Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей

Якусь мить Клоссові здавалося, що Мюллер його вдарить; він майже впритул бачив обличчя гестапівця, витріщені очі й кадик. Нарешті Мюллер опанував себе.

— Ви не хочете говорити, — процідив він крізь зуби, наголошуючи на слові “ви”. — Нам уже доводилося мати справу з різними німецькими офіцерами.

— Я не знаю, — спокійно відказав Клосс. — Мені, на жаль, не вдалося цього встановити.

Його спокій і чемність вивели німців з рівноваги.

— Про що йшлося під час зустрічі з адміралом? — запитав Мюллер.

“Отже, вони знають про це”, — подумав Клосс.

— Зателефонуйте, будь ласка, адміралові, — не гаючись, відповів вій.

— Ви глузуєте з нас! — закричав Мюллер. — Ви, певно, ніколи не мали справи з гестапо. Та й не знаєте ще, чи вам вдасться взагалі звідсіля вийти… Я… — він поперхнувся власними погрозами.

“Зараз”, — подумав Клосс. І схопився з стільця. Його крик анітрохи не поступався крикові Мюллера.

— Мені соромно за вас! — загримав Клосс. — Ви поводитеся, як звичайні есесівці! Як ви ставитеся до офіцера, котрий хоче з вами працювати! Як до ворога!

— Ви хочете з нами працювати? — повторив Мюллер. На його обличчі з’явилося здивування. — Може, закурите, обер-лейтенанте?

“Крик діє на них, як холостий постріл”, — подумав Клосс.

— Охоче, — відповів він.

— Давайте поговоримо по-діловому. Сідайте. Чи розмова з адміралом стосувалася й Інгрід Кельд?

Клосс затягся димом. Він почував себе зараз як гравець у покер, що має дві пари і не може їх звірити. У суперника був принаймні фуль.

— І так, і ні, — сказав він.

На обличчі Мюллера з’явилася недовіра.

— Що це означає? — пробурмотів він.

— Адмірал, — поволі говорив Клосс, — дуже хотів би знати, чому вас цікавить Інгрід Кельд. Він вилаяв нас, тобто мене й Шульца, за те, що ми її випустили з рук. Вважав, що її можна було використати.

— Он як! — Важко було зрозуміти з цих слів, чи Мюллер вірить. — Отже, ви вважаєте, що адмірал не знає, де Інгрід Кельд?

— Не знає, — відповів Клосс і подумав: не виключено й те, що одного дня Канаріс продасть його, Клосса. Він, звичайно, не дав би й ламаної копійки за лояльність шефа німецької військової розвідки, але зараз не міг грати інакше.

— Ми все-таки гадали, — мовив Мюллер, — що в абверівців теж рильце в пушку. Викрали в нас прекрасну агентку! — верескнув він, знову втрачаючи контроль над собою. — Бо заздрять моїм успіхам. Канарісові кортить довести фюрерові, що тільки його апарат чогось вартий. Але це йому не вдасться…

— Пане гауптштурмфюрер, — сказав Клосс і знову відчув подих великої гри, — я вчора ввечері був з Інгрід у “Золотому змії”. Бачив, як вона, розмовляла там з якимось молодиком у цивільному… — Гестапівці слухали з величезною увагою, а Клосс снував далі свою химерну оповідь. — Я, певна річ, не надав тоді цьому епізодові ніякого значення, ба, навіть забув про нього і лише сьогодні пізно ввечері якось зіставив цей факт із зникненням Інгрід… (“А якщо Больдт все-таки випустить шведку, отоді я матиму халепу”, — думав він. Та вже після розмови з генералом це навряд чи могло статися). Отже…

— Як виглядав цей чоловік? — закричав Мюллер.

— Високий, з худим, видовженим обличчям. Характерний шрам на щоці. Як у пана Шабе…

Клосс змовк. Мюллер підозріло глянув на свого помічника.

— Я не чув, на жаль, їхньої розмови, але коли проходив повз них, то кілька слів запам’яталися мені: завтра в Потсдамі.

— Чому ви про це нічого не сказали?

— Я ревнував Інгрід. Думав, що йдеться про якесь побачення. Вночі їздив у Потсдам…

— Ага, то ви їздили мотоциклом у Потсдам?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Шабе! — вигукнув Мюллер. — Негайно машину з солдатами і в Потсдам! Ви поїдете з нами?

— Ні. Я хотів би вже вернутися додому, — промовив Клосс. — Гадаю, що на сьогодні з мене вистачить.

