Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович

Олексій озирнувся на жінку, яка, не звертаючи уваги на них, продовжувала щось розтирати макогоном у глиняній мисці.

— Вона не чує, — відмахнулася Маруся. — Це моя тітка, татова сестра. Вона лікарка, травами лікує. Вона глуха… При ній все можна говорити.

Олексій розповів, для чого приїхав. У Марусі запалали щоки. Вона сплеснула руками.

— Ой, правда! Тут нечисто, в Олешках. Після білих стільки погані лишилось — біда! Офіцерики різні, куркульня, їх можна хоч зараз узяти. Хочеш, проведу? — вона схопилась і, готова до негайних дій, почала поправляти косинку на голові.

— Стривай, Марусино, — зупинив її Олексій. — Тобі Іларіонов говорив, що треба робити?

— Зрозумієш цього Іларіонова! Чи то тобі допомагати, чи то йому…

— За вказівкою Величка, будеш при мені для зв'язку. Відразу домовимось: накази виконувати точно і без суперечок. Обстановка складна!

На мить в її очах спалахнули непокірні вогники, але відразу ж і погасли.

— Гаразд, — сказала вона. — Зі мною клопоту не буде!

— Хтось знає в місті, що ти була в підпіллі?

— Ніхто.

— Ти ж і при білих тут жила?

— Так.

— А що робила?

— Хіба Величко тобі не казав?

— Ні.

— Зовсім-таки нічого?

— Зовсім.

Йому здалося, що Марусю це засмутило.

— Вистачало діла, можеш бути спокійним! — сказала вона і нахмурила тоненькі брови. — Ми з Анею Гольдман усю розвідку вели…

Олексій глянув на неї з недовір'ям. Він і раніше знав, що з зайнятих білими Олешок весь час надходять відомості про врангелівські війська, але ніколи не міг подумати, що посилає їх така тендітна на вигляд дівчина, майже дитина…

— У нас зв'язковим був дядя Фрол Селемчук, він рибалить на Конці, — розповідала Маруся. — Мало не через ніч їздив у Херсон, а він старий, шістдесят три йому… Ми тут таке затівали!.. Я вже ходила до них у штаб на роботу найматись, тільки не вийшло. Один офіцерик — мокрогубий такий, зуби гнилі, — дуже чіплявся. Думала, жива не вийду.

Олексій відкривав у дівчині все нові й нові риси. Він помітив дві, немов бритвою проведені, зморшки на стику брів; коли Маруся хмурилась, вони надавали її обличчю упертого, недоброго виразу. Іноді вона великим пальцем заправляла під косинку русі кучерики, що вибивались біля вуха: це був нервовий рух, в якому вгадувалася звичка постійно бути насторожі.

— А де зараз ця… Аня? — спитав Олексій.

— Аню спіймали, — потемнівши в очах, відповіла Маруся. — Той гнилозубий. Кароєв його прізвище — солдатам віддав на поталу, а потім її повісили за коси. Вона одна про мене знала і не виказала. Нас з нею разом у ЧК направив міськком комсомолу.

— Кароєв? — перепитав Олексій.

Це був контррозвідник, який завербував Солових…

— Закатували Аню… — Маруся зморщила ніс, у неї сіпнулося підборіддя. — Сама винна. Зі мною вони такого не зробили б!

— А чим же ти краща?

— Не краща. — Дівчина пошарила пальцями по плічку сарафана і з вшитої в ньому маленької кишеньки видавила срібний пакетик з фольги.

— Ось, — сказала вона, — Знаєш, що це таке? Найсильніша в світі отрута, мені один лікар пояснив. Називається ці-ян. Мабуть, китайська: в тринадцятій армії були хлопці з китайців, так у них імена схожі. Сунеш таку штуку в рота, зубами — р-раз — і відразу смерть. Умить вбиває! В Херсоні дістала, коли аптеку конфіскували. Я Ані говорила: візьми, знадобиться, в мене ще є. А вона каже: не треба, все одно не наважусь. Муку прийняти наважилась, а ці-ян ні…

— Слухай, Маріє, — сказав Олексій, — тут був раніше телеграфіст Солових…

— Був такий, — підтвердила Маруся, ховаючи пакетик у потайну кишеню. — Він при білих пропав.

— Ти знаєш, де він жив?

— Ні.

— Дам тобі адресу. В нього повинні бути родичі. Постарайся узнати, що їм відомо про нього, їх імена і взагалі про всю сім'ю. З сусідами поговори. Тільки обережно, щоб потім не базікали: от, мовляв, приходили, випитували.

— Зрозуміло.

— Завтра вранці знайдеш мене в штабі. Коли приставатимуть, хто та для чого, скажи, знайома або там наречена, чи що…

— Добре, — Маруся поправила кучерик біля вуха, — зроблю.

РОДИЧІ СОЛОВИХ

Побувати у родичів Солових Олексієві порадив Величко.

Злополучний телеграфіст, незважаючи на свій переляк, відмовився назвати даму серця. Варто було тільки заговорити про неї, як його наче хто підміняв.

— Ні, ні! — говорив він, притискаючи руки до грудей і гарячково поблискуючи очима. — Я жертва, і вона жертва!.. Я готовий усе розповісти! Я їх ненавиджу, цих негідників! Вони обдурили її так само, як і мене! Вона поетичне створіння… Вона вірила мені… Благаю вас: хай я один постраждаю!.. — Але він тут же лякався своїх слів, починав присягатися, що, піддавшись на умовляння контррозвідників, зробив необдумано, не бажаючи нікому заподіяти шкоди…

Його упертість викликала в Олексія почуття, схоже на повагу: як-не-як це було проявом характеру…

Можливо, телеграфіст говорив правду, і особа, що полонила його, справді була іграшкою в руках контррозвідників. Проте Олексій, а тим більше Величко, знали, що зв'язки з контррозвідкою легко не пориваються, що особа могла знати, кого, відступаючи, врангелівці залишили в Олешках.

Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..

План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися вивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних — працює на них. Потрапив би до білих — ще краще… Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути…

Коли спитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.

Це, здається, виглядало правдоподібно…

Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова — маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише, рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.

Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…

Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.

Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ґанком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в пічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де-не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.

Очевидно, це був шурин телеграфіста.

Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.

Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.