За годину до початку лекції я пішов до ресторану «Пудель». Тут я пообідав у товаристві мого агента, як Пінкертонові забаглося іменувати себе. Звідти він повів мене, мов бика на різницю, до величезної зали, де я опинився сам на сам з усім Сан-Франціско, один-однісінький посеред сцени, якщо не рахувати стола, склянки з водою, а також віддрукованої на машинці лекції, творцем якої був Гаррі Міллер і частково я. Я почав читати — у мене не було ані часу, ані бажання вчити всю ту нісенітницю напам'ять. Читав я квапливо й несміливо, бо не міг угамувати почуття сорому. Час від часу, коли я зустрічався поглядом з парою розумних очей або натрапляв на винятково соковитий міллерівський дотеп, серце моє обривалося і я починав белькотіти щось незрозуміле. Слухачі позіхали, совались у кріслах, перешіптувались, бурчали і врешті почали вигукувати: «Голосніше! Нічого не чути!» Я взявся пропускати сторінки і, не знаючи тексту, майже щоразу натрапляв на середину фрази, зовсім не пов'язаної з попередньою. Мені видалося вельми зловісним знаком, що ніхто не сміявся, слухаючи мене. Правду кажучи, я очікував найгіршого, навіть образ на свою адресу, — аж коли відчув, наскільки все це кумедно. Я ледь не засміявся, і коли мені знову крикнули, щоб я читав голосніше, я вперше усміхнувся до своїх слухачів.
— Гаразд, — відповів я. — Спробую читати голосніше, хоча, на мою думку, нікому не хочеться слухати мене, що воно й не дивно.
І слухачі, й лектор дружно зареготали. Мій імпровізований дотеп викликав гучні й тривалі оплески, що довго не вщухали. Невдовзі, перегорнувши відразу три сторінки, я весело зауважив:
— Ось бачите, я пропускаю все, що можливо.
Цим я ще дужче прихилив до себе слухачів. Коли я врешті зійшов зі сцени, мені вслід сміялись, тупотіли ногами, кричали й вимахували капелюхами.
Пінкертон сидів за лаштунками і щось гарячково нотував у своєму записнику. Побачивши мене, він скочив на ноги, і я з подивом помітив у нього на очах сльози.
— Любий мій! — вигукнув він. — Я цього ніколи собі не прощу, й ти мені ніколи не подаруєш! Та я ж хотів як краще… А як шляхетно ти скінчив лекцію! Я боявся, що нам доведеться на виході вертати гроші…
— Так було б чесніше, — відповів я.
До нас підійшли репортери на чолі з Гаррі Міллером, і я не без подиву виявив, що вони — дуже приємні люди, що на них значно більше намовляють, ніж вони того заслуговують, і навіть сам Гаррі Міллер — досить порядний джентльмен. Я замовив устриць та шампанського (лекція дала нам значний прибуток) і, відчувши потребу розрядити своє напруження, почав жартувати. За столом не вщухав регіт. Вельми натхненно розповів я про безсонну ніч над літературним твором Гаррі Міллера, змалював усю гаму почуттів, які пережив, стоячи перед публікою. Веселі репортери присягалися, що я — душа товариства, що я — король лекторів, і — о чарівна сила преси! — якби ви прочитали в газетах дописи про мою лекцію, надруковані наступного дня, то подумали б, що вона мала величезний успіх…
Повертаючись додому того вечора, я був у прегарному настрої, але Пінкертон журився за нас обох.
— Лаудене, я цього ніколи собі не прощу! — повторював він раз у раз. — Зміркувавши, що ідея цієї лекції тобі не до вподоби, я мав би прочитати її сам!..
