Королеви не мають ніг - Нефф Владимир

— Так, її й справді було запроваджено, — погодився з ним Джованні. — Але чим це скінчилося? Протестанти й католики вбивають один одного.

— Це легко можна було б виправити, — сказав Петр. — Апелювати до людського розуму. Пояснити всім, яка це дурість. Цілком можливо, що саме на мене й чекає ця місія.

Незабаром вони вирушили далі, на превеликий жаль слуг, удвічі прискоривши темп їзди в порівнянні з тим, яким вони їхали під орудою покійного графа. Джованні палав бажанням опинитись в обіймах свого доброго дядечка Танкреда, а Петрові кортіло довідатись, що ж, власне, сталося в цій загадковій Страмбі. Цілком імовірно, міркував він, що між графом Гамбаріні і добрим дядечком Джованні, Танкредом, виникла суперечка, можливо, за герцогський трон, але в графа нічого не вийшло. Та якщо це не вийшло в старого Гамбаріні, то може вийти в його сина, певна річ, з його, Петровим, сприянням; старий Гамбаріні напевне не наважився здійснити coup d’etat, [30] навіть маючи прибічників, а ці прибічники й досі сидять у Страмбі. «Неприпустимо, — розмірковував далі Петр, — щоб влада над Страмбою впродовж століть перебувала тільки в одних руках, тоді як Гамбаріні, мої Гамбаріні, грали лише другу скрипку, і щоб нарешті їх назавжди було викинуто із Страмби; ні, цього не буде, так, не буде, не буде, а добрий дядечко Танкред хай начувається!»

— Карамба! — вигукнув він і зареготав, уявивши собі, як витяглося б обличчя в дядечка Танкреда, коли б він міг передбачити, що справедлива розплата й відплата наближається і вони вже в дорозі десь між Бенешовим і Табором.

— Знову карамба, — докірливо похитав головою Джованні.

З преславного міста Табора вони повернули на Брно, а звідти на Відень, бо, крім доброго дядечка в Страмбі, Джованні мав іще одного доброго дядечка з материного боку; той жив у Відні й звався барон фон Гайнесбург. Коли кілька років тому Джованні зі своїм батьком поспішали в протилежному напрямку, з Італії до Чехії, їм у цього родича було виявлено приємну, по—австрійському сердечну гостинність, яка тривала два незабутні тижні.

— Твоя мати була німкеня? — запитав Петр.

— Тіролька зі славного дворянського роду, який своїм корінням сягає аж у добу Карла Великого, — відповів Джованні. — Це від неї я успадкував сині очі й білявого чуба, а від батька — статуру й лице.

— А моя мати, — зітхнув Петр, — була дочкою, не знаю, як це сказати по—італійському, холощія, тобто чоловіка, який чистить тварин.

— Castratore, — підказав Джованні й раптом здригнувся, немовби чогось злякавшись. — Ти це серйозно? Твій дід з материного боку був звичайнісінький castratore?

— Так, звичайнісінький castratore, — підтвердив Петр.

— Не засмучуйсь, — сказав Джованні. — Наш великий Боккаччо згадує, що Сократові батьки були зовсім неосвічені люди, Евріпідові й Демосфенові — й поготів, і зауважує: тільки одному Богові відомо, від яких негідників і нікчем ми дістали у спадок свої безсмертні душі й найкращі свої риси.

— Я не знаю, що успадкував від свого діда—холощія, — зітхнув Петр.

— Поза всяким сумнівом, відвагу полоснути по живому, — цілком серйозно зауважив Джованні.

«Який Джованні не є, — подумав Петр, — а він не чваниться своїм родом і не хизується тим, чого сам особисто не заслужив, і це з його боку вельми шляхетно і надзвичайно мило».

