Біла фортеця - Памук Орхан

Та з голови не йшли спогади про яскраві дні, які ми провели разом. Як повернусь додому, всім розповім про надзвичайну схожість з цим чоловіком, який робив вигляд, ніби цього не помічав. Днями я сидів у камері і, щоб якось збути час, приймав хворих. Зовсім несподівано я отримав звістку про те, що мене викликає паша; окрилений надією та щастям, побіг на зустріч. Спочатку він вихваляв мене, казав, що дійство всім сподобалося й на славу повеселило, говорив про те, що я дуже розумний, здібний. Та раптом він випалив: «Якщо ти станеш мусульманином, тебе відразу звільнять». Я розгубився й певно, що виглядав дурнем, почав благати відпустити мене на батьківщину, заїкаючись, згадував наречену та матір. Паша, ніби й не чуючи мене, повторював одне й те ж. Я замовк. Згадав друзів дитинства — нероб, які ненавиділи свого батька й піднімали на нього руку. Паша дуже розгнівався на мене, коли я сказав, що не зміню віри. Так я вкотре повернувся до камери ні з чим.

Через три дні паша знову покликав мене. Цього разу він був у доброму гуморі. Я все ще не міг зрозуміти, чи зміна віри допоможе мені втекти звідси. Паша запитав, чи подумав я над його словами, адже він особисто міг би одружити мене з гарною дівчиною. Я набрався сміливості і сказав, що не збираюся міняти віри, паша здивувався і сказав, що я — дурень. Сказав, що серед мого оточення немає нікого, перед ким можна було б соромитися за свій вчинок. Трохи розказав про іслам і знову відправив мене до камери.

На третій раз мене не повели до паші, лише його слуга запитав, яке моє рішення. Цього разу я був готовий дати позитивну відповідь, та, оскільки про це питав простий служник, передумав. Я відповів, що зараз не готовий до таких змін. Служник схопив мене за руку й потягнув униз, а там віддав іншому. Це був чоловік з моїх снів — високий і надзвичайно худий. Він обережно, наче немічного хворого, взяв мене під руку і повів у сад; до нас підійшов кремезний чолов'яга, якого навряд чи побачиш уві сні. Вони разом зупинилися біля самісінької стіни і почали в'язати мені руки, у них було по сокирі. Я затремтів від страху. Паша наказав стяти мені голову, якщо я не навернуся до ісламу.

«Невже так швидко все скінчиться?» — думав я. Чоловіки дивилися на мене зі співчуттям. «Може, ще раз запитають?» — благав я, і справді вони запитали. Релігія — це те, через що можна так легко втратити життя, мені стало себе шкода не менше, ніж тим двом, котрі намагалися навернути мене в свою віру. Я намагався думати про щось інше, і перед очима оживали картини минулого, мій улюблений вид із вікна нашого будинку, що виходило в сад: покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі.

Коли мене ще раз запитали, я відрізав, що міняти віру не збираюся. Мене нахилили вниз і поклали голову на колоду. Я заплющив очі, та за якусь мить розплющив, один з моїх катів узяв до рук сокиру, враз інший його зупинив, кажучи, що, можливо, я все ж передумаю. Мене знову поставили на ноги і сказали, що я маю час подумати.

Поки я метикував, вони копали землю. Я вирішив, що вони копають яму для мене. Від думки, що мене хочуть закопати живцем, стало моторошно. Я думав про те, що рішення треба прийняти до того, як вони закінчать з ямою. Кати закінчили копати і підійшли до мене. Я гадав, що безглуздо померти саме тут, у мене навіть почав зароджуватися намір про зміну релігії, та часу вже не було. Я сказав, що якби мені повернутися до камери, я мав би час упродовж ночі прийняти рішення про зміну віри, але так відразу — це неможливо. Вони негайно схопили мене й поставили перед колодою на коліна. Перед тим як покласти голову, помітив, що серед дерев блискавично промайнула чиясь постать, я заклякнув. Це був я з відрослою бородою, я, котрий тихо, ніби не торкаючись землі, крокував поміж дерев. Я хотів промовити до свого зображення, та голос застряг у горлі: голову притиснули до колоди. Я скорився, але думав, що побачене видіння не може бути маревом; спина і потилиця мерзли, мені не хотілося ні про що думати, я страшенно задубів, однак думки не давали мені спокою. Через деякий час кати мене підняли й вигукнули: «Паша розгнівається!» Вони розв'язали мені руки і вилаяли: назвали ворогом Аллаха та Мухаммеда. Відвели нагору до паші.