Цього Клосс, однак, не сподівався: його завели в гараж у глибині якогось дворища і коли він глянув на їхні обличчя, холодні й рішучі, то зрозумів, що найважче ще попереду. Виходить, чатували на нього неподалік від резиденції гестапо. А потім виринули з пітьми і вхопили його попідруч… Шульц і Штольп. Елегантний Шульц і незграбний ад’ютант Больдта з перебинтованою головою.

— Ви збожеволіли! — сказав Клосс.

Ті мовчки ввели його в гараж і обидва витягли зброю, Клоссів пістолет Шульц сховав собі в кишеню.

— Гансе, — промовив Шульц, — Гансе, наївний чоловіче… Ти гадав, що нас ошукаєш. Я ж тобі казав: сиди собі в “Золотому змії”. Вклепався ти в паскудну історію, голубе…

— Працюєте разом, — серйозно мовив Клосс. — Я здогадувався про це.

— Не панькайся з ним! — гаркнув Штольп. — Це він так почастував мене. — Штольп помацав рукою голову. — Розповідай! — звернувся він уже до Клосса. — Що ти наговорив Мюллерові?

Клосс зненацька пирснув сміхом. Страшенно дурне становище! Що це за клубок!

Обоє дивилися на Клосса, як на причинного…

— Розповідай! — крикнув Штольп.

— Дурненький мій, якби я їм хоч що-небудь сказав, то ви б уже тут не корчили з себе героїв. А втім, ви переконаєтесь у цьому за годину: Мюллер не прийде до Больдта і не знайде Інгрід Кельд.

— Це вже не має ніякого значення, — промовив Шульц. — Ця дівчина втекла!

Тепер йому вдалося вивести Клосса з рівноваги. Отже, все надаремно! Весь задум розвалився, як карткова хатка! Інгрід Кельд знову на волі! Смертельна загроза нависла не тільки над зв’язковою, а й над ним теж!

— Ідіоти! — вибухнув Клосс. — Як ви могли дозволити їй втекти! А нехай вас… — Тут йому кортіло вилаяти їх по-польському. Німецькі лайки не були такі соковиті.

Обидва офіцери дивилися на нього страшенно здивовано. Цей вибух люті був цілком щирий: вони не мали в цьому сумніву.

— Так ти їй не допомагав утекти?

Вони гадали, що це він! Ну, звичайно, у них були підстави так думати. Тепер вони нічого не розуміють.

— Я не приховуватиму, — сказав Шульц, — що ми вскочили в халепу. Інгрід Кельд знає надто багато. Та й ти теж знаєш багато…

— …але ти в наших руках, — докінчив Штольп і зняв із запобіжника пістолет.

— Мені прикро, Гансе, — Шульц теж підняв зброю.

— Сховайте свої іграшки. — У голосі Клосса не було нути страху, тільки лють. — Ви телепні, справжні телепні! І вся ваша офіцерська конспірація — дитяча забавка, цукерка для гестапо… Ви поводитеся, як блазні… Ти, Шульце, гадаєш, що я не залишив собі шляху для відступу? Якщо мене не стане, лист до Кірстговена потрапить у належні руки, — тепер Клосс відкрив свої козирі. Більше йому нічого не лишалося! А що він, шантажуючи, трохи переборщив…

— Ти знаєш! — крикнув Шульц.

— Знаю… і навіть більше. Я хочу врятувати вас, ідіоти, ще раз хочу вас врятувати… Сховайте ж нарешті свої іграшки!.. Хоч користі з вас, власне кажучи, ніякої… Нічого ви не варті, панове офіцери…

Шульц поклав пістолет у кобуру. Штольп, повагавшись якусь мить, зробив те саме.

— Я хотів би тебе, Гансе, мати за спільника, — сказав він.

— Май за кого хочеш, — знизав плечима Клосс.

Згодом йому доведеться розплутувати всю цю справу і розіграти її до кінця. Тепер же його цікавило зовсім інше: коли втекла Інгрід, як саме і скільки в нього лишилося часу? Точніше, тільки останнє: скільки ще лишилося часу? Минуло кілька хвилин — і Клосс ступав уже по сходах будинку на Альбертштрассе. Він вважав, що Інгрід або ж повернеться додому і звідти зателефонує Мюллерові, або ж з вілли Больдта піде в гестапо і приїде з Мюллером по свої речі. Поки вона дістанеться до центру міста, мине більше години. На вокзалі їй треба бути о другій годині ночі, щоб видати в руки гестапо зв’язкову, що прибуває з Парижа. Поїзд до Стокгольма, яким вона мала поїхати, відходить двома годинами пізніше. Отже, можна сподіватися, що ці дві години Інгрід почекає на вокзалі. Клосс глянув на годинник — було п’ять хвилин на другу. Якщо Інгрід Кельд схоче встигнути забрати речі, вона повинна прийти сюди найпізніше через двадцять хвилин.