Атлантида - Бенуа Пьер

Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.

— Отже, пишемо: номер 54… Капітан?

— Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.

— Моранж, — повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. — Народився у…

— Вільфранші.

— Вільфранш. Рона. Якого числа?

— 14 жовтня 1859 року.

— 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.

— До ваших послуг, шановний.

Після цього я залишив Ле Межа.

У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.

Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.

Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.

Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.

Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив…

Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.

Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.

«Ну що ж, — подумалося, — цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!»

Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.

«Отже, час настав, — подумав я. — З цим треба кінчати».

Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.

Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого — гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.

— Пропусти, — звелів я. — Мене покликала твоя господиня.

Чоловік слухняно відійшов убік.

Незабаром я почув монотонний протяжний спів і впізнав звуки ребаца — скрипки з однією струною, на якій грають туарезькі жінки. Це Агіда, як тут повелося, грала біля ніг своєї володарки, оточеної трьома іншими жінками. Таніт-Зерги не було серед них.

Тоді я востаннє бачив Антінею, тож дозволь, дозволь мені розповісти, якою вона постала переді мною в ту фатальну хвилину.

Може, відчула вона загрозу, що нависла над нею, й намагалася бравувати, вдавшись до свого непереможного мистецтва? Пригадував її ніжне голе тіло, без жодних прикрас, яке я тримав минулої ночі в своїх обіймах. І ось тепер відступив, побачивши перед собою прикрашену, наче ідол, не жінку, а царицю.

Фантастичні скарби фараонів обтяжували це тендітне тіло. На голові в неї був величезний золотий пшент богів і царів із смарагдами, традиційними прикрасами туарегів, цими коштовними каменями, що утворювали тіфінагські літери її імені.

Вона була убрана, наче у священний покров, у червоне атласне шенті з вигаптуваними золотими лотосами. Біля ніг лежав скіпетр з чорного дерева з тризубом на кінці. Її голі руки оповивали дві змійки, які підіймали голівки до пахв, ніби хотіли там згорнутися. З петель пшента звисало кольє із смарагдів, перша низка якого щільно прилягала до впертого підборіддя, а інші спадали кружальцями на голу шию.

Коли я увійшов, вона всміхнулася.

— Я чекала на тебе, — сказала вона щиро.

Я наблизився й в чотирьох кроках від трону зупинився, випроставшись перед нею.

Вона насмішкувато дивилася на мене.

— Що це таке? — дуже спокійно запитала вона.

Простеживши за її жестом, я побачив держак кинджала, що визирав з кишені.

Я витяг його і міцно стиснув у руці, готовий вдарити.

— Ту з вас, котра першою ворухнеться, я звелю залишити голою в червоній пустелі за шість льє звідси, — холодно промовила Антінея до жінок, які, збагнувши мій жест, зойкнули від жаху.

І, звертаючись до мене, вона вела далі:

— Цей кинджал справді бридкий, ти, здається, неправильно тримаєш його. Хочеш, я пошлю Сідію до твоєї кімнати, щоб принесла срібний молоток? Ти володієш ним краще, ніж цим кинджалом.

— Антінеє, — мовив я глухо, — я вас уб’ю.

— Кажи мені «ти», як учора ввечері. Чи при них ти не наважуєшся? — запитала вона, вказавши на жінок з витріщеними від жаху очима.

І провадила далі:

— Хочеш убити мене? Ти не надто послідовний у своїх вчинках. Убити мене саме тоді, коли ти можеш дістати нагороду за те, що вбив того, другого…

— Він… Він мучився? — запитав я, негадано затремтівши.

— Не дуже. Я вже казала тобі, що ти послуговувався молотком так, наче робив це все життя.

— Як малий Кен? — прошепотів я.

Вона здивовано усміхнулася.

— А! Ти знаєш цю історію… Так, як малий Кен. Але Кен принаймні був логічним. А ти… не розумію.

— Я тим паче не розумію.

Вона розглядала мене з подивом і цікавістю.

— Антінеє, — сказав я.

— Що?

— Те, чого ти зажадала від мене, я зробив. Чи можу у свою чергу звернутися до тебе з проханням, запитати?

— Кажи.

— У кімнаті, де він спав, було темно?

— Дуже темно. Я мусила провести тебе до канапи, на якій він спав.

— Він спав, ти певна цього?

— Я вже казала тобі.

— Він помер не відразу?

— Ні. Я точно знаю, коли він помер — через дві хвилини після того, як ти вдарив його і з криком вибіг.

— Отже, він напевно не зміг знати…

— Що?

— Що це я… тримав молоток.

— Звичайно, він міг не знати цього, — відповіла Антінея, — але він це знав.

— Як?

— Він знав це, бо я сказала йому, — мовила вона, дивлячись сміливо мені просто в вічі.

— І, — прошепотів я, — він повірив у це?

— Я підказала, і він упізнав твій голос, коли ти закричав. Якби він не дізнався, що це ти, ця витівка втратила б для мене сенс, — закінчила вона із зневажливим хихотінням.

Чотири кроки, я казав це, відділяли мене від Антінеї. Подолав їх одним стрибком, але не встиг ударити, бо покотився на землю.

Мені скочив на груди Гірам-Руа.

Водночас я почув владний і спокійний голос Антінеї.

— Покличте людей, — наказала вона.

За хвилину мене визволили з обіймів гепарда. Шестеро білих туарегів оточили мене й намагалися зв’язати.

Я досить міцний і дуже нервовий. Першої миті мені вдалося підвестися. Один з нападників розпластався на землі від мого влучного удару кулаком у підборіддя за всіма правилами бойового мистецтва. Другий хрипів у мене під моїм коліном. Тоді я востаннє побачив Антінею. Вона стояла, спершись обома руками на скіпетр з чорного дерева, і зацікавлено, з іронією спостерігала нашу боротьбу.

Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.

Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.

Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.

РОЗДІЛ XVIII

СВІТЛЯЧКИ

Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.

— Це ти, Таніт-Зерга? — прошепотів я.

Вона притулила палець до вуст.

— Тихіше, це я.

Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.

— Ой, маленька, якби ти знала!

— Я знаю, — сказала вона.

Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.