Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич

Тепер усі дивилися на Кошового. Він замислено потер підборіддя.

— Розумієш, гм, Ігоре… Теоретично, саме теоретично, подібна операція справді можлива, я навіть десь читав про таке. Але для того, щоб за електронною адресою вирахувати поштову, потрібні спеціалісти не такого рівня, як мої комп’ютерники. Вони збирають і продають техніку, налагоджують її, вдосконалюють, модернізують, консультують, є в мене на фірмі навіть один хакер середнього гатунку. Ти пропонуєш щось зовсім недосяжне для моїх можливостей. Вибач, старий, дуже хотів би допомогти…

Знову запала мовчанка, яку цього разу порушив Бурт:

— Куме, а ти в якому кіно таку тему бачив?

— У американському. Потім у нашому, в смислі, російському щось проскакувало.

— У а-ме-ри-кансь-ко-му, — промовив Славко. — Бач, як усе складається. У тебе й американці підходящі є, які так само на дідову спадщину дзьоби роззявляють.

Усі троє були в курсі про російських та американських візитерів. Тепер чоловіки перезирнулися.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Можна скористатися технічними можливостями ймовірного супротивника. На війні так: захопив ворожу зброю чи там техніку — воюй нею проти того ж таки ворога. Або просто використовуй для своїх потреб. Просто все, — пояснив Бурт. — Зв’язок із американцями в тебе є?

2

На американцях були однакові світлі сорочки з коротким рукавом. І краватки, незважаючи на липневу задуху.

Вони ніби нікуди не зникали. З Ігорем говорив Джейсон Борн, сприйняв запрошення зустрітися як належне, у призначений час вони разом із Майком Хаммером чекали на Шульгу й Кошового в Оболонському парку. Бурта вдалося відмовити від особистих контактів із ненависними йому американоїдами лише в один спосіб: йому доручили сидіти в машині, стежити за розмовою здаля і прикривати тили. Хоча за безпеку власних тилів Ігор у даному разі не хвилювався. Щоправда, свою проблему виклав американцям дещо спонтанно, говорив плутано, затинався, аж поки Борн не взяв розмову в свої руки.

— Наскільки ми вас зрозуміли, пане Шульга, ваша дружина в небезпеці.

— Так. У дуже серйозній, як мені видається.

— Як вам видається?

— У дуже серйозній. Без варіантів.

— О’кей. Ви готові повернутися до переговорів із нами саме з цієї причини? І вам байдуже, що ми тут представляємо виключно інтереси Сполучених Штатів?

— Так.

Хаммер щось уривчасто промовив Борну англійською, той наморщив лоба, потім обличчя його просвітліло, рот розтягнувся в посмішці.

— О, йєс. Мій колега згадав, як у вас це називається: поки смажена курка не дзьобне в зад.

— Півень.

— Що є півень?

— Півень. Смажений півень, не курка.

— Хто півень?

«Ти», — хотілося сказати Шульзі, але він стримався, спокійно пояснив:

— Правильно приказка звучить так: поки смажений півень не клюне в жопу. Ваш колега, містере Борн, правильно вловив нюанси справи. Є ще одна приказка на цю ж тему: поки грім не гримне, мужик не перехреститься.

— А ви завжди доводите ситуацію до такого стану? Коли півень клює чи грім гримить?

— Давайте тепер це не обговорювати, — втрутився Кошовий. — Ви зможете допомогти?

— Ми — це хто? — уточнив Борн.

Кошовий із Шульгою перезирнулися.

— Звичайно, не як приватні особи, котрі перебувають в Україні в статусі гостей.

— Ви готові відновити переговори стосовно предмету, який цікавить Сполучені Штати?

— Готові.

— І ви готові врахувати наші інтереси без додаткових фінансових претензій?

Шульга приречено зітхнув.

— Зошит, який так цікавить вас… як представників інтересів Сполучених Штатів… словом, про місце його знаходження знає лише Галина. Тому врятувати її — означає врятувати зошит із бандитських лап. Я сам готовий заплатити будь-яку ціну за її свободу, тому будемо вважати, що ми домовляємося про обмін. Ви допомагаєте врятувати Галину, за це ми передаємо вам зошит її діда. Де підписуватися кров’ю?

— Ну, пане Шульга, не треба сприймати нас як емісарів Диявола. Ми лише виконуємо роботу, за яку нам платять. Конкретно, що можемо зробити ми?

