Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович

— А карту куди?

— Це тебе не обходить! Доставимо, куди слід. Коротше: зможеш її добути чи ні?

Олексій надів кашкета, насунув його до брів.

— Даремно базікати не буду. Постараюсь!

Діна задоволено перезирнулася з Марковим.

— Два дні тобі вистачить? — спитав той.

— Не знаю. Думаю, вистачить.

— Карту принесеш Досі, — вже начальницьким топом сказав Марков. — Постарайся не викликати підозри, нам ще ти будеш потрібен у штабі. Якщо ж трапиться якась халепа, тоді тікай негайно, сховайся де-небудь і дай знати теж Досі. Прямо до неї не йди, зрозумів?

— Зрозумів.

— І запам'ятай, що я тобі сказав про зраду!

— Добре! — Олексій махнув рукою.

— Тоді давайте розходитись… Ти, Михальов, повертайся сам, Досю ми доставимо іншим шляхом. До речі, поки не дістанеш карти, до неї не навідуйся, ще наслідиш. Сева, проведи його.

— Айда, — сказав Сева.

Олексій розглядів, що в цього другого шпигуна жіночі, безбороді щоки, брудні й вугруваті, наче він ніколи не вмивався.

Діна вийшла разом з ними. В темряві за дверима вона поклала руки Олексієві на плечі.

— Альошо, ви зробите те, що сказали! — зашепотіла вона. — Адже ви не підведете мене, я певна!

— Що зможу, зроблю, — відповів Олексій.

Діна притиснулась лобом до його підборіддя, потім, відштовхнула хлопця і побігла в хатину…

Олексій з Севою спустилися з пагорка до річки. Сева допоміг відштовхнути човен і постояв на березі, поки Олексій зник.

Олексій вставив в кочети весла, переплив через річку і, загнавши човен у комиші, почекав: від пристані з хвилини на хвилину повинен був одійти пароплав у зворотний рейс. Олексій не хотів, щоб його помітили, затримали і приставали з розпитуваннями.

Чекати довелось досить довго. Струмувала вода, обтікаючи комиші. Небо вкривали хмари, гасячи зірки. Із плавиш несло солодкуватим запахом прілі.

І раптом почувся виразний плескіт, такий самий, який Олексій чув по дорозі на острів. Але тепер стало ясно — це не риба: плескіт був рівномірний і весь час наближався… Хтось уплав перетинав річку, прямуючи саме сюди, до комишів, де ховався Олексій. Ось уже почулося, як пирхає плавець і спльовує затікаючу в рот воду…

Він з'явився метрів за п'ять від човна. Ухопився за комиш і, важко витягуючи ноги з прибережного мулу, вибрався на берег. Плавець був у самих підштанках, що біліли в темряві, та в капелюсі чи якомусь чотирикутному ковпаці.

Насамперед він зняв свій чудний головний убір. Пововтузився з ним, засунув, здається, за пояс, озирнувся довкола і тихенько свиснув.

Олексій, стримуючи подих, розстебнув кобуру.

Той почекав, прислухався і раптом виразно вимовив:

— Михальов… Ей, Михальов…

— Сюди! — покликав Олексій.

Храмзов (це був він) стрибнув у воду, розсуваючи комиші, пробрався до човна. Олексій допоміг йому влізти в нього.

— Ти звідки взявся?

Храмзов тремтів від холоду. Він був не в штанях, а в підштанках, а те, що Олексій вважав за головний убір, виявилося револьверною кобурою, яку Володя ременем прив'язав до голови, щоб не замочити.

— Бррр-р… Д-дай що-небудь… з-змерз… — тільки й зміг він вимовити.

Олексій накинув на нього свій френч.

Зігрівшись, Володя сказав:

— Думав, уб'ють тебе… Довелося поплавати…

— Ти на острові був? Біля халупи?

— Атож…

Більш Олексій ні про що не розпитував. Усе і так було ясно: Володя стежив за ним і за Діною, коли вони їхали на острів, і, побоюючись за життя товариша, а може, і для контролю (не завадить), уплав кинувся за ними. Це був справжній помічник.

Коли, нарешті, повз них прошльопав пароплав і зник за поворотом річки, Олексій вивів човен з комишів. Володя ліг на дно.

— Прав за пристань, кроків на двісті, — сказав він, — там моє барахло.

«ВИКРАДЕННЯ» КАРТИ

Завдання, одержане від Маркова, виконати було нелегко. І все-таки через два дні Олексій мав у своєму розпорядженні оперативну карту врангелівського фронту. Ось як це сталося.

