Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно

— За десять хвилин вони всі сюди збіжаться, — сказала матуся Фінні. — Тоді й будем обідати. Тут кожен має приходити вчасно. Сідайте, я зараз покличу дівчат, хай вас розважають, бо в мене, пробачте, робота. Бетті, Рут! — гукнула вона й почекала.

З’явилися дочки.

— Це Гай Джілберт, привітайтеся з ним, — сказала мати й пішла на кухню.

Бетті зразу ж приступила до Гая:

— Це ви вдруге в нас! Я вже тоді, як ви були тут із Боєром, знала, що ви знову прийдете.

— Звідки знали? — осміхнувся Гай.

— О, таке завжди знаєш! А крім того, як ви від’їжджали, то озирнулися.

Він не витримав і засміявся, блиснувши зубами. г Рут простягла йому руку.

— Ми вам дуже вдячні, Гаю…

Він аж злякався, хотів відмагатися від подяки, але раптом споважнів і притримав її руку.

— Рут, — сказав він ласкаво й глянув їй просто в очі, — мені сьогодні вже багато людей дякували — кожне по-своєму. Та насправді це я маю дякувати. І саме вам. Я завжди думав про вас від того ранку, як хотів поїхати звідси… а тоді не поїхав. Ви цього не зрозумієте, а може, не зовсім зрозумієте, але я сподіваюся, що колись вам усе поясню.

Рут почервоніла й обережно забрала від нього руку. Помітивши, як він її збентежив, Гай поспішив якось затерти свою незграбність і, щоб змінити тему, спитав:

— Що ви робитимете, як поїдете з долини?

— О, ми вже вирішили, — відповіла Рут. Вона поволі заспокоювалась. — Займанка дала нам уже чималий зиск, тож ми купимо більшу ферму або розбудуємо стару. Бетті вийде заміж…

Гай Джілберт знову не знайшов нічого кращого, як, почувши про заміжжя Бетті, вибовкати й свої плани.

— Добре вирішили, — тихо мовив він. — Я теж не один день про таке думаю. І теж маю намір одружитися, Рут.

Він дивився на неї задумливо, але так значуще, що Рут знову вся спаленіла.

— Ну так… так… — пробелькотіла вона, а тоді швидко додала: — Треба глянути, що там на кухні робиться.

І втекла з намету.

— Ох, — озвалася з жалем Бетті, — побігла якраз у таку хвилину!

Гай Джілберт і сам не знав, чи йому сердитись, чи сміятися. Виходить, що він її налякав і прогнав?

Тим часом корктаунці почали сходитись на обід і вирятували Гая з незручного становища. Бетті підморгнула йому:

— Ну, я теж іду — глянути, що там на кухні робиться. — Вона весело засміялася й вискочила з намету.

Рут стояла в сінцях, що вели до кухні. Побачивши сестру, Бетті зраділа.

— Ох, Рут, оце то хлопець! — заторохтіла вона. — Хіба я тобі не казала зразу? А як береться, га? Мій проти нього чисте м’яло!

Рут кинулась надвір. Бетті зачудовано дивилась їй услід.

— Але ж ти сама сказала йому “так”…

Вискочивши, Рут наткнулася просто на Мура, що саме йшов обідати. Він засміявся і схопив її в обійми.

— Куди так прудко?

— До матері, — спантеличено відповіла вона.

— Хіба на кухні її немає?

— Та є… тільки… ми саме говорили з Гаєм Джілбертом…

— А, то він тут! — сказав Мур і пустив дівчину.

Рут розгублено озирнулася. Треба справді помогти матері. Але не встиг Мур ступити й чотирьох кроків, як почув її голос:

— Дядьку Семе!

Він вернувся до неї.

— А хто він такий, той Гай Джілберт, дядьку Семе? — спитала дівчина. — Ви ж, мабуть, знаєте?

— Чоловік, як чоловік, Рут, і до того ж дуже порядний.

Дівчина не підводила очей. Вона кивнула і тепер справді побігла до матері. Мур похитав сивою головою. Спробуй цих жінок зрозуміти…

Гай Джілберт їв, і тут, серед корктаунців, йому все смакувало як ніде. Потім поїхав на займанку. Хоч у долині було гаряче, мов у казані, він зсунув на потилицю капелюха, підставивши сонцю жовтого чуба. Та ще й пісеньку насвистував і навіть коня не підганяв. У такому настрої він нікого не боявся, хоч і самого дідька!

