Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 63
От і згодився, справді…
А може, і ця дрібничка також є виявом волі Божої?!
Розмірковуючи подібним чином, Григорій переступив поріг просторої світлиці. Й одразу ж його оглушив різкий крик:
– Это что ж такое, а?! Это как же понимать-то?!
Комендант московського війська, розквартированого на українських землях, його високоповажність генерал Джеймс Кейт стояв посеред кімнати з налитим кров'ю обличчям і, вирячивши очі, вказував на руки бранця. Зрозумівши, що його все ж таки треба було зв'язати, старшина москаликів витягнувся струнко й жалюгідно забелькотав:
– Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ше-е-е!..
– Да сами извольте посмотреть, господин генерал, что это такое. К чему кричать только, никак в толк не возьму, – абсолютно спокійно мовив Григорій, торкнувся персня і неквапом розвернув його камінчиком назовні.
Побачивши на руці бранця знак великого майстра масонської ложі англійського статуту, пан комендант жахливо пополотнів [46], здригнувся, відступив на крок, потім ледь чутно промимрив, звертаючись до старшини:
– Пошел вон…
– Я?.. – не повірив власним вухам нещасний москалик.
– Ну не я же! – посміхнувся Григорій і склав долоні певним чином: своєрідний пароль на підтвердження його статусу. Точнісінько, як навчив батько… [47] Генерал Кейт відповів таким самим жестом, абсолютно незрозумілим старшині, та гримнув на нього:
– Вон отсюда, сволочь!
Потім одразу ж лагідно звернувся до нещодавнього бранця, а відтепер високоповажного гостя, вказуючи на стілець біля стіни:
– Присаживайтесь, сделайте одолжение! Как добрались, как себя чувствуете? Не хотите ли с дороги чего перекусить перед ужином?
– Спасибо, не откажусь. Ведь этот мерзавец кормил меня еще утром, – Григорій кивнув на старшину, який плентався до дверей кімнати, ледь пересуваючи неслухняні ватяні ноги. – Впрочем, чего же и взять-то с него, с дубины этой стоеросовой?!
Обидва весело засміялися. Генерал подзвонив. Відштовхнувши старшину, у дверях з'явився хвацький денщик.
– Принеси-ка нам чего-нибудь поесть, – коротко наказав Кейт, підкрутив пишні вуса і знов повернувся до гостя: – Позвольте осведомиться, с какой целью вы посетили наше убогое захолустье и-и-и… В общем, простите за нескромность, но о цели вашего пребывания здесь, так сказать, я обязан быть осведомлен. А то, знаете ли…
Комендант делікатно замовк, проте Григорій одразу ж підхопив весело:
– Вы имеете в виду приказ о моем задержании?
– Совершенно верно!
– А-а-а, не обращайте внимания! – Гість рвучко махнув рукою, немовби відганяючи надокучливу муху. – Все это не более чем происки недоброжелателей. Я тут по делам ордена розенкрейцеров, подыскиваю подходящую кандидатуру провинциального мастера…
У самісінькій глибині очей Джеймса Кейта на мить сяйнуло щось схоже на радість. Посміхнувшися самими куточками рота, Григорій повів далі:
– Но вы же знаєте, что далеко не все там, в Санкт-Петербурге, настроены доброжелательно по отношению к великому делу «вольных каменщиков»…
Комендант співчутливо кивнув і знов підкрутив вуса. Тут денщик заніс великий таріль з фруктами. Гетьманич одразу схопив соковите рум'яне яблуко, із задоволенням відкусив шматочок, проковтнув і продовжив говорити:
– Вот отсюда интриги да козни всяческие – сами понимаете! Потому я и решил отправиться в поездку инкогнито. А так… Путешествие вышло, должен заметить, вполне сносным. Людишки тут мелковаты, разумеется…
– Да уж, это вам не Европа!.. – погодився генерал Кейт.
– Но при этом все же по-своему любопытны. Весьма и весьма любопытны, должен вам заметить – как, к примеру, тот священник, у которого я заночевал позавчера в этом городишке-то… Как бишь его?! Ну-у-у…
Григорій поклацав пальцями, немовби пригадуючи назву селища.
– В Батурине?
– Да-да, благодарю вас – в Батурине, совершенно верно! Прелюбопытнейший, знаете ли, малороссийский тип этот священник! И попотчевал меня знатно. Кстати!..
