Зажурилися забрала,
І весілля плаче,
І Святослав зажурився,
Смутний сон побачив.
"Снилось мені, - став казати, -
І бачили очі,
Що в Києві між горами
Спав я сеї ночі
І що ви коло постелі
Тисової стали
І чорною папломою
Мене одягали;
Що хтось мені вино черпав,
Вино синє було
І з тяжкою трутиною
Ізмішане було;
Що з порожніх черепашок
Жемчуг висипали
Мні на груди якісь люди
І мя милували;
Що в теремі злотоверхім
Стелю похитнуло
І дошки самі стояли,
Сволока не було;
Що ворони ті бісові
Всю ніч-вечір грали
Та у Плінська на болоні
Ліса оббивали…
А я шлю їх і не зішлю
На синеє море…"
"Княже! - мовили бояри, -
Ум забрало горе!
Се ж бо в тебе два соколи
Полетіло з хати.
З отня стола золотого
Щастя пошукати;
Пошукати Тьмуторкана,
Вернути додому
Або шеломом попити
Великого Дону.
То вже крильця тих соколів
То вже припішали,
Тії крильця вже погані
Шаблями обтяли,
А самих їх опутали
В залізнії пута,
Бо в день третій - пам'ятаєш? -
Темно було тута.
Два червоних стовпи згасло,
Дві сонці зтемніло,
І молодих два місяці
З ними потемніло.
То Олега й Святослава
Тьма обволочила,
То й на річці, на Каялі,
Тьма світ перекрила…
Горе-горе землі Руській
Великеє дуже:
Розсипались половчани,
Як гніздо пардуже,
Розсипались, розіллялись,
Морем затопили,
І буйство їх великеє
Дає фінну сили.
І вже ганьба перенеслась
І стала хвалою,
Уже й нужда підійнялась,
Тріснула на волю,
Уже й диво покотилось
По чистому полю.
І готськії діви грають
По синьому морю
І по березі співають,
Руським злотом дзвонять;
Вихваляють врем'я Буса,
Земсту Шараконя;
І милують тую земсту,
Як дитину мати!
[А нам уже, нам, дружині,
Весілля не мати!"]