Я підступив до паші й поцілував поли його вбрання. Він мовив, що моя незворушність вразила його, адже я не відмовився від віри навіть ціною життя. Не минуло й хвилини, як паша взявся торочити своє, переконував, що іслам — це прекрасна релігія й даремно я опираюся. Чим більше він говорив, тим сильніше поймав його гнів, нарешті, він сказав, що хотів мене нещадно покарати. Потім почав говорити, що комусь щось пообіцяв. Я зрозумів, кому паша пообіцяв, — це був Ходжа, це він врятував мене від смерті. Паша не вгавав, продовжував кричати, що вчинок Ходжі неможливо пояснити, згадав, що подарував мене, є навіть офіційний папір, де все зазначено. Відтепер я раб Ходжі, і моя свобода в його руках. Сказавши це, паша вийшов із кімнати.

Ходжа, як виявилося, також був у палаці й чекав на мене внизу. Тільки зараз я зрозумів, що тоді в саду я бачив саме його. До будинку Ходжі ми йшли пішки. Він сказав, що з самого початку знав: я не відречуся від своєї віри. Коли ми дісталися будинку, Ходжа приготував для мене окрему кімнату і запитав, чи я хочу їсти. Мені зовсім не хотілося їсти, бо й досі проймав пережитий страх, хоча голод і давався взнаки. З усього, що він поставив переді мною, я зміг з'їсти кілька ошимків хліба з йогуртом. Поки я жував, Ходжа вдоволено спостерігав за мною. Він дивився на мене як господар, який годує щойно придбаного на базарі доброго коня й задоволено малює в уяві, як буде його використовувати в господарстві. Я довго не міг забути виразу його обличчя й часто згадував цей погляд, поки він був заклопотаний годинником, який збирався піднести паші, та детальним описом теорії космографії.

Ходжа вимагав, щоб я навчив його всього, що вмію та знаю. Саме з цієї причини він просив пашу дарувати мені життя й передати йому. Обіцяв, що звільнить мене, коли сам навчиться всього, що я знаю: поки я зрозумів, що він має на увазі під цим «усім», минув не один місяць. Це «все» включало астрономію, медицину, інженерію — науки, які я вивчав у свій час, до згаданого долучалися відомості про річки, озера, хмари та моря, причини виникнення землетрусів, грому. Наступного дня він приніс мої записи з камери. Опівночі сказав, що найбільше його цікавлять планети й зірки. До кімнати увірвалося місячне сяйво, і Ходжа почав наполягати, щоб ми почали дослідження наявності чи, можливо, відсутності тієї зірки між Місяцем і Землею. Поки я, щойно переживши страх смерті, мимоволі зациклився на нашій схожості, яка до божевілля дратувала мене, Ходжа продовжував свій речитатив, уникаючи слова «навчиш», він казав: «аби нам разом дослідити, разом винайти, разом розробити».

Відтак ми почали працювати разом, як два учні-брати, які вчаться наполегливо, старанно і на совість, навіть якщо знають, що батьків немає вдома. Спочатку я себе почував за старшого брата з добрими намірами, який хоче допомогти наздогнати себе трохи ледачому меншому. Ходжа ж поводився, як кмітливий хлопчак, що постійно хоче довести: його брат мало чим випереджає його в знаннях. Він був переконаний, що відмінність у наших знаннях полягала лише в кількості прочитаних мною книжок, які він з камери переніс до будинку й розклав навколо себе. Надзвичайна старанність і неабиякий розум допомогли Ходжі, сприяли швидкому опануванню італійською, за півроку він прочитав чималу кількість моїх книжок, конспектів, а коли він і з цим упорався, то переказав мені по пам'яті все, що я йому розповідав. По тому Ходжа почав гадати, що в мене не лишилося переваг над ним. Він поводився так, ніби володів більш глибокими та оригінальними знаннями, ніж ті, що містилися у книжках, які він, у свою чергу, вважав дурними. Тому через шість місяців нашої співпраці ми вже не були парою, яка разом навчається та досягає успіхів. Коли він пояснював свої думки, я нагадував про деякі деталі, що пройшли повз його увагу, або допомагав розібратися чи пригадати те, що він уже знав.