Останні слова Джіма, — якщо взяти до уваги недавні обставини, — пролунали іронічно. В усякому разі, Нейрс лише промимрив щось у відповідь.
— Капітане, — вів Джім далі, — ви знаєте, щoб нам треба? Ви доведете «Нору Крейн» до острова Мідуей, розберете бриг, зайдете в Гонолулу і повернетесь у Сан-Фран-ціско. Гадаю, все ясно?
— Так, — відповів Нейрс тим самим неприязним тоном. — Через причини, які, гадаю, вам відомі, такий рейс мене влаштовує, але спочатку треба нам дещо уточнити. Це ми зараз і зробимо, містере Пінкертон. Та чи буду капітаном я, чи хтось інший, вам не можна марнувати час. Хай містер Джонсон з вашою запискою збирає команду й готує судно до виходу. Ці бестії, — додав він із виразом нестерпної огиди, — здається, тверезі. Тож примусьте їх працювати, щоб вони не напилися…
Так і вирішили. Коли Джонсон з матросами пішов, Нейрс полегшено зітхнув.
— Ну, тепер нам ніхто не завадить поговорити, — мовив він. — В чім суть вашої справи? Ви наробили багато галасу, ваша об'ява схвилювала весь приморський район, а це мене не влаштовує, бо саме зараз мені треба лишатися в тіні. Однак, перш ніж прийняти судно, я маю твердо знати, куди й навіщо його вести.
Тоді Пінкертон розповів йому всю історію; почав він по-діловому, докладно, та поступово захопився й став говорити гаряче, схвильовано. Нейрс мовчки курив, так і не знявши капелюха, і лише похмуро кивав на кожен новий поворот у наших пригодах. Проте в його блякло-блакитних очах уже блищали вогники, виказуючи зацікавленість.
— Отож ви самі розумієте, — скінчив свою оповідь Пінкертон, — що Трент, найімовірніше, вирушив у Гонолулу, а там він зможе всього лиш за п'ятдесят тисяч доларів зафрахтувати підходящу шхуну й дістатися Мідуею. Ось чому мені й потрібен справжній капітан! — мовив Джім, знову захоплюючись. — Цей бриг мій, я заплатив за нього готівкою, і якщо доведеться боронити його зі зброєю в руках, то треба битися на совість. Я скажу вам відверто: якщо ви не повернетесь через дев'яносто днів, мене чекає одне з найтрагічніших банкрутств, про які будь-коли чули в нашому штаті. Для містера Додда й для мене мова йде про життя або смерть. Дуже можливо, що на острові дійде до стрілянини. Тож коли я почув учора ваше прізвище, а надто сьогодні, коли зустрівся з вами, я сказав собі: «Нейрс! Саме він і потрібен мені!»
— Наскільки я розумію, — зауважив Нейрс розглядаючи попіл своєї сигари, — чим раніше я виведу шхуну в відкрите море, тим краще для вас.
— Ну, я ж казав, що ви саме той капітан, про якого я мріяв! — вигукнув Джім, аж підскочивши на ліжку. — Ви зовсім не схожі на тих шахраїв!..
— Хвилиночку, — зупинив його Нейрс. — Це ще не все. Я чув, що на судні буде суперкарго [78].
— Так, це містер Додд, мій компаньйон, — відповів Джім.
— Не бачу потреби, — сухо зауважив капітан. — Мені ще не випадало плавати на судні, де було б два капітани.
— Не розчаровуйте мене, — заперечив Пінкертон, — ви кажете, не подумавши. Я ж не пропоную вам узяти в руки керівництво справами фірми, еге ж? Не пропоную. А це ж не просто рейс, це ділова операція, і нею займається мій компаньйон. Ви будете вести судно, наглядати за розвантаженням брига, контролювати команду — турбот вам вистачить. Але запам'ятайте відразу: все має бути зроблено так, щоб містер Додд був задоволений, тому що платить за все містер Додд.
— Я звик, що мною задоволені, — відповів містер Нейрс, густо червоніючи.
— Не маю сумніву! — вигукнув Пінкертон. — Я вас розумію: ви любите показати колючки, але ви чесний і відвертий чоловік.
— І все ж нам треба уточнити становище, — мовив Нейрс, уже спокійніше. — Кажу про моє становище. Я не збираюсь іти в рейс штурманом. Досить того, що я взагалі згодився мати справу з цією нікчемною шхуною.
— Ну ось що, — зауважив Джім, весело підморгуючи, — Ви тільки не перечте мені стосовно баласту, і ми зробимо з неї баркентину [79].
Нейрс ледь помітно всміхнувся. Нетактовність Пінкертона знову допомогла йому.
— І ще одне, — провадив капітан, вважаючи, мабуть, попереднє питання вирішеним. — Як з її власниками?
