Колоністи, чиї руки були такі потрібні Пенкрофові, послухалися моряка й почовгали до корабельні, де взялися кріпити ширстрек – грубу обшивку, яка утворює пояс судна й міцно зв’язує між собою частини корабельного набору. Нелегка то була робота, і в ній, звісно, мусили взяти участь усі колоністи.
3 січня, коли з’явився дим, усі працювали цілий день, не шкодуючи сил і ніби й не думаючи про вулкан, що його до того ж не було видно з берега біля Гранітного Палацу. Але густа тінь, що кілька разів застувала сонце, котре здійснювало свій денний обхід безхмарного неба, нагадувала про стовп диму між світилом і островом. Вітер віяв з моря і гнав дим та пару на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет добре бачили ці тимчасові затемнення сонця і тихо перемовлялися – обмінювались думками про швидкий розвиток вулканічних процесів, однак не покидали роботи. Тепер питання про якнайшвидше спорудження корабля набувало особливого значення з будь-якого погляду. Шхуна була єдиним засобом, який страхував колоністів від лихих несподіванок і пригод. Хто знає, може, настане день, коли вона буде для них єдиним прихистком!
Під кінець дня, повечерявши, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.
На землю вже спали сутінки, але завдяки темряві легше було побачити, чи не домішується до пари й диму, які огорнули кратер вулкана, ще й вогонь і чи не викидає вулкан розпечених часток породи.
– Увесь кратер у вогні! – закричав Герберт, котрий випередив супутників і першим прибіг на плоскогір’я.
Гора Франкліна, що перебувала миль за шість від плоскогір’я Широкий Обрій, постала перед колоністами, мов велетенський факел з язиками червонястого полум’я. Проте густі хмари диму, викиди шлаку й попелу пригашували його блиск, і острів був освітлений тьмяним червонуватим світлом, при якому важко було розрізнити навіть найближчий до плоскогір’я ліс. Небо встеляли величезні хмари диму, між якими то там, то сям прозирали зірки.
– Ото розходився! – сказав інженер.
– Нічого дивного! – відповів журналіст. – Вулкан давно вже прокинувся. Згадайте-но, Сайресе: перші струмені пари з’явилися ще тоді, коли ми обстежували відроги гори, шукаючи житло капітана Немо. Тобто, якщо я не помиляюся, десь 15 жовтня.
– Саме так! – відповів Герберт. – Це було два з половиною місяці тому!
– Підземний вогонь розгорався протягом десяти тижнів, – вів далі Гедеон Спілет. – І немає нічого дивного, що тепер він досяг величезної сили!
– Відчуваєте, як тремтить земля? – урвав його Сайрес Сміт.
– А й справді… – погодився журналіст. – Але від тремтіння ґрунту до землетрусу ще далеко…
– Я не кажу, що нам загрожує землетрус, – поквапливо відповів інженер. – Боронь Боже! Ні! Це тремтіння зумовлене кипінням розплавленої маси металів та мінералів усередині центрального вогнища. У таких випадках земна кора нагадує стінки котла, а ви маєте знати, що коли в паровому котлі кипить під тиском вода, то його стінки вібрують, мов камертон. Саме це явище ми й спостерігаємо.
– Які красиві снопи вогню над вулканом! – вигукнув Герберт.
Цієї миті з кратера вирвався потік розплавлених порід і високо, як феєрверк, шугонув у небо, розсипавшись міріадами вогняних бризок, сліпучого відблиску яких не могли приховати навіть густі хмари диму й пари. У всі боки розлетілося безліч світляних скалок. Деякі з них піднялися навіть вище від хмари диму і розсипались розпеченим порохом. Водночас пролунало гучне тріскотіння, що нагадувало стрілянину з багатьох рушниць.
Провівши майже годину на плоскогір’ї Широкий Обрій, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт спустилися на берег і пішли додому. Інженер був такий задуманий і стурбований, що Гедеон Спілет вирішив запитати його, чи не передбачає він якоїсь небезпеки, прямо або побічно пов’язаної з майбутнім виверженням вулкана.
– І так, і ні, – відповів Сайрес Сміт.
– Мені здається, найбільше нещастя, яке може нам загрожувати, – землетрус. Він здатний знищити наш острів, чи не так, пане Сміт? Але землетрус, очевидно, нам не загрожує, бо гази, лава й каміння знайшли вільний вихід через отвір кратера.
