ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207

Обидва хлопцi були сумирнi й лагiднi i хоч тяглися до шабель, а боялися кровi. Якось, коли вже були пiдпарубчаками, приїхав вiн додому, й Софiя заходилася лаштувати багату вечерю, треба було зарiзати барана. Йому нiколи не випадало рiзникувати. А хлопцi поховалися в саду. Довелося чекати, поки повернувся з поля Ничипiр, пiдсусiдок.

Петро любив доглядати сад. I був сором'язливий, як дiвчина. А коли пробився над губою русявий вус, коли одягнув сиву шапку, вродливiшого парубка Мерефа не знала. Дiвчата паленiли вiд одного погляду на нього.

Коротка була їхня путь. Коротка й чесна. Во славу України. Безвiснi, безвусi, лежать у козацьких могилах, i бiла хвиляста тирса горнеться до їхнiх могил. Вiн чомусь мало пам'ятав смерть першого сина. Просто навалилася на нього чорна нiч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам'ятає — хотiлося плакати, але того не мiг собi дозволити, бо поруч стояли козаки, яких мав вести в грядущi бої, i вiн до болю стискав зуби, аж з ясен потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний, вус русявий, а довкола коноплi столоченi i пахнуть гiрко — прегiрко), вiд нього вiдступився свiт. Вiн уже не думав про козакiв, мабуть, i не збирався нiкого вести за собою, його гойдало й гнуло до землi, i вiн бачив перед собою тiльки страдницьке обличчя Сiрчихи та блiде, що враз стало нiжним, майже дитинним, обличчя сина. I звiдкiлясь з червоно — сизої iмли прийшли до нього Романовi слова: "Тату, а отi зiрки — то померлi? А що, колись i я засвiчуся зiрочкою?" Романовi тодi було лiт сiм. Залiз на колiна до батька, який сидiв на призьбi, й манюньою пучечкою показував на срiбнi свiтлячки над головою."Колись засвiтишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвiчуся я, а вже потiм ти". Сiрко гадав, що сказав синовi жорстоку правду, а вийшло, що обманув Романа, бо правда виявилася в сто крат жорстокiшою. Три днi й три ночi не спав. Думав i думав, розумiв, що може од того збожеволiти, й не мiг одiгнати вiд себе важкi думки. Якби вiн наспiв на мить ранiше, устиг би вiдвести вiд сина той шабельний удар. А вiн не встиг. I тепер думав чому. Йому болiли скронi, не мiг узятися нi до якої роботи, тiльки думав i думав. Не почував злостi до ворогiв, а лише якусь неохватну образу на життя та свiт. I навiть… на бога. Вiн не боявся його, вiн грiшив перед ним непокорою i гiрким осудом. Мало що той насилав на його народ тучi ворогiв, мало що не освiтив його путi жодною щасливою зорею, вiн ще карав тих, котрi хотiли оборонити себе i свою землю. Зненацька йому спало на думку, але так, наче це була не його власна думка, а думка якоїсь iншої людини, чужої й холодної: може, так i мусило статися, адже не збулося те, що вiн обiцяв синам, не прийшли туди, куди вiв, й вони пережили б таке саме розчарування, що й вiн. Вiн розсердився на себе i гнiвно зломив брову. На мить, на одну лише мить на плечi навалилася непомiрна втома, гаряча ядуха стиснула груди, що вiн аж лапнув за них руками й розстебнув гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло перед очима, затуманило мосок. Шаблi, гетьмани, спалахи гакiвниць, гучнi литаври — все обернулося в одному колi, наче у велетенському барабанi: й блиск булави, i хряскiт черепiв, i закличнi погуки. Для чого все, чим усе те збулося для рiдної землi, що принесло? Витоптана земля, вигубленi дiти…

Сiрко застогнав. Зненацька i тяжко, як не стогнав ще нiколи. Й мовби пробудився й вернувся до смутних своїх думок.

Єдине, що мiг тепер сказати: по смертi Романа вiн уже не жив майбутнiми радощами, вiн уже нiколи не смiявся весело, завжди i всюди в глибинах пам'ятi стримiв гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька справа Вiн не належав собi. Жив для товариства, для нього мав умерти. Умерти й воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.

Сiрчиха посивiла з горя, i вiдворотним став їй увесь людський рiд, не могла дивитися на людськi парсуни, а лиш на парсуни богiв. Чудно вона молилася, не словами святих молитов, а шепотiла щось своє, тiльки їй зрозумiле. I боялася вона льоху, боялася хати, не спала ночами, блукала поза селом у травах i збирала, як маленька, квiточки. Софiя й ранiше (i те знав тiльки вiн, її муж) часто впадала в пасiю. Було, ходить, опустивши долу очi, а потiм як затужить — затужить, i нiчим її з того смутку не виб'єш — нi лайкою, нi жартiвливою мовою, нi веселим бриньканням бандури. Багато разiв Сiрко приступався до неї, обiймав за плечi, заглядав пiд зелений очiпок у темнi, журнi очi: "Що тобi, скажи?" — "Нiчого", — вiдказувала. Iнодi зiзнавалася, що мучать її якiсь передчуття.