Було тепло й вогко, південний вітер гнав над лісом низькі хмари, й швидко сутеніло; дороги розкисли, але не так, щоб ними не можна було проїхати, колеса карети занурювалися в болото, однак не переставали крутитись, і тільки одного з днів карету двічі довелося витягувати, обертаючи ободи коліс. Петр наслідував приклад графа Гамбаріні й дорогою забавлявся стрільбою з його знаменитої рушниці Броккардо. Бенвенуто Челліні у своєму «Життєписі» розповідає про стрілецькі досягнення з цієї зброї стільки дивовижного, що лише авторитет великого майстра й шукача пригод примушує нас сліпо йому вірити; в тому числі — й про найдивовижніші і найприкметніші випадки з горлицею, яка, нібито злякавшись стрільби невмілих ловців, сховалася в дерев’яну будку, що з її боку було розумно, хоч і трохи незвично, ба навіть несподівано, і обережно вистромляла з цієї будки голівку, що, навпаки, було зовсім нерозумно, бо автор «Персея» її, тобто цю голівку, легко зніс одним пострілом зі свого Броккардо з відстані п’ятдесятьох кроків. Отож Петр і вирішив зрівнятись з Майстром у мистецтві стрільби, полював дорогою фазанів, зайців і бекасів, а спанієль Барукко, радісно стріпуючи вухами, спритно й самовіддано приносив їх йому. Це розважало й було корисно, бо в дорожних заїздах, де вони зупинялися, цієї дрімотної пори року варили тільки перлову кашу для челяді. Тиша, в яку вони занурювалися, була така глибока, що кожний постріл із Петрової рушниці завмирав, прокотившись десятикратною луною; здавалось, околиці, які нудьгували й були невдоволені своєю вбогістю та безлюдністю, неохоче прощалися з цими звуками й ловили їх, і повертали оголеними лапами свого віття, так, як це роблять з м’ячем у класичній грі під назвою «paume», точніше, як це робилося в давнину, за часів Платона, поки видумали ракетку з натягненими струнами.

Коли якось Петр, не приклавши ложе рушниці до щоки й не цілячись, бо не було часу, пострілом навмання збоку поклав довговухого зайця, що несподівано вискочив із хащів, Йоганн, худий красень із бурцями, кинув вельми дивне зауваження:

— Ну й стріляєте ви, паничу. А втім, нічого дивного — адже ця рушниця зачарована.

Петр здивовано звів брови.

— Атож, ваш батько її й зачарував, — наполягав Йоганн. — Я сам відносив її до нього в майстерню за наказом пана графа.

Петр хотів був покарати Йоганна за цю бабську плітку, але раптом пригадав, що його батько й справді займався подібними речами. Від цієї думки серце його боляче защеміло за чимсь давно й безповоротно минулим.

— Коли ви до нього приходили, батько мав на голові маленьку чорну шапочку? — запитав він.

Йоганн уклонився.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, щось таке й справді було в нього на голові.

— І чорний оксамитовий халат?

— Пригадую, що й халат був на ньому.

— І в майстерні смерділо сіркою і димом?

— Цього, даруйте, я вже не осмілився нюхати, — відказав Йоганн. — 3 мого боку це було б нечемно і нетактовно.

Коли вони наблизилися до міста Відня, з неба скотилася темна кашувата мла, назустріч якій з отруйних боліт, ковбань і трясовин, котрі в ті часи вкривали цей край, здійнялися випари, такі ж густі й брунатно кашуваті, що не стало видно нічого, крім блимавок, які заманювали подорожніх звернути з дороги й ступити на грунт, з якого вже немає вороття, бо він неминуче поглинає вершника разом з конем. Така сумна, можна б сказати, страхітлива доля спіткала Маттео, бородатого брамника з Таранто, котрий, можливо, — ніхто не бачив, як це сталося, — хотів скоротити шлях, або спробувати урятувати веселого спанієля Барукко, що коротко заскавучав десь у тумані, а потім уже так і не виринув на білий світ, простіше кажучи: звідкись із страшної, мертвої тиші, яку порушував тільки лопіт крил невидимих водяних птахів, зненацька пролунало його волання про допомогу незрозумілим нікому тарант—ським діалектом, але сенс якого, судячи з розпачливості крику, всі збагнули і яке супроводжував своїм сповненим смертельного жаху іржанням його кінь. Це іржання, обірване коротким бульканням, змовкло раніше, а після цього перейшло в переривчасте булькання і тарантські волання потопельника; і знову настала тиша, тільки лопотіли пташині крила й звіддалеки долинало самотнє каркання; блимавки, схожі на привітні пломінчики в ліхтарях, трепетали й вабили: «Ходи, ходи до нас, ми зробимо з тобою те саме, що із тарантцем, ото буде сміху!»

Після цієї лихої пригоди усі, пойняті жахом, завмерли на місці, щоб перечекати, поки підніметься туман, а коли він нарешті піднявся, виявилося, що смерть Маттео дуже несприятливо змінила настрій лакеїв у червоних лівреях; слуги, яких Петр після свого звільнення із Српно вперше побачив на бенешовському тракті і які слухняно охороняли графську карету справа й зліва, трималися тепер осторонь, з’юрмившись довкола Йоганна, що, як виявилося, ними верховодив. Коли Джованні наказав рушати далі, слуги спершу навіть не поворухнулися, а візник, якому було довірено правити каретою, сів на припряжного коня тільки після того, як Йоганн дав на те мовчазну згоду.