«Чорна зоря» - Вахек Еміл

— Не знаю, — відказав глузливо. — Ніколи не звертав на це уваги. Оглядаючи хворих, не дивлюся на їхні ноги. На жіночі теж. Я не швець.

— Ви оглядали його коли-небудь?

— Двічі. Ліда посилала його до мене, у нього хворі нирки. Я вже вам, здається, казав, що хоч вони розлучилися, Ліда, однак, дбає про нього. Втім, до мене може прийти будь-який хворий. Гадаю, в нього нормальна чоловіча нога. Мабуть, така, як у вас чи в Клубічка.

— Але в Клубічка нога мала! — мимоволі вигукнув Трампус.

— Тож і не виключено, що людина, котра завдала вам стільки мороки, був ваш шеф. Тільки Салач вродливець, а от про Клубічка, мабуть, цього не скаже навіть його найліпший приятель. А тепер ви мене справді пустіть. Сьогодні субота, а в суботу у клініці завше цирк, бо люди, якщо ви помітили, найохочіше йдуть до лікаря саме в суботу.

Соумар вийшов, однак відразу ж повернувся, взяв зі столу мармурову статуетку й поклав до портфеля.

— Гарна робота, — сказав, — продемонструю частини черепа і мозку в клініці.— І вийшов.

Тепло і тиша подіяли на Трампуса так, що він сів у крісло, сподіваючись хвильку відпочити, і непомітно заснув. Збудив його якийсь шурхіт. Розплющив важкі повіки: офіціантка прийшла прибирати посуд після сніданку. Погляд її заметався по столу, та, зустрівшись із Трампусовими очима, вона взяла хутенько тацю, всміхнулася й вийшла своєю пружною ходою.

«Справдешня манекенка», — подумав Трампус. Кілька хвилин єну підбадьорили його. Він зрозумів, що підозрювати Соумара смішно; професор не має нічого спільного з Барбароссою. Так, але, багато знаючи про Салачову, професор, однак, не прохопився б і словом навіть на тортурах. «Неясна Клубічкова телеграма мала інший зміст, ніж я гадав. Треба пильнувати, щоб Соумарові нічого не сталось. Але який зв'язок є між ним і справою Салачової? Знатиму про це тільки тоді, коли Салачова прокинеться. Тож будемо його стерегти». Трампус гукнув Голца й послав до клініки, наказавши не зводити очей з Соумара й зателефонувати до криміналки, щоб сюди прислали іншого детектива.

Розглядаючи пейзаж на стіні й мріючи про годинку сну більше, ніж про спасіння душі, Трампус уперше відчув страх, що взяв на свої плечі надсильний тягар. Коли він вимагав у Брно від Клубічка доручити йому цю справу, вона здавалась надто простою. Думав, що примусить Салачову, коли наздожене, пояснити все. Але артистка нічого не пояснила, бо Пулпан її приспав. І що найгірше — справа розвивається дедалі зловісніше, а він до неї не може підібрати ключа. Тепер усе було ще заплутаніше, ніж напочатку. Сподіватися можна тільки на те, що Салачова прокинеться завчасно і схоче дати свідчення. А як не схоче?

Зненацька задзвонив телефон. Трампус узяв трубку.

— Трампус. Професор у клініці.

— Саме ви мені й потрібні, пане, — озвався знайомий голос. — Це Кост із вілли Салачової.

— Знов щось сталося? — злякано спитав Зденек.

— Нічого не сталося, пане, але з криміналки сюди протелефонували текст нової телеграми пана Клубічка.

— Що там іще? — невдоволено спитав Трампус.

— Я вам прочитаю, пане, тут зовсім мало: «Трампусові. Ви насправді стежите за С?» Це все, пане.

Трампус поклав трубку. «Що б це могло бути? Клубічко, певне, дізнався, що хтось замишляє лихе проти Соумара, й сумнівається, чи я стережу його досить пильно… — Нараз сонливість його пропала, він підхопився з крісла. — Але ж я й справді погано стережу. Пустив без нагляду до клініки й задовольнився тим, що аж через десять хвилин послав слідом Голца. І навіть не сказав Голцеві взяти таксі». Трампус уявив собі клініку. Соумар бігає з палати до палати, як то роблять боги-професори, йде коридорами, де чекають пацієнти. Потім, відпустивши весь почет, професор ввійде до свого кабінету й прийматиме хворих. Між ними може затесатися суб'єкт, що має вчинити на нього замах. І зробить не зовсім легко, та ще й зникне непомітно. Яка там користі, від Голца? Коли б він навіть захотів піти з професором до кабінету, Соумар його напевно прожене. Треба витягти Соумара з клініки. Не роздумуючи довго, Трампус схопив телефон і попросив з'єднати його з клінікою Соумара. Минула вічність — може, хвилин п'ять, — поки озвався невдоволений Соумарів голос.

