Шлях Абая - Ауэзов Мухтар
Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу — імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…
«Як жити? Де вихід?»
В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.
В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:
Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.
«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»
Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.
Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше — здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:
Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.
Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу — найстрашніше лихо для нещасного темного народу!
Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла — релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив — й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу — неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…
З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.
«Мабуть, з аулу! — подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.— Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»
За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен — його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.
— Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? — закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.
Дармен, не скидаючи малахая, присів на одне коліно. Звівши на Абая запалені очі, в яких горів сміливий вогник, він сказав квапливо:
— Абай-ага! За спиною в мене погоня, попереду — пожежа.
— Що ти кажеш?
— Починаючи життя своє біля вас, Абай-ага, я думав, що й крихти зла ніколи не завдам вашій домівці. Але сталось інакше. Я загорівся іскрою юності, а потрапив у полум’я. Віддаю мою долю у ваші руки. Я боявся тільки одного: що не доберуся до вас. А тепер, коли я побачив вас, нехай спіткає мене що завгодно — навіть загибель!
Абай почав здогадуватись, про що говорить Дармен. Абіш уже натякав йому днями, що Дармен попав у велику біду. Мабуть, він примчав тепер до Абая по допомогу і співчуття.
НАД БЕЗОДНЕЮ
1
Над землею низько нависло беззоряне, чорне небо. Невеликий дворик Кумаша поринув у пітьму. Особливо темно під лабазом — наче сама ніч звила собі тут гніздо. Навколо тиша, тільки здалеку долинає гавкіт міських собак.
Чотири жигіти і молода жінка, поставивши коней у затишному місці біля стайні, причаїлись у темному кутку під повіткою, нетерпляче чекаючи свого товариша, що зайшов у хату, до Абая. Ось грюкнули двері: Дармен. Друзі поспішили йому назустріч:
— Що він сказав? Не лаяв тебе?
Дармен зам’явся, але, побачивши нетерпляче чекання товаришів, квапливо заговорив:
— Ні, не лаяв… Він сказав нам негайно переправитися на той берег і шукати собі притулку в місті. «Влаштуєтесь у надійному захистку й одразу подайте прохання від імені Макен, Абіш його напише». Так він сказав… Не можна баритися!
Дармен узяв за руку молоду жінку і швидко попрямував до коней. То була Макен, його кохана. Нерозлучний друг Дармена, Абди, відв’язавши сивого інохідця, підвів його до Макен, вона легко скочила в сідло і сіпнула повід. Обабіч неї їхали Дармен і Абди, а слідом — Какитай, Муха і Альмагамбет — вірні друзі, які вирішили розділити з Дарменом всі небезпеки і тривоги, що чатували на нього. Виїхавши з двору, вершники під покровом темної ночі помчали безлюдною вулицею до Іртиша. Вони хотіли швидше перебратися через річку і сховатися від погоні. Вільний жигіт і дівчина стали бездомними втікачами.
Час був пізній, пором стояв уже на причалі на тому березі, човнярі з Верхніх і Середніх Жатаків також припинили перевезення. Втікачі опинилися б у скрутному становищі, коли б передбачливий Абай не дав Дармену адреси свого приятеля, човняра Сеїля. Какитай швидко розшукав на високому березі Іртиша маленький будиночок з пласкою покрівлею і викликав хазяїна. Той гукнув двох своїх молодих помічників, що жили неподалік, і звелів їм одразу приготувати човна.
Проте невеликий човен Сеїля не міг забрати усіх втікачів з кіньми. Вирішено було, що Альмагамбет і Муха з п’ятьма кіньми залишаться на ніч у слободі, у знайомого казаха у Верхніх Жатаках, а вранці переправляться у місто на поромі. Як тільки Какитай, Абди, Дармен і Макен з її сірим інохідцем вмостились у човні, гребці дужими розміреними помахами весел погнали його до протилежного берега, оповитого темрявою. Коли човен відчалив од берега, Муха і Альмагамбет, ведучи коней на поводі, направилися до знайомого казаха, де вони звичайно зупинялися, приїжджаючи на базар.
Похожие книги на "Шлях Абая", Ауэзов Мухтар
Ауэзов Мухтар читать все книги автора по порядку
Ауэзов Мухтар - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.