– А я й не побоююсь звичайного землетрусу, викликаного тим, що гази й лава не знаходять для себе виходу на поверхню землі, – відповів інженер. – Є й інші причини, які можуть породити страшну катастрофу.
– Які, любий Сайресе?
– Важко сказати… Треба ще подивитися… Я повинен відвідати печеру Дакара… За кілька днів я зможу відповісти вам на це питання.
Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, попри дедалі гучніший гуркіт вулкана, від якого луна котилася по всьому острову, мешканці Гранітного Палацу заснули глибоким сном.
Минуло ще три дні – 4, 5 і 6 січня. Колоністи й далі працювали на корабельні, а інженер, нічого не пояснюючи, задавав щораз більший темп у роботі. Гора Франкліна була тепер огорнена темною лиховісною хмарою; разом із полум’ям із кратера вилітали розпечені кам’яні брили, і деякі з них відразу падали назад, у кратер. Пенкроф полюбляв у всьому знаходити щось смішне, і це його тільки розважало.
– Дивіться! – кричав він. – Велетень сам із собою грається в більбоке [24]! Наш вулкан виступає в ролі жонглера!
І справді, викинуте вулканом каміння часто-густо знову падало у бе зо дню, і це вселяло надію, що лава, яка піднімалася через внутрішній тиск, іще не дійшла до верхнього отвору кратера. У всякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, який було чітко видно з плоскогір’я Широкий Обрій, колоністи не помічали жодних слідів вогняного потоку.
Та хоч як поспішали друзі добудувати судно, вони не могли нехтувати інші важливі справи в різних куточках острова.
Передусім конче треба було відвідати загін для худоби, де були зачинені стада кіз і муфлонів, аби поновити там запас фуражу. Було вирішено, що наступного дня, 7 січня, з самого ранку туди вирушить Айртон. Як правило, з роботою в загоні міг упоратись один чоловік, і Пенкроф та інші колоністи були дуже здивовані, почувши, що інженер сказав Айртонові:
– Завтра я поїду до загону для худоби разом з вами, Айртоне.
– Отакої, пане Сайресе! – вигукнув Пенкроф. – У нас дорогий кожен день, і якщо й ви поїдете, завтра ми позбудемось чотирьох рук замість двох!
– Ми повернемося післязавтра вранці, – відповів інженер. – Я повинен поїхати до загону!.. Я хочу зблизька побачити, що там із виверженням вулкана.
– Виверження! Виверження!.. – невдоволено пробурчав Пенкроф. – Ніби на світі нема нічого важливішого за виверження! Чхати я хотів на всі ті виверження!..
Але Сайрес Сміт, не зважаючи на морякове бурчання, все ж таки вирішив їхати. Герберт залюбки також пристав би до інженера, проте, аби не завдавати прикрощів Пенкрофу, і не заїкнувся про своє бажання.
Наступного дня на світанку Сайрес Сміт і Айртон сіли у воза, запряженого двома онаграми, і клусом поїхали до загону.
Над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися із кратера вулкана. Низько зависнувши над землею, вони складалися не тільки з диму, а й з найдрібнішого вулканічного попелу й пилу. Вулканічний попіл такий легкий, що іноді висить у атмосфері місяцями. Наприклад, в Ісландії після виверження вулкана в 1783 році майже рік у повітрі тримався пил, крізь який ледве пробивалося сонячне проміння.
Проте найчастіше оті попелясті хмари досить швидко осідають на землю, й так було і в цьому випадку. Не встигли Сайрес Сміт і Айртон під’їхати до загону для худоби, як землю несподівано встелила сірувата пелена. Дерева, трави – все вкрилося грубим рівним шаром сірої пудри. На щастя, в цей час повіяв північно-східний вітер і відніс вулканічні хмари в море.
– Яке дивне явище, пане Сміт! – сказав Айртон.
– Точніше, грізне явище, – відповів інженер, – ці пуцолани, ця порошковидна пемза, одне слово, весь цей мінеральний пил свідчить про те, що вулканічні процеси відбуваються не близько від поверхні землі, а в її глибинах.
– І ми нічим не можемо зарадити?
