особи, які ухилилися від призову в Червону Армію. Основною
соціальною базою УПА було селянство.
У “Святочному наказі Головного Командира Української Повстан-
ської Армії” Тараса Чупринки від 14 жовтня 1947 року (віддрукований
друкарським способом) зазначалося:
“На протибільшовицькому фронті УПА не допустила (1943 –
перша половина 1944 рр.) до заливу українських теренів большовицькою
партизанкою. Ніхто інший як саме УПА в цілому ряді переможних
боїв розбила орди сталінських гунів...” “...Караюча рука бійця УПА
досягла навіть найчильніших представників окупантів, як командувач
“1-м Українським фронтом” Ватутіна... Відділи УПА неодноразово
