* * *
Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
поет не буде ширмою для вбивць
Були
і є
і будем ворогами
ЕКЗОТИКА
Якби це було просто щастя,
то це було б просто щастя.
А все, що зверх того, це вже — поезія.
Слухай, милий, ти захищайся!
Я стала дика, я — Полінезія.
Колись Гоген тікав на Таїті,
лишались тут модерн, і готика.
У цьому черствому скрипучому світі
тільки любити — тепер екзотика.
Я порушила всі табу.
Нарвані квіти мої у Нірвані.
Пасеться обов’язків цілий табун,
а я цілую тебе у вігвамі.
Що з того, що туфлі у мене на шпильках?
Я в джунглях була і насилу вибрела.
Душі предків приодять навшпиньках,
щоб подивитись, кого я вибрала.
Очі у них великі і круглі.
Скелі голі, як Голіафи.
Птиця тюльпан п’є воду із кухля,
птиця бузок п’є воду з кафари.
Оце таке у мене Таїті —
руки твої, золоті ліани.
Аж дивно мені, що ходять на світі
якісь пошляки, немов павіани.
Дві зірки у хату мені влетіло.
Сади стоять буддійськими храмами.
Люблю твоє тіло, смагляве тіло,
тіло твоє, татуйоване шрамами.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЕПІЛОГ
Я, підданка своїх обов’язків,
я, васал свому королю,
я люблю тебе тихо, боязко,
я прощально тебе люблю.
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
На прощання, тобою засвічена,
подарую тобі себе.
Це б лишитись. Але не можу я.
Нареченою нарече й
заколисує, заворожує
чорнобрив’я таких ночей.
А в моєму краю ойчистому
б’ють гармати, свистить картеч.
Я не жінка. Найкращі лицарі
наді мною зломили меч.
Мені легко, що вже аж трудно.
Мені страшно: забуду пароль.
Мене кличе суворо і трубно
мій обов’язок, мій контроль.
Не кажи, що не маю рації,
і докорами не карай.
Я в любові — як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епоха нас постами робила"
* * *
Епоха нас постами робила.
Епоха в нас влила постійний струм.
Рвонула наші душі —
як рубильник,
включила в сіть високовольтних дум.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
ЕСТАФЕТИ
Різні бувають естафети.
Міщани міщанам передать буфети,
Заяложені ложки, тупі ножі,
Глупоту свою і думки чужі.
Різні бувають естафети.
Воїни воїнам передать багнети.
Майстри майстрам – свої таємниці,
Царі царям – укази й темниці.
Різні бувають естафети.
Передать поетам поети
З душі у душу,
Із мови в мову
Свободу духу і правду слова,
Не промінявши на речі тлінні –
На славолюбство і на вигоду.
І не зронивши.
Бо звук падіння
Озветься болем в душі народу.
"Літературна газета", 15 вересня 1961
"Є велике щастя — стрічати"
* * *
Є велике щастя — стрічати
теплоту молодих сердець,
котрі знають, що є початок,
і не відають про кінець.
Є початок, бо є світанок,
мати, сонце і перший крик,
бо новим було і незнаним
все, до чого ти згодом звик.
А кінця немає, бо зроду,
хоч найдовший вік проживи —
не надивишся ти на води,
не устежиш росту трави
Не домрієш, і не долюбиш,
не допишеш своїх пісень,
і не все найдорожче згубиш,
і, шукаючи, знайдеш не все.
«Проміння землі», 1957 р.
"Є вірші – квіти"
* * *
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки — вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є —
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть
по етапу століть…
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Жаби ганяють ряску над нуклідами"
* * *
Жаби ганяють ряску над нуклідами.
О земле моя, земле, кому ти дорога?
Світ славен був Платонами,
світ славен був Евклідами,
тепер все всім до лампочки,
до фені,
до фіґа.
І страшно, і не віриться, —
невже не спам’ятаються?
Отак все далі й піде, настояне на злі?
А часом вже і думаєш, — а може, люди віруси,
от просто собі віруси на цій живій Землі?!
2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Жах привселюдності. Поет не може бути привселюдним"
* * *
Жах привселюдності. Поет
не може бути привселюдним.
Самотнім, зболеним, відлюдним,
аби лише не привселюдним.
То найлукавіші з тенет.
Бо все так гарно, так драйвово,
болить з похмілля голова.
В тенетах борсається слово, —
то вже не Слово, а слова.
12.04.2009
«Мадонна перехресть», 2011
"Життя іде і все без коректур"
* * *
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
