Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99

Наступного дня Єлизавета була жвава, весела, скакала на світло — сірій кобилиці по полях і перелісках, вполювали вовка і четверо зайців. Зупинилися в березовому гайку, поставили столик для іменитих гостей, пили й закусували стоячи. Єлизавета смачно гризла шмат оленятини на дерев’яному пруті, з якої крапав жир. Біля неї обгризала курячу ногу принцеса Катерина.

— Одійди, — раптом сказала Єлизавета. — Од тебе смердить.

Катерина спалахнула.

— Це французькі парфуми.

Єлизавета нагнулася.

— Це — гівно.

Лесток ледь помітно показав Катерині на чобіт — вона справді вступила десь в собаче лайно. Катерина мовчки відійшла.

Олексій та Кирило стали під дикою грушкою. У зелених кучерях грушки виспівувала якась птаха, між гілками виднілося гніздечко.

— Ось нам всім приклад, — тицьнув пальцем угору Олексій. — Прожити, як птаха небесна. Тихо, мирно, нікому не вчинивши шкоди.

— На жаль, ми не птахи, — відказав Кирило.

Він три дні тому приїхав до Петербурга — занудьгував за високосвітським товариством, та й мав обов’язок наглянути за Академією, президентом якої залишився. Запросив з собою відвідати Академію і Єлизавету, з ним були Апостол, Маркевич, Горленко. Апостол виголосив вітіювату вітальну промову імператриці, йому відповів від імені Єлизавети фельдмаршал Мініх. В Академії були на лекції з фізики професора Крафта, дивилися в мікроскоп і в закіптюжені скельця на сонце, оглядали Кунсткамеру, яку заснував ще Петро І, там всілякі потвори, які відповідали хворобливій вдачі царя. Коли імператриця й супроводжуючі її особи пішли в Сенат, Кирило затримався й вчинив нагінку за великі грошові витрати (тільки на переклад книги про фортифікацію вже витрачено три тисячі п’ятсот карбованців, а роботі не видно кінця), за те, що не зроблені карти, як було заплановано раніше, потім довго бесідував наодинці з Ломоносовим, відтак той читав йому ідилію у віршах «Полідор», Кирило похвалив і сказав, що в поезії він не дуже тямкує, але здається йому, що поемі «не вистачає делікатності форми. Та й звідки їй узятися, мистецтво в Росії ще не народилося».

Поки мисливці пили та їли, Кирило говорив з Олексієм про Академію, а в кінці сказав:

— …Але я не міг вибрати хвилі, щоб поговорити з імператрицею про глухівські справи. А мені конче потрібно. Старшина чекає від мене добрих справ.

— Зараз поїдемо в Літній палац, може, там буде менше люду. А якщо не вдасться — запросиш її до себе на Мойку. Ти приїхав з далеких країв, тобі можна… Почастуєш її всіляким нашим смачненьким.

З полювання поїхали просто в Літній палац. Підйомний механізм підняв їх у дивані з подушками до великої зали з дерев’яним паркетом, визолоченої і пофарбованої в зелений колір, яка увечері освітлювалася люстрами і жоранделіями. Імператриця підійшла до відчиненого вікна, Олексій і Кирило — за нею. Гостей ще не було, тільки з’їжджалися.

— Ми хотіли… — заїкнувся Кирило.

У двір шестериком заїхав французький посол, кружляв довкола клумби, побачивши імператрицю, зняв капелюха з пір’ям, розкланювався. Імператриця помахала йому рукою:

— Які ці французи люб’язні.

Це могло означати: ввічливі, не лізуть зі своїми справами. Кирило затнувся. Обідали. Єлизавета їла гречану кашу з бараниною і вареники з полуницями. Полуниці привіз з України Кирило і встиг передати до палацу. Чимало гостей також їли вареники з полуницями.

— А ти? — звернулася Єлизавета до Олексія.

— Я чоловік простий і через те п’ю тільки шампанське і їм жульєн та антрекот, — з усмішкою відповів той.

Відтак прогулювалися в саду. Яріло сонце, водомети розбризкували срібні водяні струмені, мармурові статуї сліпили очі, тільки з грота, оздобленого заморськими раковинами, повівало прохолодою. Над Єлизаветою камердинер тримав «солношник» від сонця, на ній був голубий люстриновий плафон з блондами, парчова мантилья з горностаєвим хутром, була велична й чарівна, хоч вже трохи й розповніла. Пройшли в кінець саду, Єлизавета зайшла в оранжерею і по хвилі вийшла та подала Олексієві великий стиглий ананас.

