На дикому Заході - Герштеккер Фридрих

— І де ж ви сховаєтесь?

— Вілсон каже, що добре знає те місце, де є потаємна хвіртка. І вважає, що в очереті за Еткінсовою хатою має бути й те сховисько. Бо ж де ще може бути таке зручне місце?

— Скільки нас буде чоловік?

— Вісімнадцятеро. Вистачить.

— А що нам казати, коли Еткінс спитає про Джонса?

— Скажете, що Гасфілд забрав його з собою на Пті-Жан, де завтра теж мають відбутися збори регуляторів. Та річка ближче до штату Міссурі, отже їм і тамтешні розбишаки більше даються взнаки. Еткінсові здасться цілком природним, що ми захотіли послати частину своїх людей до кордону. Натякніть йому також, що то Джонсові спало таке на думку. Будьте в хаті, а як тільки почуєте наш знак — пронизливий посвист, — постарайтесь зразу ж захопити всю зброю, бо ми хочемо, щоб обійшлося по можливості без крові.

— А ви про мулата подумали? Він же заодно з своїм господарем і, напевне, спробує попередити його спільників.

— Ми охоронятимемо всі стежки, тож повинні б і його спіймати.

— А як він побіжить лісом?

— У таку темряву? Навряд, — заперечив Браун. — Та, врешті, це справи не міняє. Коли ми застукаємо головного переховувача на гарячому, то йому доведеться назвати тих негідників, що вкрали Гасфілдових коней. А між ними, напевне, знайдемо і вбивцю індіянки. — Їдьмо далі, — сказав Кук. — Як ми ще довше будемо стовбичити тут на горбі, то тільки викличем підозру. Шкода, що й досі нема індіянина. Саме сьогодні він би дуже нам став у пригоді.

Регулятори під'їхали до Еткінсової садиби. Фермер, видно, чекав на них, бо стояв на порозі й, вгледівши їх, підійшов до огорожі.

— Як дитина, містере Еткінсе? — спитав Браун.

— Та не дуже добре. Мабуть, бідолаха, помре. Ну, то скінчилися збори?

— Поки що скінчилися. Сусідки ще не пороз'їжджалися?

— Ні, майже всі сидять. То ви щось там ухвалили? А може, злізете з коней і трохи відпочинете? — перебив він сам себе. — Ще ж рано. Або й переночуєте в мене?

— Ні, дякую, Еткінсе, — сказав Браун. — Принаймні я не можу. Дядько поїхав до Робертсів, і мені треба доглянути дома худобу. Хай іншим разом.

— Тоді я розлучаюсь з вами, Брауне, — мовив Картіс. — Я таки лишусь ночувати. Дома за мною ніхто не плаче.

— І я теж з вами, якщо в Еткінса знайдеться місце, — озвався Кук.

— Місця вистачить! Злазьте! Крім того, мені страшенно кортить знати новини. До речі, а де ви лишили мого гостя?

— Поїхав з Гасфілдом до Пті-Жана, — відповів Кук, скидаючи з коня збрую.

Картіс і собі розсідлав коня. Браун попрощався й швидко подався за Вілсоном, що поволеньки їхав дорогою.

Еткінс завів гостей до хати. Біля вогню вони побачили чужого юнака. Господар сказав їм, що то містер Вестон, його небіж, — він приїхав на Фурш-ля-Фев, аби тут оселитися, і тим часом житиме в них.

— Якщо я не помиляюся, — мовив Картіс, — то десь уже вас бачив.

— Можливо, — Вестон усміхнувся трохи збентежено. — Я їздив у Літл-Рок і дорогою зупинявся тут на кілька днів. Здається, я бачив вас, як ви йшли на полювання.

— Справді, — мовив Картіс, — тепер я згадав. Ви тут відпочивали над річкою. Отже, я не помилився.

— Ви казали, що містер Джоне поїхав з регуляторами до Пті-Жана, — перебив його Еткінс. — Він там довго буде?

— Ні, — відповів Картіс. — Він велів вам переказати, що повернеться найпізніше післязавтра.

— Регулятори з Пті-Жана теж скликають збори?

— Так, завтра вранці, здається. Гасфілд узяв з собою багатьох із Фурш-ля-Фев.

— Я чув, що вони ловитимуть підозрілих і чинитимуть їм суворий допит? — спитав Еткінс. Видно було, що це питання його особливо хвилювало.

— Так, ми про це говорили, — відповів Кук навмисне байдуже, — але не дійшли згоди. Одне те, що ми ні на кого не маємо особливої підозри, а друге, що Джоне і Браун, здається, не підтримали тої пропозиції.

— Містер Браун теж не підтримав? — здивувався Еткінс.