Дивно i страшно перемiнилася дружина, часом йому здавалося, що це зовсiм iнша жiнка. Сiрковi ставало моторошно бiля неї: сидять вони поруч, гомонять, а водночас Софiя — десь далеко — далеко, невiдомо де. Iнодi сердився, кпив з неї, Софiя вiд того ще дужче замикалася в собi, в її очах чаїлися образа i докiр. Iнодi йому здавалося, буцiм дружину обплела невидима павутина: рвони — й вилущиться з того стручка, й стане, як усi. Не ставала. I тодi йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала його за молодостi, як не випадала з його серця у днi найбiльшої скрути, найгарячiших битв, як летiв до неї, як спрагло обiймав, як гаряче горнулася до нього i, заплющуючи очi, шепотiла: "Боже, як я тебе люблю. Любитиму до останнього дня". I як, бувало, раптом вiдкидалася вiд нього, жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у iнших жiнок, а тодi плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довкола соняшника. Кохання тодi здавалося йому безкiнечним, як i власна сила, й саме життя. А воно мигнуло, неначе спалах блискавицi. Любов — це марево, це марево душi, це свято душi, яка одягається у ошатну одежу. То гарне марево, тiльки шкода, що коротке. Одначе є люди, котрi увесь вiк проживають у маревi, й хто зна, чи їх жалiти, чи їм заздрити. Є в свiтi люди, якi нiчого за вiк не посiяли, а тiльки жнуть чуже, а є такi, що мають щастя в сiвбi i жнивах, а не в спеченому хлiбовi. Пiсля смертi синiв Софiя остаточно вiдцуралася свiту. Надто по Романовiй смертi. Вона тодi не зронила жодної сльози, ходила з сухими очима, й нiчого перед собою не бачила, i нiчого не розумiла. Казали їсти — їла, кликали до молитви — молилася, але все те з чиєїсь понуки. З часом трохи одiйшла, почала їздити по монастирях, подовгу залишалася там. Хто зна, що їй допомогло: далекi мандрiвки, стрiчi з незнайомими людьми чи й справдi зцiлилася вiд iгумена лубенського Мгарського монастиря Афанасiя. Одначе й те зцiлення справжньої радостi Сiрку не принесло. За цей час вони очужiли остаточно. Наче й не любилися нiколи, наче й не народили четверо дiтей. Поралася Софiя по господарству — вона гарна господиня i хороша мати, а його мовби не помiчала. Ставила на стiл страву, а очi — чужi, i руки чужi, i мова чужа. Губи складенi пiсно, в очах — вiчний докiр. За вiщо? За те, що любив усю рiдну землю дужче, нiж оцей клаптик над ставом? За те, що полишав її з дiтьми, а сам лiтав по всiх шляхах? Здається їй, що спiзнав на тих ночiвлях безлiч iнших жiнок? Але хiба тим перейматися в їхнi роки? Давно пересвiдчився: людська душа — лiсовi нетрi. Не раз бачив на власнi очi: проживе подружжя вiк, народять купу дiтей, здобудуться на статок — а чужi — чужiсiнькi. I не єднає їх той статок, не єднають дiти. Може, i в них таке?" Ти прожив вiк, як схотiв, а я од шiстнадцяти лiт поливала цю землю своїми слiзьми". Й хочеться йому закричати: я жив не так, як хотiв, а як велiв менi людський закон i як велiло серце. I ось аж тепер йому одкрилося… Вона сама того не розумiла до кiнця: їй потрiбний був вiн, не вiн i рiдний край, а тiльки вiн. А йому — вона i рiдний край. Їй потрiбний був чоловiк бiля серця, батько дiтям, а вiн не лише забрав у неї синiв, а й повiв їх пiд ворожi шаблi. Вони потягнулися до нього давно. Вона ще тодi бачила, передчувала серцем, що вiн забере в неї синiв, i вiн забрав їх. I що дав натомiсть? Не тiльки їй, а й Українi. I хiба можна щось дати замiсть рiдних дiтей? Страшно, до паморозi в серцi iнодi думав — можна. Якби ж воно те, за що вони загинули, справдилося… Здавалося б, Софiя мала знайти щастя в дочках. Але й дочки не горнулися до неї, вони, дочки, то таки його кров, його остання надiя. Неоднаковi вони — старша висока й ставна, лицем схожа на матiр, молодша — невисока, гостролиця, зiрка — хто тiльки в Мерефi погляне на неї, одразу згадає її батька. I помислами вони з ним, може, ще народять багато онукiв, якi виборють кращу долю його згорьованому краєвi.

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207