Рай - Барка Василь

— Що тоді? Ну, що: я ж казав, треба стояти близько до колективу, і ми поможемо. Я сам з великою приємністю, як спеціяліст в антирелігійній пропаганді, прочитаю вашу працю і скажу, що треба виправити. Згода?

— Але ж питання не в тім, щоб виправляти рукопис. Значно серйозніша справа з думанням самого автора. Якщо він має ідеологічні збочення, він не відповідає своєму призначенню. Повинен покинути катедру.

— Ого! Ви зразу в дамки. А наш колектив — хіба він покликаний тільки виганяти? Ні, ми зобов’язані також виховувати. Тепер вам ясно, в чому сила зв’язку наукового робітника з громадськістю?

— Ясно.

— І чудесно!., ви включаєтеся в громадську роботу — активно, самовіддано, і в її процесі всі збочення зникають, так би мовити, в полум’ї ентузіястичного прагнення — стати повноцінною радянською людиною. В організації виховавчого процесу полягає найперше завдання професійного комітету. Приходьте на засідання, і ми обговоримо питання про ваше громадське навантаження; коли буде засідання, — я сповіщу.

— Якщо матиму час…

— Ну, от: час; повинні знайти його! Он дивіться на товариша Серпокрила, хоч і який він пес мерзенний в особистих відносинах, а навантажень має по горло: він і в радіоцентрі працює, і в газеті, і в книгоцентрі, і завідує бібліотекою на факультеті, і клюбну роботу розгортає, і знаходить час для роботи в профорганізації. Так повинен мобілізувати свої сили справжній радянський громадянин.

— Серпокрил — справжній? — здивовано перепитує Аніон Никандрович.

— Звичайно. А чому ви дивуєтесь?

— Просто так… я мало знаю Серпокрила.

— Товариш Серпокрил наша людина; це не те, що який–небудь реакціонер, скажімо, професор Жолобовський…

— Як?! Професор Жолобовський — реакціонер? Мені здається, ви зробили велику помилку.

— Звичайно, вам так здається, бо ви його сусід. А він ховає в душі ворожий настрій.

— Яка прикра помилка! Він з абсолютною лояльністю ставиться до влади; працює, як віл; його думки прогресивні, в найкращому розумінні слова.

— Знаєм цих колишніх мрійників, — зневажливо бурмоче Іван Іванович, — братерство, космополітизм, гуманізм, самовдосконалення, всяка нісенітниця. Я вам одним фактом доведу, що він ненавидить нашу громадськість. От, будь ласка, мені передали його слова про мою скромну особу; сказано буквально так: «Великим свердельцем, в якому за вістря служить голова місцевкому Іван Іванович, можна прокрутити дірку в народному серці, вживаючи профспілку як коловорот». — Я вас питаю; про що свідчать ці слова? Вони свідчать про глибоку притаєну ненависть професора Жолобовського до нашої професійної організації і цілого радянського суспільства.

— Я сумнівають, щоб професор Жолобовський так говорив про вас.

— Говорив, я точно знаю.

— Від когось іншого почули ці слова і приписали їх професорові Жолобовському, — такі випадки бували.

— Якби ж так, а то маю певні відомості, що слова належать йому; в умивальнику після засідання сказав їх, а там дехто чув — випадково… Зрештою, я перевірю. Якби й не він сказав, однаково симпатизую Серпокрилові, а не Жолобовському. І я вам поясню, чому: Серпокрил відвертий, здібний сприймати громадські впливи, хоч в особистих справах він — свиня з свиней і собачий син, і я його за деякі штуки так провчу, що до смерти пам’ятатиме; а Жолобовський замкнутий… чорт його знає, які в нього думки! Волію мати справу з щирими натурами: їх видно, як на долоні. Треба пам’ятати, що інтереси нашої держави і світової революції вимагають виявлення і нещадного знищення всіх ворогів і фактичних, і потенціяльних, себто тих, які сьогодні ще не являються ворогами, але в майбутньому обов’язково будуть ними. Хто сьогодні «лояльний», той завтра,наш лютий ворог, і ми з ним повинні розправитися без дрібнобуржуазного милосердя.