Люди по дорозі вітали його, махали йому здалеку рукою. Він усміхався й відповідав на привітання. Маррі, побачивши його такого, звів брови й почухав потилицю. Але він теж був у доброму гуморі, хоч йому дошкуляла спека. Мабуть, сонце в цій проклятій долині сьогодні так світило, що вибілило в ній багато темних плям.

Не встиг Бренкер зайти до своєї канцелярії, як з’явився Джонсон, його сусід.

— Шерифе, — сказав він перелякано, весь тремтячи, — більше я тут нізащо не залишуся. Я вже пакуюсь і, тільки-но буде змога, поїду звідси. Знову когось убили вчора ввечері. А в мене ж стільки золота накуплено. Я завжди потерпаю! Вас часто немає, і я навіть не виходжу з своєї кімнати. Не хочу я ніякого заробітку…

Бренкер дав йому вибалакатись, а тоді сказав:

— Якраз добре виходить, я чув, що Боєр теж хоче кудись їхати. Підіть і спитайте його. З ним вам напевне безпечніше буде в дорозі. А потім скажете мені, як ви там вирішите.

Джонсон миттю побіг до Боєра.

— Ви хочете кудись їхати? Коли саме? — спитав він.

Боєр сів.

— А хто вам сказав, Джонсоне?

Зовні Боєр був цілком спокійний — ніхто б не здогадався, що в нього з переляку аж коліна підігнулися. Адже він казав про це тільки Біллі! Невже щось винюхали? Але він швидко опанував себе: його планів жодна жива душа не знає.

— Мені шериф сказав, мабуть, від когось почув.

— Певна річ…

— Ви знову сюди вернетесь? Бо я ні. Я хотів би їхати разом з вами. Мені шериф порадив.

— Он як… Авжеж, я їду. Найближчими днями. А як же ваш банк, Джонсоне?

— Дідько з ним, із тим банком!

Боєр глянув на нього, і обличчя його проясніло.

— То, може, я відкуплю у вас концесію? Щоправда, я багато не дам, самі розумієте, — вона й так би мені дісталася. Але я не хочу бігати по установах, і рахунок відразу перейде на мене. Ваш клерк лишається тут?

— Звичайно, він ніде стільки не заробить, як у цій долині.

Вони швидко поладнали, а за півгодини Бренкер уже знав про все.

Коли пополудні він вертався від Дока, Боєр стояв у себе на порозі. Бренкер завернув до нього, привітався, як завжди, і спитав:

— Я чув, що ви кудись їдете на кілька днів, Боєре?

— Від кого чули, шерифе?

Бренкер здвигнув плечима.

— А чи я пам’ятаю… мабуть, від когось у Доротеї. То ж редакція нашої усної газети. — Бренкер осміхнувся, скинув капелюха й витер його зсередини жовтою хусткою. — Ця спека доконає мене, — додав він.

“Тебе інше доконає”, — подумав Боєр, а вголос промовив:

— Ви правду чули. Я тільки чекаю на звістку з однієї високої установи і зразу ж їду.

Бренкер кивнув головою.

— Я питаю, бо мушу вам дати добру охорону, Ви везтимете не один кілограм золота, а Джонсон ще більше. Я щось придумаю.

— Ну, великої небезпеки немає, шерифе.

— Та воно так, відколи Біллі не стало, великої небезпеки справді вже немае4 Але я усвідомив собі це аж нинішньої ночі. Щиро казати, я тут багато чого недобачав. Зате Гай Джілберт, хоч як дивно, все бачив і розмотав клубок.

Бренкер приклав пальці до капелюха, якого тим часом знову надів на голову, й пішов. Вузенькі Боєрові губи скривилися в ледь помітній посмішці. “Ми тобі добудемо кількох нових Біллі, — подумав він, — і вони вам з техасцем ще не таких клубків намотають”. Він подався до своєї кімнати. Коли Бренкер такий лис, то він може стати вовком.

Того вечора Жаба знову прийшов до Доротеї.

— Я вас дуже шаную, Доро, — сумно сказав він, — і щиро шкодую, що через мене зчинилася колотнеча. А все через прокляту горілку. Мене ніби хто зачаклував. У кожній четвертій пляшці, яку я вип’ю, завжди сидить чорт. Отже, я мушу спинитися на третій, а ніяк не можу, Доро. — Він був зовсім пригнічений. — Але тепер уже спинюся, далебі, правда, як і те, що я втретє розбагатію.

Він хотів іти до зали, одначе Доротея затримала його.

— Жабо, — сказала вона, — ви були бідні. Двічі я бачила, як ви багатіли, а тепер бачу втретє. І ще побачу, як ви втретє збіднієте. Та це не той рахунок. Насправді ви завжди були бідні, Жабо, завжди, бо п’єте горілку!