— Ні. Але на тому тижні ми, мабуть, так і вчинимо, бо треба ж щось робити. А то вже, певне, злодії глузують з регуляторів.

— Вестоне, зроби ласку, доглянь коней, — звернувся Еткінс до юнака. — А потім зайдеш до моєї жінки. Вона хотіла тобі щось сказати.

Вестон пообіцяв усе зробити і вийшов з хати.

Та замість податися до стайні, де стояли коні регуляторів, він, як тільки зайшов за хату, перескочив через огорожу й зник у густому лісі.

ІНДІЯНИН ІДЕ ДЖОНСОНОВИМ СЛІДОМ

— Де той Вестон пропав? — сказав Котон. Він неспокійно ходив з кутка в куток по маленькій Джонсоновій хатчині, де ховався ось уже кілька днів. — Він же мені вранці обіцяв, що зразу принесе звістку. Регулятори вже, напевне, досі розійшлися. Мені чогось тут страшно стає. Краще кину я цю округу. Хай воно западеться, таке життя!

— Лаятися ми ще матимем час, — відповів, позіхаючи, Джонсон, що лежав на ліжку. — Мені б ще дуже хотілося захопити той табун, що про нього розповідав Джоне. Він десь на тому тижні має прибути. Сімнадцятеро коней! А потім вже можна й чкурнути!

— От тільки не знаю, як ми їх усіх доправимо, — пробурмотів Котон.

— Цього разу ми їх не будемо гнати лісом, — сказав Джонсон. — Вестон знайшов якогось капітана, що згодився взяти їх від форту Джібсона на баржу.

— О, нарешті йде Вестон! — вигукнув Котон. — Щось він забарився. Сонце вже зайшло!

Вестон тим часом перескочив через низеньку загороду й підійшов до дверей.

— Що, в біса, сталося? — злякано спитав Джонсон і схопився з ліжка, коли Вестон, блідий як смерть, зайшов до хати. — Яке лихо? Що, регулятори…

— Ні, ні, — прошепотів Вестон. — їх поки що нічого боятися.

— То чого ж ви наполохалися? — розсердився Котон. — Нуте кажіть — що сталося?

— Індіянин повернувся, — випалив Вестон.

— І це все? — глузливо спитав Джонсон і знову ліг на ліжко. — Було чого нас лякати. Як там збори? Де Джоне?

— На Пті-Жані. З Гасфілдом. Там завтра теж збори. А Кук з Картісом у Еткінса. Проти нас ще нічого не ухвалено. Поки що все гаразд. Але ви, Джонсоне, не легковажте так індіянином. Він напав на ваш слід.

— На мій слід? — спитав Джонсон недовірливо, але трохи збентежено. — Як він міг напасти на мій слід? Гасфілд ішов по ньому з усією своєю бандою й лишився ні з чим.

— Ви сьогодні по обіді ходили стежкою, що веде звідси до Еткінсової садиби? — спитав Вестон.

— Так, десь із півгодини тому. Ну то й що?

— На тій стежці півгодини тому я бачив індіянина, — мовив Вестон. — Схилившись і втупивши очі в землю, він ішов просто на мене. Ми б неодмінно зіткнулися, аж він раптом не далі як за п'ятнадцять кроків від мене напав на вологу місцину, зупинився й став пильно приглядатися до чіткого сліду. Тоді витяг з-за пояса томагавк і порівняв той слід з якимось іншим, що він його відзначив на держаку. Потім випростався, погрозив томагавком у напрямку вашої хати й зійшов із стежки.

— А слід? — схвильовано спитав Джонсон.

— Був ваш. Як тільки червоношкірий зник, я вискочив із свого сховища й поглянув на те місце. На вогкому грунті чітко виднів відбиток вашого правого чобота.

Джонсон схопився і, щось обмірковуючи, почав ходити по хаті.

— І ви не пішли за індіянином? — спитав Котон.

— Звичайно, пішов, — відповів Вестон. — Уже починало смеркати, й раптом мені здалося, що внизу в проваллі блиснув вогник. Потім знову стало темно. Та за якийсь час вогонь спалахнув удруге. Тепер я вже не мав сумніву, що там унизу індіянин розіклав собі на ніч ватру.

— Де те місце? — швидко спитав Джонсон.

— По той бік густого лісу, де під час останньої бурі згори попадало багато ялин.

— Тоді він, напевне, вибрав собі місце під навислою скелею, в затишку, — мовив Джонсон і дістав рушницю.

— Що ви хочете робити? — вражено спитав Котон.

— Уколошкати проклятого шпигуна.

— Не робіть дурниць, Джонсоне, — сердито сказав Котон. — Хочете нацькувати на нас усю округу? Хіба вам не все одно, знає червоношкірий ваш слід чи не знає?