Антон Никандрович розуміє, що закиди на адресу професора Жолобовського зачіпають і його самого, бо він теж любить самотність і відстоює недоторканість свого особистого життя. Смертельно надокучила система проникання офіційних очей і рук аж до домашнього огнища, до писемного стола, до каструлі; система контролювання кожного кроку. В уяві Антона Никандровича держава виступає у вигляді велетенського пса, що бігає по двору і обнюхує кожного громадянина, як мурав’я, — обнюхує його почуття, думки, одежу, олівці, папери, шукаючи, чи не чути якого–небудь «антисобачого» запаху? Коли зауважить щось непевне, тоді — клац, клац! зубами, і немає громадянина. А образ металічного свердельця у вигляді голови місцевкому вражає Антона Никандровича такою трагічною правдивістю, що хочеться голосно сказати, як страждає людська душа, як затягується в кривавий вузол, до якого підходить назва «комплекс убивства»; так, «комплекс убивства», фізичного і духового, пляново готованого силою державної машини: преси, війська, суду, кіно, поезії, соціальної теорії; комплекс, передумову до якого становить регулярно і запекло роздмухувана зненависть людини до людини, вбивання всякого чистого почуття: дружнього, приятельського, братерського, сестринського, синовнього. Весь круг наймиліших переживань, пов’язаних з ними, зганьблено, виключено з–під охорони закону людського, а Божий закон об’явлено отруйною фікцією, успадкованою від «проклятого капіталізму». Відкрилися глибини темного біологічного хаосу, схожого на замулену всесвітню калабаню, куди людина, обплутана нитками свято–ненависного світогляду, зсувається день у день і відчуває, що нема ніякого порятунку. Постать голови місцевого комітету — Івана Івановича Убийбоги, рудіє над краєм урвища і ціпком показує, як скоріше і певніше сунуться вниз, щоб попасти в самісінький центр диявольського дна. Серпокрил вчепився за рукав і затягає в глибину, щоб разом загинути. Чого їм треба обом? Гнів виривається за межі, в яких можна пригасити розумною волею, а щось, мов голос птаха, що літає в далекостях, підказує серцю: треба бути сумирнішим, треба перебороти страх перед загибеллю, тоді бажання вбивства вляжеться. Закривши очі, Антон Никандрович будує в уяві арену життя, по якій проходить тихою постаттю — милосердя. І нащо переслідують милосердя… до нього, терпеливого і повного всепрощення, припливає найкраща стихія з тих, що існують, — невідчутна для фізичного зору. Припливає вона від обличчя, що дивиться з–за сузір’я Лебедя… досить одного поруху в віях, щоб вигляд існуючого змінився до невпізнання. Треба здатися на вищу волю — всім розумом; треба пробудити в собі силу, відповідну їй, спроможну однією іскрою спинити душогубний коловорот. Однак за довгі роки присмеркових терпінь струни серця, з яких могло зірватися слово з огненною вірою, згрубіли; можливо, тільки жахливі, над міру людської витривалосте, удари долі могли відживити їх.

Антонові Никандровичу спало на думку: негайно виїхати з міста…

— Будь ласка, — глухо мовить він, — ухваліть на місцевому комітеті, щоб мені дали подорожну… я просив, здається, в санаторію для хворих на серце. Стан мого здоров’я зовсім поганий. Сорок років без відпочинку, буквально — ні одного вільного дня, за винятком часу, коли я сидів у тюрмі, перед засланням.

— Бачив вашу заяву і лікарську посвідку; справа має підстави і вона на черзі. Завтра скличу членів місцевого комітету; ми зробимо, що зможемо. Дуже жаль, — Іван Іванович розвів руками, — одна–єдина можливість попасти на курорт для сердечників втрачена. Скерування туди дістав товариш Грібков; він перевтомлений громадською роботою і, крім того, страждає від ожиріння серцевих м’язів. Ми пошлемо вас до моря, там є маленький, але непоганий будинок відпочинку. Завтра винесемо постанову, і я повідомлю вас через факультетського профуповно–важеного.

Побачив Антон Никандрович, що зробив помилку. Правда, відпочити він давно збирався, тільки ж подалі від гурту, такого гамірного в будинках відпочинку. Хіба можна відпочити в натовпі, без тихого самотнього роздуму серед природи?

— Я, мабуть, не зможу поїхати: буду кінчати рукопис.

— Рукопис у ліс не втече. Треба здоров’я поправити. Уявіть собі: перед вами — море; буяє стихія, б’ється об граніт, зривається білими гейзерами. Я починаю говорити, як поет, бо зворушуюсь від краси. Дрібненькі бризки морської води, розпорошені в повітрі, приносять солі у ваші дихальні тракти. Тепер доведено, що вдихання морських бризок становить найкращу інгаляцію, потрібну при різних недугах.