— Встановити місцезнаходження комп’ютера, з якого завтра вранці на електронну адресу мого офісу пошлють фотографію Галини. І спробувати простежити рух цього комп’ютера.

— Як ви собі це уявляєте? — брови Борна стрибнули вгору. Хаммер далі лишався незворушним, дивився на співбесідників, наче на малих дітей або дорослих ідіотів.

— Я поясню, — тепер слово взяв Кошовий. — Бачте, панове, я торгую комп’ютерною технікою і дещо розумію. Можу робити певні висновки, — він зітхнув, наче бігун перед стартом. — Вони грунтуються на припущенні, що викрадачі справді виконують замовлення солідної злочинної групи, але можливості її не безмежні. Тобто є два варіанти: вони або справді возять Галю з міста до міста, або користуються різними комп’ютерами й різними адресами, але пошту все одно відправляють з одного місця. Цей варіант більш бажаний, але мені здається, що бандити все ж таки переїжджають від одного міста до іншого. Просто так, вони тішаться своїм умінням заплутувати сліди.

— Ви або психолог, пане Кошовий, — Борн зробив у його прізвищі наголос на другому складі, — або справді маєте чи мали відношення до спецслужб.

— Це хлопський розум, до чого тут ваші спецслужби.

— Як це — хлопський розум?

— Потім поясню, не будемо відволікатися, — Антон знову зосередився. — Навряд чи викрадачі тягають із собою громіздкий системний блок разом із монітором. З іншого боку, навряд чи в кожному місті, куди вони прибувають, у них є, так би мовити, представництво. Така собі конспіративна квартира, обладнана необхідною технікою. Ми справді маємо справу не зі спецслужбами, а зі звичайними кримінальними злочинцями, хоч би яким різновидом криміналу вони займалися. До чого я веду: єдиний можливий варіант — у них із собою портативний комп’ютер, ноутбук. Він працює від мережі й на батарейках. До інтернету можна підключатися за його допомогою прямо на ходу. Це дає нам перевагу: його місцезнаходження можна простежити так само легко, як визначити, де знаходиться мобільний телефон за одним лише коротким перехопленим дзвінком. За умови, якщо від мобільника не від’єднали батареї. Те ж саме з ноутбуком — поки в ньому стоять елементи живлення, поки вони заряджені, зафіксувати і простежити його пересування за наявності відповідної апаратури не аж так складно. Звичайно, я можу помилятися, але тоді лишається варіант, що комп’ютер, яким бандити послуговуються, стоїть на столі в квартирі чи будинку за певною адресою. А нам просто морочать голову, користуючись різними поштовими серверами та скриньками. Це — ще простіше. Тепер, панове, слово за вами.

Реакція Майка Хаммера виявилася блискавичною.

— Ви знаєте, скільки коштує така операція?

— А ви знаєте, скільки коштує інформація, записана в зошиті? — відбив удар Шульга.

— Мій колега має рацію, — втрутився Джейсон Борн. — Справді, теоретично це можливо, але нам доведеться залучати певні сили, досить дорогі технічні засоби, і врахуйте — ці дії незаконні в чужій країні…

— Ваші пропозиції взагалі незаконні, так само, як і предмет нашої розмови та зустрічі, — різко промовив Шульга. — Як законослухняний громадянин, я мусив повідомити про сумнівний контакт із сумнівними американцями Службу безпеки, але в мене немає такого бажання. У даному випадку нам легше погодитися взяти участь у незаконній операції, сподіваючись на її успіх, аніж іти законним шляхом, який наперед приведе до провалу операції й напевне — загибелі моєї дружини.

— Давайте, нарешті, визначимося, — Джейсон Борн переплів пальці обох рук, порухав ними, розчепив цю конструкцію, поправив краватку. — Ви, українці, за нашими даними, маєте таке саме право на сибірське золото, як і ми. Отже, способи розрахунку за незаконну допомогу так само видаються нам незаконними. Викрадено людину — звертайтеся до поліції чи міліції. Нехай ті, кому ви платите податки, ламають собі голови над вашими складнощами. Згаданий зошит узагалі може не фігурувати. Згоден — міліція не вирішить вашої проблеми. Після її втручання ви, пане Шульга, навряд чи побачите живою або неушкодженою свою дружину. Не дивіться на мене так, із нашою хваленою поліцією така ж сама історія. Але проблема лишиться, вам і далі не дадуть спокою, тож рано чи пізно доведеться розкрити державі карти. Знаєте, що після того почнеться?