— Це я, Трампус, професоре. Ви повинні негайно повернутися до санаторію.

— Оцього я не зроблю, — відказав Соумар стомлено. — Як це ви собі уявляєте? Я допіру зробив обхід і зараз оглядатиму пацієнтів. Гадаю, що їх у приймальні щонайменше двадцять душ. Повернуся не раніше ніж за годину; точніше, це буде години за дві, навіть коли я поспішатиму.

— Але цього вимагає справа Салачової,— збрехав Трампус.

Соумарів голос набув зовсім іншого відтінку.

Що з нею? — спитав він стривожено. — Щось сталося?

— Вона прокинулась, і з нею стався новий приступ. Асистент не може дати собі ради, і тому я дзвоню вам.

— Гаразд, зараз буду.

«Хвалити бога, — подумав Трампус, — усе йде як по маслу. А тепер я його тут замкну, хай хоч гопки скаче».

За хвилю в коридорі почулися квапливі кроки — двері розчахнулися, і на порозі став захеканий Соумар.

13

— Що з Лідою? — вигукнув він. — Де Пулпан? Що це був за приступ?

— Уже минув. Вона заспокоїлася і знову спить.

— Я дуже радий, — з великою полегкістю мовив Соумар. — Щиро кажучи, я боюсь її пробудження, як грішник пекла, — З цими словами він простягнув руку до кнопки.

— Хочете кликати доктора Пулпана?

Соумар кивнув головою.

— Сподіваюсь, він мені змалює її приступ краще, ніж ви.

— Не кличте. Він вам нічого не змалює — приступу не було.

— Але… — випалив зчудований Соумар.

— Я не міг придумати нічого розумнішого, щоб витягнути вас із клініки.

Соумара затіпало від люті,

— Навіщо ви хотіли мене витягти з клініки? — напався він на Трампуса. — Навіщо ви мене з неї витягли? Щоб допитувати? Вам не здається, що це зухвальство з вашого боку? Я ж вам розповів уже все, що знав. Ви подумали про те, що через вас я покинув там людей, з-поміж котрих декому справді потрібна моя негайна допомога?

Соумар насунув на голову капелюх і рушив до дверей.

— Мені шкода, професоре, — сказав Трампус, — але ви повинні зостатися тут. Тобто я вас не можу відпустити до клініки. Хай вас там замінять.

— Ви що, збожеволіли? — обурився Соумар. — Клініка не кіно, люди ходять туди не заради втіхи. Коли ви вже так затялися… — він хвилю подумав і докінчив — То обіцяю вам, що приїду на новий допит відразу ж, тільки-но скінчу прийом.

— Я повинен вам сказати, що йдеться не про допит.

— А про що ж тоді?

— Я мушу взяти вас під варту, — збентежено мовив Трампус— Це, на жаль, неминуче, хоч я дуже шкодую.

Соумар вирячив на нього очі:

— Взяти під варту — мене? Чому? Ви нормальна людина? Може, ви хочете сказати, що заарештовуєте мене?

Трампус захитав головою:

— Взяти під варту і заарештувати — це різні речі.

Соумар вибухнув:

— Слухайте, як це все розуміти? Ви що, збираєтесь обмежити мою особисту волю? А є у вас на це право? Нема! Чи, може, є?

— Нема. І попри все я мушу взяти вас під варту.

Соумар аж захлинався від люті:

— Я про себе не надто високої думки, приятелю, але певен, що директор клініки, а також цього санаторію міг би вам за цю витівку добряче нагріти чуба.

— Абсолютно справедливо, — погодився Трампус. — Однак послухайте, професоре, я вам розкажу, чому так роблю. Мабуть, годину тому Клубічко надіслав телеграму з наказом стежити за вами, а щойно надіслав другу. Як я можу стежити за вами у клініці?

Соумар здивувався й сказав тільки:

— Але ж…

— Клубічко, — вів далі Трампус, — ніколи не був панікером, і якщо він двічі нагадав мені, аби я охороняв вас, то в нього є на це підстави і, мабуть, серйозні. Ось у чому суть справи. Можливо, мені слід було поїхати по вас у клініку, проте я мушу тут стерегти пані Салачову. Що я мав робити? Просто не придумав нічого ліпшого, як виманити вас із тих клінічних джунглів.