Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер

Отак відтягуючи час, він озирався, намагаючись знайти шлях до відступу. Але я увірвав його слова:

— Я волію зустрітися з вами зараз. Захищайтеся, або я вас заколю!

Тоді він оголив свою шпагу, і ми зійшлися.

Сутичка була відчайдушною. Брязкіт сталі наповнив тиху вулицю. Іскри так і сипалися від клинків. Спочатку перевага була на стороні де Гарсіа, бо лють засліплювала мене, але поступово я опанував себе і почав битися упевненіше. Я прагнув його убити, і я знав, що уб’ю його, якщо нам ніщо не перешкодить. Він був більш майстерним фехтувальником, ніж я. Але на моєму боці були справедливість і молодість.

Поволі, крок за кроком, я тіснив його, і що упевненіші і небезпечніші ставали мої випади, то безладніше він захищався. Я вже двічі поранив його, один раз в обличчя, і притиснув спиною до проходу, що спускався до річки. Він більше не нападав, тільки захищався. І цієї миті, коли перемога була вже в моїх руках, сталася прикра несподіванка. Жінка, яка досі зі страхом спостерігала за нами, побачила, що її зрадливому коханцю загрожує смертельна небезпека, і вчепилася в мене ззаду, як кішка, відчайдушно благаючи про допомогу!

І тут де Гарсіа встиг скористатися своєю перевагою: зробивши підлий випад, він майже проткнув моє праве плече. Тепер мені довелося захищати своє життя.

Крики жінки привернули увагу стражників, вони несподівано з’явилися з-за рогу, свистками закликаючи підмогу. Побачивши їх, де Гарсіа швидко побіг до річки. Жінка теж кудись зникла, і я залишився сам — один.

Варта наближалася. Капітан із ліхтарем уже намірився схопити мене. Руків’ям шпаги я ударив по ліхтарю, він упав на бруківку, розбився і запалав, як багаття.

Але я кинувся бігти, бо мені зовсім не кортіло опинитися перед міським судом за нічну бійку. Але рятуючись від варти, я зовсім забув, що і ворог мій теж утік!

Троє стражників погналися було за мною, проте вони були надто огрядні і невдовзі підупали на силі: пробігши з півмилі, я від них звільнився. Зупинившись, щоб перевести подих, я тільки тут згадав про де Гарсіа. Де його тепер шукати?

Гірко було думати, що помста була така близька, і я знову схибив.

Діставшись, нарешті, до будинку, я вирішив звіритися моєму господарю дону Андресу. Дотепер я йому про цю справу не розповідав, бо вважав, що краще діяти на власний розсуд, і він нічого не знав про моє минуле. Але зараз я пішов просто до нього. Виявилося, що Фонсека ліг спати і просив його не турбувати, бо нездужав… Отож я сяк-так перев’язав рану і теж улігся, вельми невдоволений собою і своїм невезінням.

Уранці я зайшов до кімнати господаря. Він не вставав з ліжка через раптові болі, що означали початок хвороби, яка звела його в могилу. Коли я став готувати йому ліки, він завважив, що я погано володію правою рукою, і запитав, що сталося.

— Чи вистачить у вас терпіння вислухати мою історію? — запитав я. — Мені потрібна ваша допомога.

— Ага, типовий випадок, лікар не може зцілитися сам? Кажи, племіннику, я слухаю.

Тоді я розповів йому все не приховуючи нічого: про знайомство матері й батька, про своє дитинство, про те, як де Гарсіа убив мою матір, і про те, як я присягнувся йому помститися. На додачу я описав усе, що трапилося минулої ночі, коли мій ворог вислизнув від мене. Поки я говорив, Фонсека, закутаний в ошатний халат, сидів у ліжку, спираючись підборіддям на коліна, і пильно втупився в мене своїми проникливими очима. Але поки я не замовк, він не вимовив жодного слова.

— Ну й дурило ж ти, племіннику! — заговорив він, нарешті. — Зазвичай молодики грішать недоречною відвертістю, а ти поплатився через надмірну обережність. Через цю ж дурну потайність ти нічого не розповів мені раніше і упустив найкращий шанс. Хіба ти не знаєш, що я не раз допомагав у подібних справах абсолютно чужим людям і ніколи не видавав їхніх секретів? Чому ж ти не порадився зі мною?