— Це тобі, — мовила зі сміхом, — ти в нас любиш все просте.

Шувалов дивився з — під лоба. Він стояв поруч з Кирилом, суперничав з ним діамантовими ґудзиками на камзолі. Єлизавета — таке з нею бувало не раз — заявила, що вона втомилася й хоче відпочити. Немов з — під землі десь взявся килим, застелений шалями, подушка, вона вклалася на них. Гості стояли, не насмілюючись піти, бо ж не знали, скільки спатиме імператриця. Раптом у фельдмаршала Мініха, який стояв біля самого килима, засмикався ніс, затремтіли губи, й він, схопившись рукою за носа, голосно чхнув. У ту ж мить йому в голову полетів позолочений черевик і приклався до самого лоба — імператриця кинула його дуже влучно. Ніхто не сміявся, Мініх скривився й відійшов геть.

Єлизавета спала з півгодини. А потім вона понтирувала у фараона, по тому розмовляли про оперу, обговорювали одразу дві: одна була про римського імператора Тіта, друга називалася «Радості російського народу при з’яві його Астрея». Астрей, зрозуміла річ, була Єлизавета, тут ще висунувся дячок з Чемерка, який теж уже давно жив при дворі, він знахабнів і вимагав, щоб оперою диригував тільки він.

— Дяче, — сказав Олексій, — хоч ти і вчитель мій і колись добряче луснув мене смичком, коли я потягнув не той глас, але боюся, що від твого диригування на десять верст довкруж позриваються з прив’язі корови й розбіжаться світ за очі. Швець знай своє діло, а в кравецтво не втручайся.

Дячок образився.

— Мало я тебе тоді потягнув.

Далі імператриця розмовляла лише з власником італійської опери Локателлі. Й тільки під час ілюмінації залу Кирило влучив момент між двома випалами й мовив до імператриці:

— Ваша Величносте, запрошую вас на завтра до мене на Мойку. Покажу вам звіра небаченого: зінське щеня називається. У нас існує така примовка: злий, як зінське щеня. І є свіжі раки з Батурина, з річки Сейму. Віднині ви їх матимете, коли захочете, я наказав закласти на всій дорозі станції для перевозу раків.

Єлизавета схитнула головою. Далі почався маскарад, усі чоловіки були одягнені в жіночі строї, жінки — в чоловічі, так веліла імператриця, ті й ті стояли лавами одні навпроти одних. Першою була кадриль, Єлизавета знову танцювала її з Олексієм.

Кирило не вельми сподівався, що імператриця приїде до нього на гостину, то більше, того дня він сам приймав австрійського посла Естеразі. Сиділи в малій, голубій, вітальні, гостей було небагато. Перед цим грали в карти.

…Обід добігав кінця. Естеразі, високий, худий, як щупак, потягнувся до кишені й здивовано закліпав очима: портсигара не було. Поліз до другої кишені й панічно замахав руками. Всіма за столом оволоділа незручність: більше нікого не було, ніхто не виходив з кімнати. Всі заніміли. Тоді Кирило підвівся за столом, виклав з кишені кілька монет і вивернув кишені. Всі інші, соромлячись, червоніючи, зробили те саме. За столом лишився старий з бакенбардами. Ніхто не знав, хто він, звідки він, є такі люди, які ходять по гостях, і всі думають, що це чийсь родич або знайомий. Відтак підвівся й він.

— Кириле Григоровичу, — сказав надтріснутим голосом, — вийдімо вдвох з кімнати.

Вони зайшли до кабінету, зупинилися біля шафи, в якій за склом Кирилів кобеняк і сопілка — талісман і згадка про далекі пастуші дні, про Лемеші. Старий, нітячись, вийняв з кишені два пакетики: в одному — загорнута в салфетку велика котлета, в другому — складені один до одного два бутерброди.

— Ваше сіятельство… можете оддати мене на конюшню. Я — бідний чоловік, зовсім бідний, колишній дійсний радник при Анні Іоаннівні, й попав у немилість, я взяв їжу внукам… Табакерки я не брав.

У цю мить прочинилися двері з вітальні:

— Знайшлась, знайшлась, вона лежала на підвіконні.

Кирило поклав руку старому на плече, у нього з очей викотилось по сльозі:

— Сідайте за цей стіл, ось папір, ось перо, напишіть прошеніє, я призначу вам пенсію зі своїх прибутків.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99