– Да?..
У цей момент з генерала можна було ліпити алегоричну скульптуру Уваги.
– Я надеюсь, то обстоятельство, что ваши посланцы, так сказать, задержали меня в его милом домишке, не скажется отрицательно на его дальнейшей судьбе? А то, знаете ли, прелюбопытнейший старичок…
– О-о-о, что вы, что вы! – Комендант широко розвів руками. – Разумеется, этот человек никоим образом не пострадает!
– Ну, вот и славно, – кивнув Григорій. – Так о чем это, бишь, я говорил-то?..
– О путешествии по Малороссии с известной целью, – нагадав Кейт.
– Да-да, благодарю вас, генерал! Так я о поездке, совершенно верно. Вот посетил я, знаете ли… этот… как бишь его?! Ах да – Нежин! И знаете, что я вам скажу? Это не просто милый городок, но совершенно благодатный край, знаете ли!..
Глава 8
Доленосні дарунки
1 липня 1759 p. від Р.Х., Франкфурт-на-Майні,
тимчасова квартира одного
з командувачів французького війська —
графа Григора Орлі де Лазіскі
Карета підкотила до парадного входу, і двоє солдатів під наглядом здорованя Кароля почали завантажувати речі.
– Гер генерал, але ж ви ще як слід не долікували рану…
Не відходячи од вікна, Орлі озирнувся на Йоганна Вольфганга, який сидів на дивані та спідлоба дивився на нього.
– Чом ти так вирішив?
– Бо курите шишу через день. А Кароль приносить її, коли вам стає зле…
– Ти спостережливий, – посміхнувся граф.
– Та ну, я це давно вже знаю.
– А хто ще відає про те?
– Не розумію, гер генерал…
– Ти з кимось іще ділився цим спостереженням?
– Я?.. Ні-і-і… – Хлопець зніяковіло знизав плечима.
– Добре, добре, не звертай уваги, це я просто так.
– Пусте, гер генерал. Та й не у тім річ…
– Не хочеш, щоб я їхав звідси?
Під насмішкуватим поглядом графа Йоганн Вольфганг опустив очі додолу.
– Що поробиш, хлопче: таке воно є – життя наше! Спочатку зустрічаємося, потім розбігаємося хто куди… Звикай.
– Я сумуватиму без вас, гер генерал!
– Запевняю, що довго це не триватиме.
– Звідки ви знаєте?
– Ми познайомилися рівно півроку тому, на Різдво.
– Цілих півроку, ого!.. – здивувався хлопчина.
– Всього лише якихось півроку, – Орлі зневажливо махнув рукою. – Пам'ятаєш, як ти нишпорив по каструлях, перевіряючи, що саме їдять месьє французи на свято: жаб чи щось інше? Тоді ще ад'ютант принца Лотаринзького Філіпп спіймав тебе на кухні та приволік у їдальню, як шпигуна-отруювача.
– Таке пригадуєте, гер генерал!..
Йоганн Вольфганг аж зашарівся від сорому й відвернувся.
– Я до того веду, що до минулого Різдва ти якось обходився без мого товариства, обійдешся й відтепер, нічого страшного.
– Ну-у-у… можливо, й обійдуся, – нарешті погодився Йоганн Вольфганг. Хоча й не надто охоче.
– Ось побачиш, так і станеться!
– Але ж я все одно сумуватиму…
Граф лише руками розвів: мовляв, що тут іще скажеш, коли все і без того зрозуміло?!
Знов помовчали.
– Гер генерал…
– Прошу?
– Гер генерал, ви ж воювати їдете?
– Природно! Адже війна триває.
– Як же ви воюватимете, якщо досі не вилікувалися?
Орлі придивився до хлопця уважно, немовби прицінювався до коштовної речі у крамничці ювеліра. Потім пожував губами і повільно процідив:
– Звісно, не можу тобі розповісти про всі причини мого від'їзду докладно… Скажу одне-єдине: ситуація вимагає моєї особистої присутності у військах. Без мене мій корпус…
Проте, не довівши думку до кінця, граф стурбовано мовив:
– Утім, тобі воно і справді ні до чого. Я мушу повернутися саме зараз, до того мене спонукає обов'язок воїна та відданого слуги Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого – от і все, що тобі належить знати!
