Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович

Сатіапал мовчав, дивлячись поверх голови співбесідника. Здавалось, він вирішував, що йому робити, і ніяк не міг дійти потрібного висновку.

— Ні, пане професоре, — сказав він зрештою. — Ви приїхали надто рано. Нічого я вам не дам, доки не визнаю за можливе оголосити результати експериментів на весь світ. Я не забув умови мого тестя. Наша спільна з ним наукова праця, справді, буде вперше опублікована в Росії. Але треба ще чимало попрацювати… А тепер лишається усунути одне непорозуміння. Ви, певне, гадаєте, що я обдурив вас у Стамбулі. Можливо. Але я був змушений це зробити, бо бачив, що ви не той, за кого себе видаєте.

— Так… Гм, так… — гмикнув Калинніков. — Власне, говорити більш нема чого.

Сатіапал спалахнув, але стримав гостру відповідь, яка просилася на язик.

— Ось погляньте! — він рвучко розкрив ящик стола і витяг стос книжок з численними закладками. Розгорнув одну з них. — Читайте!.. Страшна хронологія голоду в Індії… Починаючи з 1396 року, голод тривав понад десятиріччя і охопив усю південну Індію, де майже зовсім не лишилося населення. 1460, 1520, 1577 роки — голод. 1629–1630 роки — найсильніший з усіх відомих доти випадків голоду, який охопив увесь Декан. 1650, 1659, 1685 — голод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 — голод. Нарешті, 1791–1792 роки. Читайте! Це був найсильніший голод в країні. В області мараттів він до цього часу відомий під назвою “Дагі Бара”, тобто “голод черепів”, через величезну кількість черепів, які біліли на дорогах країни в ці роки. Про дев’ятнадцяте сторіччя і наші часи не слід навіть говорити. Голод охоплює Індію кожних вісім-дев’ять років!.. А ось, читайте! — Сатіапал метнувся до шафи, витяг звідти й жбурнув на стіл пачку газет. — Останній голод тисяча дев’ятсот сорок третього року. Читайте! “Першого вересня 1943 року люди почали вмирати просто на вулицях, і їхні трупи терзали собаки та хижі птахи”… “На початку жовтня 1943 року маунд рису коштував сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до дванадцяти літ їхні батьки продавали до будинків розпусти по ціні від 10 анн до двох рупій”… “В Калькутті, на вулиці Корнуеліс-стріт, у вересні валявся труп хлопчика, частково об’їдений собаками”… Нагадаю, що Калькутта — друге величиною місто Індії, а Корнуеліс-стріт — одна з головних вулиць… Ну?.. То невже ви гадаєте, пане професоре, що я, індієць, можу байдуже дивитися на страждання голодних?.. І кому потрібніше славетне відкриття академіка Федоровського — багатій Росії чи вбогій Індії?!

— Тому, — урвав його Калинніков, — хто може швидше втілити мрію в дійсність. А ваша країна не вбога, ні! Просто її грабують всі, кому охота.

Сатіапал зібрав і запхнув до шухляди книжки й газети.

— Припинимо розмову на цю тему, — сказав він похмуро. — Повторюю, що свій борг перед Росією сплачу. Та й годі… Чи не бажаєте ви, пане професоре, спочити? На нас з паном Лаптєвим чекають термінові справи.

Це був нічим не замаскований натяк на те, що аудієнцію слід вважати закінченою. Сатіапал навіть не запропонував Калиннікову ознайомитись хоча б з тим, що показував Лаптєву.

— Ні, пане Сатіапал, — з спокійною гідністю відповів Калинніков. — Я поїду додому. В свій час я мріяв про цю зустріч і уявляв її дещо іншою. Відрядження до Індії я сприйняв з радістю, бо знав, що ви тут. Але… Що ж — даруйте!

Професор вклонився і попрямував до виходу.

— Зачекайте, Михайле Петровичу, — сказав Лаптєв. — Я їду з вами.

Давно стримуване бажання вирвалося назовні. Він мало що зрозумів з цієї заплутаної історії, яка відбулась десь і колись, але образ Сатіапала остаточно втратив для доцента риси таємничої привабливості. Залишатися в цьому тоскному палаці Андрій не міг.

— Пане Сатіапал, ви дозволите мені оглянути хвору перед від’їздом?

— Прошу! — кинув Сатіапал і нахнюпившись вийшов з кімнати. Через кілька хвилин до Лаптєва підійшов служник і передав, що рані Марія чекає на російського лікаря.

Шлях до покоїв дружини Сатіапала Андрієві був відомий. Коли доцент ввійшов до кімнати, він, як і першого разу, насамперед побачив Майю, що сиділа поруч матері на ліжкові.

— Ідіть сюди, мій любий рятівнику! — хвора підвелась на ліжкові, і Майя підклала їй подушку під спину.

— Здрастуйте, Маріє Олександрівно! — весело привітався Лаптєв. — Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре?

— Майже. Але це, мабуть, тимчасове явище. Людина, яка втратила смак до життя, навряд чи житиме довго.