— О, тут можете покластись на мене. Адже я з компанії Лонгхерста, як вам відомо, — відповів Джім з нотками ображеного гонору. — Той, хто влаштовує мене, влаштує і їх.
— А хто вони? — запитав Нейрс.
— Мак-Інтайр і Спіттел, — відповів Джім.
— Ну, коли так, то дайте мені вашу візитну картку, — відповів капітан, — і не варто нічого писати. Мак-Інтайр і Спіттел у моїх руках.
Хвальба на хвальбу: це було звичкою і Нейрса, і Пінкертона, двох найгоноровитіших людей, яких я будь-коли знав. Відновивши таким чином свою гідність у власних очах, капітан підвівся і, двічі сухо вклонившись, покинув контору.
— Джіме, — сказав я, ледве за Нейрсом зачинилися двері, — цей чоловік мені не подобається.
— Доведеться змиритись, Лаудене, — відповів Джім. — Він — типовий американський моряк: хоробрий, як лев, напрочуд винахідливий, дуже шанований судновласниками. Це людина високої репутації.
— Репутації жорстокої тварини, — докинув я.
— Кажи, що хочеш, — заперечив Пінкертон, — але нам поталанило, що ми натрапили саме на нього. Я хоч завтра звірив би йому життя Меймі.
— До речі, як у тебе з Меймі? Джім застиг з одягом в руках.
— О, маленька Меймі — найдушевніше і наймужніше створіння! — вигукнув він. — Лаудене, я намірився був розбудити тебе вчора, і ти, либонь, не образишся на мене за те, що я не зробив цього. Коли я прийшов, ти спав, а обличчя в тебе було таке стомлене, що я вирішив не турбувати тебе. Новини, подумалось мені, можуть і зачекати до ранку, тим паче, що навіть ти, Лаудене, не переживеш їх так, як я.
— Що ж це за новини? — нетерпляче спитав я.
— Було це так. Я пояснив Меймі наше становище і сказав, що не маю права женитися. «Ти мене розлюбив?» — спитала вона. О Лаудене, ти тільки подумай! Ну, я ще раз усе їй пояснив, не приховуючи, що нам загрожує банкрутство, що тобі треба обов'язково їхати, що я хочу, аби ти неодмінно був моїм весільним дружком, і таке інше… «Якщо ти мене ще любиш, то, гадаю, у нас єдиний вихід, — відповіла вона. — Одружімося завтра, і містер Лауден встигне стати твоїм дружком, перш ніж відбуде в плавання». Отак вона й сказала, просто й ясно, наче котрась із героїнь Діккенса! Навіть банкрутство її не злякало. «Тим більше я буду потрібна тобі», — сказала вона. О Лаудене, як би я хотів бути гідним її! Я думав про це вночі, коли стояв біля твого ліжка, я молився за нас трьох — за тебе, за Меймі і за себе; не знаю, як ти ставишся до молитов; а я хоч і зробився черствим ділком, відчув: на мене зійшла благодать. І я вирішив, що це відповідь. Нікому ще так не таланило, як мені! Ти, я і Меймі — це наче мотузка з трьох пасмочок, Лаудене. Годі й уявити, що хтось із нас може померти… І ти їй дуже сподобався: вона вважає, що у тебе вишукані манери й аристократична зовнішність, і вона теж бажає, аби ти був моїм дружком на весіллі. Вона називає тебе «містер Лауден» — це ж звучить так дружньо! Вчора вона не спала до третьої години — ладила своє весільне вбрання. Як любо було дивитися за нею, Лаудене! Стежити, як вправно снує голка в її руці, і думати: «Весь цей поспіх, Джіме, лише тому, що вона хоче вийти за тебе заміж!» Я не вірив власним очам — це була справжня казка!
Отак безпосередньо і щиро виливав Джім радість свого переповненого почуттями серця, а я намагався вловити в тій безладній балаканині подальші плани, що вже завихрилися в його голові. Виявилося, що вони збираються повінчатися саме сьогодні, що весільна вечеря буде в ресторані Френка, що потім вони піднімуться на борт «Нори Крейн», аби побажати успіху нашій команді, і що потім ми з Джімом попрощаємось: він почне нове, сімейне життя, а я попливу на атол Мідуей. І якщо я й відчував неприязнь до міс Меймі, то тієї хвилини я все забув: адже вона явила справжню мужність і доброту, чарівність і відданість. І хоч небо вкрили свинцеві хмари й Сан-Франціско був як ніколи похмурий, брудний та жалюгідний — так, наче миттю постарів, — весь час, поки я гарячково закінчував свої справи в порту й залюднених конторах, серед нестерпного галасу й непривабливих краєвидів, у моїй душі звучала ніжна музика — я згадував про щастя свого друга.