— Не знаю, — пробурмотів я. — Мені хотілося спочатку спробувати самому…

— Погорда до добра не доводить! А зараз слухай мене, племіннику. Якби я дізнався про це місяць тому, де Гарсіа був би зараз уже мертвий. Він сконав би найжалюгіднішою смертю, і не від твоєї руки, а від руки закону. Я знайомий з цією людиною з дня його народження і знаю про нього цілком достатньо, щоб двічі його повісити. Для цього мені варто було тільки заговорити. Більше того. Я знав твою матір, мій хлопчику, і тепер-то я розумію, чому твоє обличчя відразу здалося мені знайомим: ти на неї дуже схожий. Адже це я підкупив стражників інквізиції, щоб вони випустили твого батька, хоча його самого я так і не бачив. І втечу до Англії підготував теж я. Що стосується де Гарсіа, то я разів п’ять тримав його в своїх руках, і кожного разу він прикривався іншим ім’ям. Одного разу він сам заявився до мене як клієнт, але я не схотів поганити рук і не взявся за ту мерзоту, яку він мені пропонував. Де Гарсіа — найбрудніший з усіх відомих мені негідників Севільї. Але водночас — найрозумніший і дуже мстивий. Він загрузнув у гріхах, і на совісті у нього не одна занапащена душа. Але всі його лиходійства не дали йому нічого: він і досі залишився жалюгідним пройдисвітом і живе здирством або коштом якоїсь обдуреної жінки. Подай мені мої книги он із тієї скрині, і я тобі розкажу, хто такий твій де Гарсіа.

Я передав йому кілька важких томів. Сторінки томів були поцятковані шифрованими записами.

— Це мої нотатки, — зауважив Фонсека. — Прочитати їх не зможе ніхто, окрім мене. Ага, ось воно. Дай мені третій том і знайди двісті першу сторінку.

Я поклав розгорнуту книгу перед ним на ліжко, і він почав читати незрозумілі позначки з такою легкістю, немов це були звичайні букви.

— Де Гарсіа, Хуан. Так, зріст, зовнішність, сім’я, фальшиві імена і так далі. Ось його історія, слухай!

Далі йшли записи на двох сторінках, густо списаних тайнописом. Розшифровуючи його мимохідь, Фонсека почав читати.

Запис був лаконічний, але я нічого подібного не чув ні до, ні після. Тут було зібрано все: всі вади і злочини, які тільки може вчинити людина в гонитві за насолодою і золотом і заради вдоволення своїх пристрастей і мстивої ненависті.

У цьому чорному списку було два вбивства: удар ножем у спину супернику і отруєння коханки. Але, окрім того, тут були перелічені й інші речі, дуже ганебні, щоб про них писати.

— Звичайно, мої нотатки далеко не повні, — спокійно констатував дон Андрес, — він скоїв куди більше. Але те, що тут записане, я знаю напевно, і одне з цих убивств можна довести, коли його схоплять. Стривай, дай мені чорнило! Треба доповнити цей запис.

І він приписав знизу:

— Не може бути! — вигукнув я. — Невже де Гарсіа кинув оту дівчину, що позавчора приходила до вас уночі за порадою?

— Атож, племіннику. Ти сам чув, як вона благала його минулої ночі. Якби я знав позавчора те, що знаю сьогодні, цей мерзотник уже був би надійно запроторений до темниці. Але, можливо, ще не пізно. Хоч я й хворий, а зроблю що можу. Полиш це на мене, хлопче. Скажи посильному, щоб був напоготові. Сьогодні увечері я дізнаюся про все, що можна буде з’ясувати.

Уночі Фонсека послав за мною.

— Я дещо довідався, — сказав він. — Я навіть підняв на ноги судових винюхувачів — уперше за багато років. Зараз вони полюють на де Гарсіа, як собаки-людожери на збіглого каторжника. Але поки що про нього нічого не чутно. Він зник безслідно. Цієї ночі я відправив лист у Кадіс, бо він, мабуть, спустився униз річкою. Але дещо я все-таки довідався. Сеньйору Ізабеллу захопила варта. У ній упізнали черницю, що втекла з монастиря, і передали її в руки інквізиції. Себто коли її провина буде доведена, на неї чекає смерть.