Золоті копита - Логвин Юрий

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 65

— Батьку! Мені страшно! Там якусь тітку хтось убиває! Батьку! Ви чуєте?..

— Та чую, чую, синку. — Відказав Омелько стріляючи вишневою кісточкою по метелику, що розкривав і закривав свої яскраві крильця, сидячи на стрілці кінського щавлю.

— Чую… То Михводій козу лупить. Певно хтось із музик замовив йому шкіру на «козу».

— Живу козу лупить?

— А то!.. Музики кажуть, що тільки із живої кози чи цапа злуплена шкіра добра на дуду.

— Батьку! Я туди не піду.

— То ти в мене страхополох?

— Ні! Мені не страшно, а так…. ото…

— Гидко?

— Ага! Аж нудить…

— Ну тоді погляди тут коней! Коли там все скінчиться, я тобі свисну. А ти, як що — дми щосили! — Подав малому ту рурку, що давав ще коло млина. До козолупа Михводія Омелько ішов при повнім наряді — і шабля, і сагайдак, і лук у налуччі, і пістоль та чингал запхнуті за пояс.

Омелько пішов, а малий із макітрою вишень лишився при конях на пагорбі. Коні стояли зовсім спокійно, попустивши голови, тільки зрідка струшували гривами.

За горбочком коза репетувала, як мордована людина, захлиналась у тяжких смертельних зойках.

Малий запхав жменьку вишень за щоку і зразу ж затулив вуха, щоб не чути тих моторошних криків конаючої тварини.

Тому він і не зчувся, як перед ним постала невисока, зовсім молоденька дівчина. Сіроока, русоволоса, кругловида.

Вона тицькала в повітрі пальцем на малого, а потім на Лиска. Губи в неї якось незвично ворушились.

Малий відтулив вуха, щоб почути, що вона йому говорить. І він аж затрусився з переляку, коли почув, що вона, замість слів, розпачливо мукає. Ні, вона не дрочилась, не сміялась із малого. Вона розпачливо мукала і то щосили.

Та ще з-за горба долинало вже смертельне вищання домордованої кози. Малий кинув напризволяще макітру із залишками вишень і, прихопивши за поводи коней, погнав їх широкою похилою стежкою до яру туди, куди тільки-но спустився Омелько. Дівчина не відставала від нього, забігала вперед і все тицькала пальцем на сідло, що було на Лискові і на величезну, як на малого, сорочку із закасаними рукавами. І все мукала і мукала, а очі дивились якось благально. Від того особливо страшно ставало малому. Він відчував, що ось-ось він розплачеться.

Коли він із кіньми і з цією навіженою дівчиною спустився вниз у яр, то над пагорбом невисоким з'явився Омелько.

— А, це ти, синку? А де макітра? — Козак дивився тільки на малого, хоча, без сумніву, він вмить охопив усе поглядом.

— Та там, на горі… Я оце… бо вона… Вона мукає і мукає… Так страшно…

— Не бійся, синку! Вона не навіжена, вона просто німа. Я її раніше не бачив, а тільки чув про неї… Хороша дівчина, тільки нещасна.

— А чого ж вона так страшно мукає?… — Скинувся, ще не відійшовши від переляку, малий.

— Бо вона не чує, що вона мукає… — І Омелько показав на мигах, чого вона, мовляв, хоче?

Тоді вона показала собі над вустами вуса, потім щаблю при боці, потім на сідло на Лискові. А тоді взялася пальцями за рукав сорочки на малому. І широко розвела руками, наче показуючи: «нема».

Омелько закивав головою, що він зрозумів. І тоді почав показувати на мигах та й усією поставою, бій з татарами, смерть того, хто сидів у цьому високому сідлі на Лискові. Німа сірими очима просто впивала кожен Омельків рух. Зрештою, все зрозуміла, второпала, що Кринка в землі. І вона підійшла тихо до Лиска, обняла за шию і притулилась щокою до ганаша. І завила раптом, замукала щосили. Кінь шарпонувся від неї, і вона впала у порох навколішки, і била в розпачі кулаками по землі і ревіла наче якась невідома тварина. Малий притулився до «батька» Омелька і заплакав.

— Та не бійся. Вона німа та й усе.

— Мені її жалко. Вона така гарна, а реве, як скотина якась…

— Така її нещасна доля, синку. І ми нічим їй не поможемо…

Тут козолуп Михводій підійшов, гупаючи важенними чоботами. Підійшов і піднісся над Омельком щонайменше на півтори голови. Сіре волосся коротке, і сіра борода коротка, а вуса руді і дуже довгі.