РОЗДІЛ VII
СПРАВИ ЙДУТЬ НА ПОВНИЙ ХІД
Хімічний склад їжі мудреця і дурня, слона і горобця однаковий — ті самі елементи, що набули найрізноманітніших форм, підтримують існування всіх жителів землі. Побачивши Пінкертона в новому середовищі, я переконався, що це правило слушне і для тієї розумової діяльності, яка допомагає нам пізнати «радість добування грошей». Як хлопчак, що начитався Майн Ріда, і тепер, затиснувши в руках іграшкову рушницю, крадеться уявними пущами, так Пінкертон, прямуючи по Керні-стріт до своєї контори, відчував себе однією з найважливіших дійових осіб на сцені життя, а випадкова перемовка з мільйонером надовго повнила все його єство щастям. Реальність була для нього романтичною, він пишався своєю діяльністю, він купався в діловому житті. Уявіть собі, що хтось викопав з намулу на Коромандельському узбережжі стародавній галеон [60]і, поки його швидкохідна шхуна лежить у дрейфі неподалік, під гуркіт прибою він одмірює відрами золоті злитки при світлі вогнища з корабельних уламків; хоча цей щасливець, без сумніву, стане володарем незмірно більших багатств, йому не пізнати й половини того романтичного хвилювання, з яким Пінкертон підбивав у спорожнілій конторі свій щотижневий баланс. Кожен долар був наче скарб, віднайдений у таємничих морських глибинах, кожна операція — наче пірнання шукача перлин, а коли Пінкертон удавався в біржові спекуляції, він відчував, що стрясає самі опори сучасності, що в цей час у найвіддаленіших країнах люди, наче на бойовий поклик, беруться до діла, а в сейфах мільйонерів здригається золото. І він робив це з невимовним захопленням.
Я так і не розпізнав до пуття всього розмаїття ділової діяльності Пінкертона, але було п'ять зовсім не пов'язаних між собою справ, про які повсякчас говорив і якими пишався. «Коньяк Золотого штату, тринадцять зірочок, ліцензійний» (досить ароматна рідина), займав неабияке місце у думках Пінкертона, він вихваляв його у велемовному, але не дуже гідному віри трактаті «Навіщо пити французький коньяк? Звернення до розумних людей». Він тримав також рекламну контору — давав поради.
Укладав проспекти і виступав посередником між власниками друкарень та недосвідченими або некмітливими Людьми, яким потрібна була друкована реклама: тугоДум-галантерейник просив поради, спритний театральний агент — інформації про місцеву публіку, і кожен клієнт втримував примірник його брошури «Як, коли і де, або кишеньковий довідник з реклами». Щосуботи він фрахтував буксир і вивозив охочих у море, забезпечуючи їх гудками та принадою для шестигодинної риболовлі за п'ять доларів з чоловіка. Мені розповідали, що дехто з Пасажирів (безперечно, досвідчені рибалки) ще й наживався на цих рейсах. При нагоді Пінкертон купував судна, що зазнали катастрофи або відслужили свій вік; г» часом вони виходили в море (не втямлю, яким чином), і вже під новими назвами, і плавали на океанських маршрутах під прапорами Болівії чи Нікарагуа. І, нарешті, була якась сільськогосподарська машина яскраво-червоного та блакитного кольорів, — вважалось, що в ній давно відчувалася потреба»; тут Шнкертонові належала Десята частка патенту.
Це були його офіційні, головні справи. «Опріч генеральних справ» (його власний вислів), він проводив найрізноманітнішу і вельми таємничу діяльність. Жоден долар, Таким він володів, не лежав без руху — Пінкертон жонглював усіма ними водночас, мов клоун апельсинами. Мої власні заробітки, коли я почав одержувати свою частку прибутків, він лише показував мені; вони негайно зникали, мов ті ілюзорні монети-дарунки, які вручають дітям Дише для того, щоб опустити їх у церковну скарбничку. Одбивши тижневий баланс, Пінкертон приходив усміхнений, бив мене в плече і заявляв, що чистий прибуток Сягнув величезної цифри, а після цього виявлялося — tin не має чверті долара на чарку віскі.
— Що ж ти зробив із прибутком? — питав я.
— Знову пустив в обіг! Долари знов у ділі! — відповідав Пінкертон, і в його голосі чулося невимовне захоплення. Він визнавав лише капіталовкладення і терпіти не міг біржової гри.
— Ніяких акцій, Лаудене! — казав він. — Розумний бізнес — і більше нічого!
Але, їй-право, найазартніший біржовик ужахнувся б самого тільки натяку на деякі Пінкертонові вкладення! Розповім про одне з них, яке мені пощастило простежити від початку до кінця. Він купив сьому частину фрахту якоїсь злощасної шхуни, що йшла в Мексіку з контрабандною зброєю, а звідти мала повернутися до Сан-Франціско з контрабандними сигарами. Про сумні наслідки цього заходу — катастрофу судна, конфіскацію шхуни і судовий процес зі страховою кампанією — я не згадуватиму, бо це надто сумно. «Діло не вигоріло», — це все, що сказав Пінкертон, але я зрозумів, що його становище похитнулося. Я довідався про цю операцію зовсім випадково, бо Пінкертон незабаром перестав утаємничувати мене в свої справи — про причини я ще розповім.
