Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна
З тих пір, як створила серце —
живе,
людське,
незбагненне —
яким страшним і ворожим
здається тобі небуття!
«Вітрила», 1958 р.
ПЕРШІ КРОКИ
Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з'являється стримана сила.
Поглянеш — а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.
«Проміння землі», 1957 р.
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
Петро – не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.
А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: – Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.
Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: – Ти також його учень? –
Була сльота. Сказав апостол: – Ні.
Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.
Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: – Ти був між його учнями? –
Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.
Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.
Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –
І втрете він тоді відрікся: – Ні.
Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.
"Пишіть листи і надсилайте вчасно..."
* * *
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли нема часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.
"Під вечір виходить на вулицю він"
* * *
Під вечір виходить на вулицю він.
Флоренція плаче йому навздогін.
Ці сльози вже зайві. Минуло життя.
Йому вже в це місто нема вороття.
Флоренція плаче: він звідси, він наш,
Колись прокляла і прогнала вона ж.
Високий вигнанець говорить їй: ні.
У тебе ж є той кондотьєр на коні.
І площі тієї кільце кам’яне,
Де ти присудила спалити мене.
Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.
Сім міст сперечались, що їхній Гомер.
А ти ж, моє місто,— єдине, одне! —
О, як ти цькувало і гнало мене!
Прославилось, рідне. Осанна тобі.
Хай ірис цвіте на твоєму гербі...
Дарує їй профіль. Вінків не бере.
Де хоче — воскресне, де хоче — умре.
Одежа у нього з тонкого сукна.
На скронях його молода сивина.
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде!
Хто скаже про нього: старий він як світ?
Він — Данте. Йому тільки тисяча літ.
"Підвівся Іскра, полковий обозний"
* * *
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.
Увесь блідий, аж під очима чорно.
— Я прошу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?
Уривок з роману "Маруся Чурай"
"Під горою Машук"
* * *
Під горою Машук, на снігу, із простреленим серцем,
в казематі, будь ласка, я приймаю долю таку.
Все це — доля поета. Все це — гідне і справжнє, і все це
не вбиває поетів. Лиш дає їм усмішку гірку.
Але затишок цей, колисання душі щоденне!
Нерозпізнане древо у цьому страшному раю!
Цей розкоханий спокій! Даруйте. Це не для мене.
До побачення. Все. Я вертаюся в долю свою.
"Під маленькими яличками"
* * *
Під маленькими яличками
У смарагдовій траві
Літо виросло суничками —
То по одній, то по дві.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамі і собі!
ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
По двійко лиж - і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися - аж ні!
То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок -
друбок бурштину в кружеві зими!
Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз - чукотський,
а ми на лижах - і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
Похожие книги на "Ліна Костенко. Поезія", Костенко Ліна
Костенко Ліна читать все книги автора по порядку
Костенко Ліна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.