Належало б заспокоїти хвору, розповісти їй якусь принагідну повчальну історію, але Андрій Лаптєв відчував, що все це зайве. Справді, що могло підтримувати отут цю жінку, яка так ніколи й не змогла, безперечно, знайти своє місце на чужині?

— Я вам дуже вдячна, пане Лаптєв. Але я просила б вас ще про одну послугу. Ви сьогодні виїжджаєте, так?.. То розкажіть мені щось про Росію…

Андрій похитав головою. Що він міг розповісти?.. Рідне й близьке йому було б для цієї жінки чужим і незрозумілим. Спогади тільки б роз’ятрили душу йому самому, бо чужина лишається чужиною.

— Ну, гаразд, — тихо сказала Марія Олександрівна. — Хай іншим разом. Адже ви будете до нас приїжджати?

Куточком ока, наче зовсім ненавмисне, Андрій позирнув на Майю. Дівчина хмурилась, чекаючи на його відповідь.

— Так, приїздитиму. Якщо випаде час і нагода.

— Приїжджайте. А щоб ви не забули нас, я подарую вам одну річ з дуже невідповідною, правду кажучи, назвою — “камінь самозабуття”.

Майя взяла із столика невелику лаковану скриньку і передала матері. Та відкрила кришку, і перед Лаптєвим блиснув на чорній оксамитовій подушечці великий блакитний, дбайливо відшліфований кристал у формі гранчастого пласкуватого диска.

— Це не коштовність. Ювеліри навряд чи заплатили б навіть вартість обробки цього кристалу. Але це — одна з найцінніших речей роду Сатіапалів. Кожна мати передає цей кристал дружині свого старшого сина в день їхнього весілля. Подарунок не можна назвати щасливим: свою назву він дістав тому, що коли чоловік розлюбить дружину, їй лишиться тільки дивитися у цей кристал і згадувати минуле. Слід визнати, що цей камінь частково допомагає людині забути своє горе. Я знаю: самогіпноз, нічого неприродного. Але й я колись годинами дивилась у мінливу синизну оцих граней і бачила те, що втратила безповоротно… Камінь по праву належав Андрієві, моєму синові, — вірніше, його майбутній дружині. Тепер я дарую його вам.

Андрій не знав, як сприйняти цей подарунок. Марія Олександрівна помітила його вагання і поклала футлярчик з кристалом йому на долоню:

— Беріть! Рід Сатіапалів загинув разом з моїм сином. Мені було б дуже прикро, коли б я нічим не віддячила вам за турботи… Майю, піди, будь ласка, та замов для пас з паном Лаптєвим кави…

Андрій зрозумів, що рані Марія хоче сказати йому ще щось. Зрозуміла це й Майя і зразу ж вийшла.

— Пане Лаптєв, — прошепотіла хвора. — Мені лишилося жити недовго, я це знаю. Смерть мене не лякає. Але мене турбує доля дочки… Що вона тут робитиме?.. Умовте її поїхати до Радянського Союзу. їй там буде краще… Обіцяєте, пане Лаптєв?

— Обіцяю, — сказав Андрій. Зрештою, нічого іншого відповісти він не міг. — А зараз, Маріє Олександрівно, я маю їхати. На мене чекають.

— Щасти вам! — сказала хвора.

В коридорі Андрій зустрів Майю. Вона стояла, зажурено дивлячись у вікно, і рвучко обернулась, зачувши кроки.

— Ви закінчили “тет-а-тет”? — запитала вона з викликом. — Певне, мама знову клопоталася про мою долю… Всі клопочуться про мене так, ніби я немовля, і всі намагаються позбавити мене права хоча б на один самостійний рух…

— Прощайте, Майю! — Андрій підійшов до неї і взяв за обидві руки. — Я бажаю вам щастя і довго пам’ятатиму вас.

— Дякую… — дівчина враз обм’якла і знітилась. — Я не забуду вас теж. Ви зовсім не схожий на тих, кого мені довелося бачити. Мені здається, що саме такими сильними й незрозумілими і мають бути росіяни… А я…

Майя замовкла на мить і нахмурила чоло:

— Ви знаєте, що означає моє ім’я?.. “Майя”, як говорять священні книги брахманізму, це тільки марево, що сприймається за дійсність, фата моргана, яка розпливається, не лишаючи по собі й сліду… Певне, мої батьки несамохіть дали мені цілком влучне ім’я… А я так хотіла зробити щось дуже хороше, дуже красиве, — таке, що вразило б увесь світ! Мені здавалося іноді, що в мене за плечима є могутні крила, і досить їх випростати, щоб злетіти в надхмар’я… Не глузуйте з мене. Я говорю це тільки тому, що ви не схожий на інших і, можливо, хоч трохи зрозумієте мене… Мені тут дуже, дуже важко… Ви з’явилися, як посланець іншого, чужого й принадного світу, збудили в мені дух неспокою і суперечностей. Ви поїдете, а в мене ще довго-довго щемітиме серце за небаченим і незнаним… Пане Лаптєв, обіцяйте мені, що ви приїдете ще хоч раз, коли я запрошу вас сюди. Може, це буде обтяжливо для вас, але хоч пообіцяйте…