Начальник штабу Саковнін був людиною тямущою і бувалою. Пояснювати йому довго не довелося.

— Де ж я візьму вам карту? — сказав він, захоплюючи в жменю своє масивне підборіддя. — Не віддавати ж справжню! Хоча стривайте, є одна думка. Справа ось у чому. Про нову оперативну карту ця сволота дізналася з пакета, який знайшла в убитого ординарця. Але їм невідомо, що за два дні до одержання нової карти нам прислали іншу, де було допущено кілька грубих помилок і її відмінили… Ось цю стару карту я мігби вам дати. Почекайте, не радійте: карта підлягає знищенню і, можливо, її вже немає. Зараз дізнаємося…

Він гукнув чергового і звелів викликати начальника секретного відділу. Той прийшов.

— Збереглася оперативна карта, погашена позавчора? — спитав у нього Саковнін.

Молодий начальник секретного відділу почервонів, мов буряк, і почав виправдовуватися: він якраз сьогодні збирався знищити її разом з деякими іншими паперами…

— Ціла ця карта чи ні? — різко спитав Саковнін.

— Ціла…

— Варто задати тобі, як Сидоровій козі, за таке поводження з документами! Іншим разом підеш під трибунал, май на увазі! А сьогодні, вважай, пощастило. Принеси її сюди і заразом поклич Туляковського… Все гаразд! — сказав Саковнін зраділому Олексієві, коли начальник секретного відділу пішов. — Буде вам карта. Тільки доведеться її трохи «підправити»: помилки ми залишимо, а те, що там указано правильно — номери, підрозділів і їх місцеперебування — змінимо так, щоб ця сволота не помітила. Але це ще не все. Карти я вам зараз не віддам. Усю махінацію треба погодити з штабом фронту і використати її не тільки для того, щоб дати змогу вам вислужитися перед шпигунами. Подумайте карта, очевидно, потрапить до білих. Можливо, виходячи з її даних, вони захочуть щось зробити. Це, правда, малоймовірно, бо вороги розуміють, що викрадена і розшифрована карта навряд чи залишиться незмінною, але все-таки… Коротше, про ті дані, які дістануться білим, повинні знати в штабі фронту! Я пошлю ад'ютанта з рапортом. Він справиться днів за два. Ви можете почекати?

— Днів два можу. Але хотілося б не більше.

— Більше й не треба. Через два дні одержите… якщо в штабі не буде заперечень. Нічого, невелика затримка навіть на краще: не так просто викрасти такий документ! — Начштабу весело підморгнув.

Усі ці міркування він виклав молодцюватому, чорновусому ад'ютантові Туляковському і начальникові секретного відділу, який приніс карту. Задоволений, що неприємну розмову забуто, начальник секретного відділу не заперечував.

За півгодини ад'ютант виїхав у штаб фронту.

Він упорався навіть швидше, ніж можна було чекати. Наприкінці наступного дня Туляковський повернувся і привіз дозвіл передати карту Олексієві. Відповідні зміни були вже внесені. Більше того, карту помітили дев'ятим вересня — днем, коли прислали нову. Поправки були зроблені так акуратно, що навіть обізнані люди — начштабу і начальник секретного відділу — не відразу їх помітили.

— Тепер постарайтесь, щоб карта без перешкод потрапила за призначенням, — сказав Саковнін Олексієві. — Сьогодні понесете?

— Мабуть, завтра.

— Значить, викрадення станеться вночі. Вранці зчинимо тривогу…

І наступного ранку в штабі почався переполох. Бігали стривожені, заклопотані ад'ютанти. Декого з вільнонайманих і писарів, у тому числі і Олексія, викликали в особливий відділ, розпитували, хто вночі залишався в штабі, чому, що робив… Про справжній стан речей знало всього чоловік п'ять-шість. Серед решти поширилася чутка, що з кімнати командуючого зник якийсь папір. Що за папір, якого змісту, кому він потрібний — про це робили різні припущення. Трапилося так, що саме в цей день командуючий виїхав у штаб фронту, і його від'їзд теж зв'язували з тим, що сталося.

Йшов дощ. Він почався на світанку і ліниво булькав увесь день. На вулиці до ночі чулася добірна лайка — це обозники прибулої з Херсона частини витягали вози з розкислих вибоїн дороги. Дощ рано загасив життя в містечку. Ніч настала годині о десятій; мокра, сліпа чорнота запнула будиночки, і стало тихо, тільки з рівним шелестінням сипав дощ та зрідка чавкала багнюка під ногами патрулів.