ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207

Ждан виповiв свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишнi, стежка була широка, й мiсця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не зацiпенiв зi страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив її.

— Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, — сказав Колиска, повертаючи з стежки на широку вулицю. — Пагуби вiн їм хоче. Бо ж не признають його над собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця — з реляцiєю — дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако — без огляду.

Сидоровi думки роздiлилися на двi отари. I не мiг вiн зiбрати їх докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще було б вiдхреститися од цього хлопця та його небезпечного замiру. Але й Ждан тодi вiдхреститься вiд нього. А йому вельми припав до серця цей парубок. I йому, й Парасочцi. Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина. Але тi багацькi синки самi шукають наречених з багатим посагом, та й репане багатство i душу робить репаною. А Ждан — хлопець совiсливий, чесний, сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку, нi тестя та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо їх просто в нього немає, прихилиться до їхнього, Колисчиного, роду. То нiчого, що не має статку, не в ньому щастя.

Вiдмовити Ждана вiд того, на що той намiрився, теж було небезпечно, можна прогадати в його очах, змалiти до порошинки. Лiпше перебрати той клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись. О, Сидiр гаразд знає гетьмана. Знає, що робить з тими, хто бодай одним оком заглядає в шпарку до його покоїв. Немає нiчого небезпечнiшого за намагання стати на путi вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi зятя, треба його якось вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з покоїв до стайнi (челядi те в подив), й головний управитель позавчора сказав старшому конюху, аби забирав свiчкогаса до коней. А в недiлю їдуть стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця.

— Є в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських канцелярiях, куди подiвся той ординанс. — Вiн пристояв мить, i мусив пристояти Ждан. — Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна. Дивися, не виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi.

* * *

Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу ж поїхав у Седнiв, куди вiд'їхав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не гадав, що батькiвщина, на якiй, власне, нiчого не має, може так дiймати до живого, накликати стiльки споминiв.

Запах рiдної луки одразу притлумив запахи всiх iнших, нехай i розкiшних, полiв i лукiв. Країна дитячих споминiв, у яку вели рiднi стежки, була багатшою, нiж всi iншi країни. А вiн таки ж набачився за останнiй мiсяць країв i земель, їхали степами й лiсами, минали мiста i села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбiйники, i, може б, вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник i двоє челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не розгубився — дiстав з сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi, з одного випалив у широку спину розбiйницького отамана, з другого — в низенького, схожого на тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на голе тiло. Отож вiн понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на Дон i подарунки старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили i порятованi ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi гостинцi, й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не поманило Ждана в рiднi краї — лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та земля твоя, на якiй народився. Там, на Дону, спiвали українським козакам пiсень три рудi красунi — внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан спочатку думав, що вони спiвають йому. А тодi розупевнився. Надто вони були красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець Лещенко, танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi як три рудi хмарки. А в Батуринi на нього челає пухкенька, червоненим Парасочка. За всiєї несерйозностi її смiхотливої одачi, та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцiнувати кохання молодого, цнотливого козака.

…Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцiєю дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв за ними. Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги. Отам, на Крячковiй могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми карасiв. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови — й вони сколочували її до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i їхнє бiле полотно дерлi видимi деркачi. Отам, пiд олешиною, вовки розiрвали Явдошку — оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд Реп'яшок з рушницею. А ото синiє Неситiв бiр, туди вони ходилипо малину, хоч i боялися вовкiв.

Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з ними, щось йому пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.

Вернувся на панський двiр, i його запросили до столу. Сьогоднi в гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi стояли столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло чоловiк сорок. Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли на вартi в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку вiд Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана кортiло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував — соромився. А Колиска й собi не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав дослухатися й coбi. В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав вервечку. В сусiдньому селi Макишинi, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зрiла змова. Колишнi вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзiєю зiписали в пiдсусiдкiв, збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана. Та коли б тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж вивiдали й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну з турками, й списали на папiр все. Зiбрали грошi, двоє призвiдцiв — козаки Гулько i Зайченко — лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулiя, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з клiткою, в якiй возять продавати на базар гусей, поклали туди зв'язаного Сулiю, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв'язали, щоб вивiдав усе до кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi той поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестiю.

Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманськi милостi в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрiдним братом по матерi. Це з ним пасли вони на Рокитянськiй луцi корови, ловили в болотi карасi й обiдали на Крячковiй могилi. З неї злiтали вниз, наслiдуючи степових чаєчок… Це ж, мiркував Ждан, вiн уже нiколи не погомонить з мрiйливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося, хоч i смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гульковi. Все?таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.

Тихенько вилiз iз?за столу, налив у мiдний пугар дулiвки й вийшов з свiтлицi. Сутенiло. У дворi стояла гнiтюча задуха, пахло кiзяками, перепрiлими збоїнами, з?за високого зеленого паркану з гетьманського саду повiвало сухим, переспiлим запахом липи. Пiдiйшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв на землi i спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стiни льоху. Однi дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував, що вони не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак само по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто — пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207