Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив —
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший — у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.
Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, — думає Звонімір Бобан, — зараз
я роздягну цього клоуна, — думає він
про Бобана Марковіча, — зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.
І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня,
бо вже у Відні все буде до наших послуг,
і шенген упаде нам до рук, мов перестигла груша.
Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуси,
ти і я, братіку,
ти і я.
Ага, — відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, — аякже, як два Ісуси,
виб’ємо з цього міста все гівно,
перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.
А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти — в інший.
І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея —
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє
і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.
Головне — довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.
Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло — балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами
не перекажеш, але приблизно таке:
Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочать їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.
Харків, 94-й рік. Напружена
криміногенна ситуація. В місті діє
злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,
на державному радіо їх називають
«групою зухвалих молодиків»;
і ось ця група зухвалих молодиків
довго пасе оптову обмінку в центрі,
пасе-пасе і врешті випасає,
що в обмінці
зараз лежить кілька мішків бабла —
брезентові мішки з баблом,
котрі до завтра ніхто не буде вивозити.
Тоді вони святково одягаються
і їдуть бомбити
обмінку.
А обмінка знаходиться в самому
центрі; вони ще пропускають напханий
народом трамвай і аж тоді йдуть
бомбити
свою
обмінку.
А там їм ніхто, виявляється, не радий,
тим більше — коли вони починають забирати
мішки з баблом.
І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,
і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи,
ні соціальних перспектив,
і тут раптом із обмінки вибігають
молодики в святкових спортивних костюмах і біжать
до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко
позаду всіх претендентів на оптове бабло.
Але що можна робити у Харкові, в 94-му році,
з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку.
Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони
вирулюють під колесами трамваю
і мчать в нікуди.
Але за пару кварталів звідси
є затишний кабак із кокаїном,
котрий називається «Елітний клуб „Карамболь“».
І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись
баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.
І що? І їм приносять їхнє відро кокаїну,
і доки вони схиляються над ним,
мов піхотинці над піхотною міною,
убоп по своїх каналах пробиває їхню беху
і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».
І ось ти йдеш собі,
дивлячись,
як над трамвайними дротами
підіймаються інкасаторські душі,
і все, що тобі хочеться, —
це просто нормально потрахатись,
хоч раз, хоч раз у житті,
навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями,
чорт із нею — з роботою,
хоча б раз, хоча б аби з ким!
І тут тобі раптом до ніг
починають викидати тіла молодих біатлоністів,
і в кожного з них на грудях лейбл адідасу,
мов прострелене серце,
так ніби ця команда біатлоністів
потрапила під перехресний вогонь свого дублю.
Невидимі й незбагненні
наші з тобою голоси підіймаються в космос.
Скільки тьмяних, солодких натяків
залишили нам у спадок духи любові.
Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.
Спи спокійно, товаришу по боротьбі,
я доношу твій найк,
я поверну борги,
я буду користуватись твоєю трубою,
відповідаючи на дзвінки,
і коли задзвонять твої батьки,
я скажу, що ти ненадовго відійшов,
але незабаром повернешся,
і тоді вони заплатять за все.
