Звіздаста ніч — мов келих повний,
і передмістя — вічна тайна.
Швидкі, як тінь, варязькі човни
ледь линуть хвилями Почайни.
В княжної губи геть несмілі,
слов’янські думи — тьмяно чорні.
О пів на першу в понеділок
русяві вершники сідлають коні.
Квітень,
повітря — дзвінке, як скрип кочетів,
і вітер
знімає куряву над асфальтом,
ніби вода
піниться під зеленими веслами.
(Ця кав’ярня
схожа на альтанку в сосновому лісі,
яскраво освітлену сонцем.)
Сісти на підвіконня,
поставити поруч чашку з кавою
і згадувати
прозорі вулички Подолу,
де трамваї плавно вистукують на коліях,
виїжджаючи з ранкового сонця,
наче розповідають,
як повільно перезаряджали карабіни
сірі від утоми хлопці,
яким велика ідея Франції
наказала: «Вперед, діти!»
Засунути руки в кишені шкірянки
і поглядати на відвідувачів,
вирізьблених у півтемряві
з кольорів листя
і каменю.
На столику під мармур —
світле коло від лампи
і осінь
терпка, як самотня залізнична станція
в горах.
Руки чашкою кави зігріти
і, вдихаючи запах її гіркуватий,
зрозуміти:
скоро весна.
У занесеному снігом містечку —
наче вервечка вовчих слідів —
чорна колія для електрички.
Що занесло тебе в ці краї?
Мов молодий звір,
струсиш втому
і вийдеш у ніч
з іскристим снігом,
з далекими голосами мисливців
і хрускотом свіжої крові на зубах.
Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,
і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,
і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,
так, ніби спалахують в космосі кораблі.
І хто нам розкаже, що космос на дотик —
як осінь у наших дворах
і білі акації, вітер і дощ за вікном.
Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,
і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.
Правічна задума тінявих варязьких мечів —
в глибинах очей і синьому обрисі корабля.
Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків
так невідворотно, як пущена зпевна стріла.
О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,
що носиш у серці легенди холодних північних морів,
ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,
що в ніч штормову над голландцем затріпотів.
Камінні мости моховіють в залишених парках,
і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —
ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —
притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.
Панно моя, не плач!
Це дуже важкий політ,
і зараз нам світить єдиний харач —
зоряний пил з чобіт.
Ми погасили вогні й летимо назад,
тільки перший стрілець бачить дитячі сни.
Так тихо, як у соборі, і зорі горять,
і сниться йому, що горять чужі кораблі.
Колись в провінційних містечках вірган
приніс йому дар картярів і поетів —
стрільчасті склепіння й стрілецький талант,
чи просто відвагу прожити і вмерти.
Ці ночі, закутані в золото слів,
лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,
що носимо в грудях, на серці, усі —
дзвінкові, вінові, мар’яжні.
Та ми сюди вийшли: о голос орди —
останній чи перший — що всіх піднімає.
Долоні твої пливуть, як човни,
до мене, до нас, до Дунаю.
Темна вервечка вершників,
що похмуро скачуть крізь гори.
Капелюхи барвисті і карабіни через плече,
і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,
і лягли шкіряні патронташі, наче долі,
навхрест.
А під вечір над морем
іде втомлено ця кавалькада,
б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,
темний погляд прицілу вже когось переважив
через поручні в воду…
Силуети верхівців і негостинна земля.
Це небачено важко — повернутись, як Данте,
без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,
і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців
перламутровим блиском
на зірках, де шумів екіпаж.
І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,
і падіння між зорі, так само, як падає сніг.
Ореол ліхтарів
кружеляє, лише кружеляє.
Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.
Пристібнути паски
і нехай даленіє і тоне
цей розгойданий світ світлих звуків
і лагідних німф.
Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,
шарудіння дощу, запах вересу,
дальній
дзвін.