Плоскінні сірі шаровари спадали, наче спідниця, до голівок чобіт. А спереду розхристані волохаті груди і брудну плоскінну сорочку прикривав, як у коваля, шкіряний фартух. Фартух був густо залитий кров'ю, аж напливами лискучими. В одній здоровенній, мов ведмежа лапа, руці тримав рожеву, зі смужками свіжої крові козячу шкуру і здоровенного гострого колія. У другій руці ніс цебро з кривавими тельбухами.

— Бач, як бідолашна побивається за Кринкою. Він якось заскочив до мене. А вона прийшла до мене по свіжатину. Кринка такий жалісливий — як і твій малий оце — думав, думав, чим би її потішити. Нічого в нього не було, то він їй кулю мушкетну подав. Та ще показав, що купить їй намисто з дукачем. Бач, вона тепер побивається. Бо хто ж їй, убогій, намисто, та ще з дукачем, подарує? Хіба що Святий Миколай…

Тут з-за Михводія з'явився чоловічок, що згорбився під мішком з грубезної дерги.

— Бувай здоров, Михводію! Тільки ж ти поспіши, дорогенький мій. — Чистим високим голосом проговорив сивенький чоловічок. — На Спаса в Білій ярмарок. З усієї Росі люди позбираються. Старий міх не той, ну не той, та й усе… Як ти мені на вичиниш шкуру, я без хліба на зиму лишусь… Ти чуєш, Михводію?

— Я не Кринка, царство йому Небесне, мене не розжалобиш. Я сказав, що все тобі буде, як домовились. От і приходь тоді, коли домовились! Все буде! — Та я може ще сьогодні повернусь. Парубки може танці замовлять.

— Та які там танці, Панько?! Молотити треба.

— А хто каже? Молотити треба, та згадай, як ми були парубками! Забув?.. Музика, згинаючись під невеликим лантухом, почимчикував на пагорб.

Німа сиділа на стежці в поросі.

Михводій погупав до своєї хати, до кам'яного вогнища, складеного навпроти дверей.

Малий, попустивши руки, зачудовано і сумно споглядав німу дівчину.

Омелько торкнув його за плече.

— От тепер ми знаємо, кому Кринка приготував намисто з дукачем. Тобі від нього в спадщину дістався Лиско. І його сорочка на тобі. Значить, тобі й намисто їй дарувати! І Омелько протяг малому корали з дукачем. Щосили затискаючи в кулаці вузол шворки, на яку були насилені корали і дукач, хлопчик схилився до німої і поторсав її за плече.

Німа підняла заплакане, забруднене курявою обличчя. Дивилась каламутними очима на хлопчика і гірко кривила заслинені губи.

— На візьми! Це тобі Кринка купив. Він тобі пообіцяв і купив. — Щосили кричав малий і протягував їй намисто.

— Синку, та не репетуй ти, а то на торжищі почують. Вона глуха, все одно нічого не почує. Ти їй покажи, що намисто було в Степанових торбах. Так малий і зробив: показав пальцем на перекидні торби на Лискові і на ці корали з дукачем. Вони їй від того, мертвого (малий притис руки до грудей і заплющив очі) козака (показав вуса і оселедець).

Німа замотала головою: «Ні, ні, це не мертвого козака. «Це його (вона показала на Омелька.

Омелько тоді зняв торби з Лиска, виклав на спориш згорток із окулярами, книгою та іншими дрібничками. Покликав Михводія.

— Михводію, ти краще мене поясниш їй, що це Степан дарунки для друзів приготував, і серед них були оці корали.

Михводій сполоснув розмазану по руках золу у різанці, витер благеньким рушником і підійшов до викладених речей. Подивився, подивився та й почав на мигах втовкмачувати німій, що це їй корали з дукачем. Наказав їй встати і вмити обличчя.

Встала і, схлипуючи та стогнучи ніби, пішла до джерельця. Вмилась і повернулась до хати.

І взяла намисто із зціплених пальців хлопчика і, не розв'язуючи шворку, через голову надягла. Вперлась підборіддям у груди, скосила очі і намагалась роздивитись дукач зблизька. Отак, скосивши очі на дукач, почала посміхатись. Все ширше і ширше розтягувала вуста в посмішці. А тоді враз закрила обличчя руками і затрусилася в нестримному риданні.

Малий підступив до неї і почав гладити по руках, якими вона затулила лице.

Михводій простяг свою грубезну лапу, щоб забрати малого від німої. Але Омелько похитав головою: «Не чіпай. Нехай так буде. «І козак, і козолуп пішли до вогнища із вмурованим здоровенним клепаним казаном. Під казаном вже потріскував хмиз, і стрибали прозорі язички жовтого полум'я. А з казана крізь криваву воду вирячилось кругле козине око.

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 65